Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Видко щось просити будуть.

– Просять вони завше одне. Тут не треба великого розуму на здогадку. Якщо просять, то мають намір козацькою кров'ю покращити шляхетне благополуччя, та прихопити дещицю чужої території. Тут питання лише чиєї. І то воно досить просте. З турками шляхта королю не дозволить схрестити шаблі, хіба буде загроза власним майонткам, Швеція не на часі, а от у Москви вони б хотіли самі прихопити шматок земельки. Правда, останнім часом королю шматка замало, він всю Московію під свою корону хотів би забрати. Але шляхта грошей не дає на спорядження війська, і думаю не має великого бажання задовольняти королівські забаганки. Та й то сказати з усіма сусідами королівство має угоди про перемир'я. І, поки що, навіть Турецька Порта не збирається йти війною в наші терени, має клопіт з Персією. То ж висновок один, королю потрібна дармова козацька кров на захоплення московського престолу. Але ж там королевич Владислав…

От бачиш і відповідь на питання маємо: королевич, скоріш за все, потребує допомоги. Але нам який з того зиск? То що скажемо королю, Максиме?

-Я бачу батьку, ти вже прийняв рішення. Хіба підемо на братів православних?

– Максиме, ти не по роках мудрий. А, тому повинен знати, що Віру нашу православну на Київську Русь привіз із Константинополя Володимир Святославович, тому Патріарх всієї Русі та престол патріарший знаходився в Києві. І саме то було запорукою непорушності нашої Віри. І не турки чи поляки, а саме наші брати по вірі, як нічні злодії забрали і патріарший престол, і патріарха з Києва до Москви. А цілий народ, що став стіною перед монголо-татарською навалою на захист Вітчизни і Віри православної, лишився на поталу татарам і ляхам.

То лише наша заслуга, що ще не покатоличений повністю наш народ. Брати по Вірі навіть пальцем не рухнули на допомогу нам. Вони все данину татарам возили, та скуповували землі Київської Русі. І завваж, у всіх випадках, коли треба було вибирати друзів, вибирали поляків, татарів, і ще казна кого, лише не братів по Вірі. Але не думай, що я ворог Московії. Я розумію, що Московіти будують свою державу і наші проблеми їм ні до чого. То ж най вибачають і вони, ми маємо будувати свою Державу. Мене обрали гетьманом не тільки щоб я булаву носив, та водив козаків вмирати заради власного збагачення. Гетьман мусить і про Державу та народ дбати, а не лише булавою махати.

– Батьку, ти ж знаєш, у всіх випадках можеш на мене розраховувати, досить одного твого слова, щоб я за тебе життя не роздумуючи віддав, як і за народ український!

– Дякую, Максиме, тільки життя за мене віддавати не треба, воно тобі Богом дане. Але ми, щось зарано шаблі правимо. Треба ще посла послухати, що король там має на мислі. Як там посол? Може говорити?

– Змучений і пожмаканий з дороги, але сказав, що готовий стати на ясні очі гетьмана. Закликати?

-Навпаки. Скажи, що гетьман має нагальні справи, а пан посол най трохи відпочине з дороги. Я тим часом помудрую з розумними людьми, а потім, можливо, малий козацький круг зберемо зі старшиною на військову Раду. Але, перше, я хочу трохи з Михайлом Мазепою погомоніти, то ж заклич його.

– Повезло тобі, батьку, з таким писарем!

— Повезло. Але не лише мені, а й усьому Війську Запорозькому. Та врешті і Україні-Русі. Багато хто у Варшаві, Кракові, Львові, навіть не підозрює, що вона є Українська Держава спадкоємниця Київської Русі. А українці, такі як Михайло Мазепа її будують! Та полишимо патетику. Клич Мазепу, та сповісти старійшин із тих, що є в Києві, що завтра збираємо Раду.

Сагайдачний настільки звик, що в походах Мазепа завжди був поряд і вони могли при необхідності обговорити кожну нагальну справу, що в Києві його дратувала необхідність посилати за ним, а потім ще й чекати. Але цього разу Мазепа бачив приїзд посла і сам прийшов до гетьмана майже одночасно з Максимом Лободою.

– Сідай, Михайле, розмова наша надовго. Я затіявся розібратися, що там у Москві Владислав шукає. Чи то він сам туди подався, чи сейм відправив? Ти мені скажи, що ти думаєш про наших шляхетних вельмож, на які авантюри вони намовляють короля? Чи то скоріше своя українська, покатоличена шляхта, у сні і наяву марить про збагачення за рахунок чужих земель. А де ще є землі, які без особливої напруги можна привласнити як не в Московії. Московський цар ще не встиг покінчити повністю з тою багатолітньою смутою.

– Цього разу війну затіяла Москва, а сейм послав Владислава з військом відстояти раніше завойоване. Але до чого тут ми. Я добре пам'ятаю Петре, що з першої авантюри князів Вишневецьких та Сапег, які в 1603 році десь віднайшли "царевича Дмитра", як законного сина царя Івана і претендента на Московський престол, ти був категоричний противник походів на Москву.

– І по цій причині вперше позбувся гетьманської булави. Але не жалкую за тим, і до сьогодні вважаю, що тоді мав рацію. Згадай, чого домігся тоді Самійло Кішка? А чого лише не обіцяли козакам, коли розпочиналося "вербування" до Московського походу?

– На те я генеральний писар, щоб все пам'ятати. Обіцяли визначити Війську Запорозькому зарплатню та сукна, повернути місто Терехтемирів, поновити дію грамоти Стефана Баторія про козацькі виморочні маєтки, аби вони не потрапляли ні до кого крім козаків, судити козаків тільки козацьким старшим або королівським комісаром, заборонити королівським чиновникам брати хабарі з козаків під час приходу війська в українські міста.

– Бач, як гарно обіцяли! А при поверненні з походу що отримали від польського сейму? Те що завше. Ба, більше! Ти пригадай, це ж саме тоді на шляхетному сеймі була видана конституція "Про своєвілля українське"?

-А що тут пригадувати, ця конституція діє і нині. Козаки мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних, власті своїх панів і їх суду, а також каранню за всякі проступки. На своєвольні купи (військові об'єднання запорозьких козаків) козацькі дається право репресій як на бунтівників.

– Вони самі плюють на цю конституцію. Інакше б не збирали тисячі козаків до свого війська. Та менше з тим, я тебе закликав не про бувальщину погомоніти. Прибув посланець від короля, хоче конче зі мною зустрітися.

– Та я то відразу зрозумів. Бачив посла зі свитою, змучених далекою дорогою. Але, то не королівський посланець, то Лев Сапега дає про себе знати.

-А хіба він не в московських землях з королевичем Владиславом?

– Він їде на засідання сейму та послав свого посланця до тебе. Ти ще його грамоти не видів?

– Не видів. Але ж ми з тобою знаємо без того, про що йдеться в тому посланні.

– Поки не почули, напевне не знаємо. Хоч забаганки королевича Владислава давно відомі в польському королівстві: блиск корони московського царства йому спати не дає.

– От про це і поговоримо. Який зиск Війську Запорозькому приймати участь у поході проти Москви, і які напасті будемо мати, якщо відмовимо королю.

– Думаю, що участь у поході не дасть нічого крім втрат. Посадимо Владислава на Московський трон, Польське королівство досягне такої сили, що зможе і Запорогів приборкати, я вже не говорю про їх власну фронду. Програє компанію Владислав, можемо і ми військо втратити. Москва сили має, а якщо знайдеться кому їх згуртувати, з Московії додому не трафимо. Разом з військом навіки лишимось в московській землі.

– Дуже лячно, але нічим заперечити. Хіба, ось що. Ти був зі мною в поході, коли буря потопила майже всі наші "чайки"? А після взяття Кафи, хто вірив, що живими минемо Очаків? Чи може хтось сподівався, що ми переможемо турок у відкритому морському бою, і знищимо частину їхніх галер, а ті що лишились візьмемо в полон разом з турками? Чи ми де убоялися поганців? За цей час ми лише бурі морській програли двобій. Чи не так Михайле?

– Правду кажеш гетьмане, але ти знаєш, що приходить час і фортуна міняє свою прихильність. От тоді стережись! І встигай відбиватися! Я би не хотів щоб таке з нами сталося. Проте, це лише моя думка, приймати рішення тобі, ти Гетьман Війська Запорозького. Себе я бачу поряд з тобою у всіх випадках, яке б ти рішення не прийняв!

– Дякую, Михайле! В тобі я ніколи не сумнівався! А при кожній твоїй осторозі, повір, я ще сумлінніше продумую свої рішення. А, що стосується Московського походу, то вислухаємо посланця, потім військову старшину, після чого, маю надію, мені розвидниться. Я тебе прошу, вважай при цих перемовах на всі пропозиції присутніх, а після ще раз поговоримо про московський похід. Заклич мені Максима. А на завтра скличемо старшину, разом послухаємо посла.

Максима не довелось довго чекати, він був поряд з упокоями гетьмана, готовий до виконання наказів Сагайдачного.

– Максиме, особисто заклич до мене Мелетія Смотрицького, Йову Борецького, Ісаю Косинського, Дем'яна Наливайка і Петра Могилу. Проте… Чекай, сідлай коней я сам поїду до "братчиків", вони повинні всі бути у Київській школі.

Мелетій зустрів Сагайдачного наче давно чекав. Єдиний за ким довелося посилати був Петро Могила. Інші "братчики" зібралися в братській школі з нагоди приїзду зі Львова Дем'яна Наливайка. Доки, вітаючись гомоніли ні про що, під'їхав Петро Могила. Він хоч і не вчився з братчиками в Острозькій академії, але під час навчання у школі Львівського православного братства був добре знайомий з Петром Сагайдачним і іншими видатними "братчиками". Виходець зі славного молдавського боярського роду, він після того як загинув батько, молдавський господар Симон Могила, разом з матір'ю знайшов прихисток у своїй другій батьківщині Україні, у родині князя Потоцького. Після приїзду Петра Могили Сагайдачний розпочав нараду. Власне то була навіть не нарада, а розмова близьких по духу людей.

– Панове-товариші! Минуло майже два десятиліття з тих пір, як наш духовний батько ясновельможний князь Василь Костянтин Острозький заповів нам покласти життя, але відстояти нашу Віру православну, створити Державу і військо, здатне її відстояти. Ми з вами розуміли наскільки тяжка і непосильна на той час то була справа. Коли б не так, то ми би до цього часу змогли її сягнути. Але сьогоднішні справи в Речі Посполитій і в околишніх державах складаються так, що ми дуже близькі до мети. На що я сподіваюсь і що маю на увазі, говорячи такі речі.

Як ви добре знаєте, польський король та, власне, і сейм, і шляхта наша та польська мають види на Московську державу.