Лоліта - Володимир Набоков

вбити я не мiг — особливо коли, як таке, становище не було, можливо, таким безнадiйним, яким воно в'являлось на перший подрог того жахливого ранку. Впiймав би я її за сильну рвiйну ногу, побачив би я її здивований погляд, почув би її страшний голос, пройшов би таки через це випробування, її привид переслiдував би мене все життя. Мабуть, якби ми жили в 1447-му роцi, а не в 1947-му, я обминув би своє сумирне єство, пiдсипавши їй класичну отруту з порожнього агату на перснi, напоївши її роковим солодким зiллям. Та в нашу буржуазну еру, коли всi тичуть носа в чужi справи, це не минулося б менi так, як зiходило в пооббиваних парчею глухих чертогах минулого. В наш час вбивця має бути хiмiком. Нi, нi, я не був анi тим, анi iншим. Панове присяжнi, милостивi мостi-панове й такi ж милостивi мосьпанi! Бiльшiсть звинувачуваних у порушеннях моральностi, котрi сумливо прагнуть хоч би якихось трепiтких, солодко-стогнучих, фiзичних, та не неодмiнно злучанням обмежених стосункiв iз дiвчинкою-пiдлiтком — це все нешкiдливi, нiкчемнi, пасивнi, несмiливi чужинцi, лишень одного благаючi вiд суспiльства — а саме, щоб воно їм дозволило слiдувати цiлком взагалi невинним, аберативним, як то кажуть, хибкостям i вiддаватись у приватний спосiб маленьким, приємно жагучим i неприємно вологим актам статевого збочення без того, щоби полiцiя або сусiди войовно кидались на них. Ми не статевi нелюди! Ми не ґвалтуємо, як то роблять бравi жовнiри. Ми нещаснi, сумирнi, добре вихованi люди з собачими вiчми, котрi достатньо приладнались, щоб стримувати свої пориви в присутностi дорослих, та готовi вiддати багато, багато рокiв за одну можливiсть торкнутись нiмфетки. Пiдкреслюю — ми в жодному сенсi не людобойцi. Поети не вбивають. О, моя бiдашна Шарлотто, не дивись на мене з ненавистю iз твого вiчного раю посеред вiчної алхiмiчної сумiшi асфальту, гуми, металу й камiння — ба, слава богу, не води, не води! Все ж я був на волосинку вiд лиха, кажучи зовсiм об'єктивно. I тепер розкривається суть моєї притчi про iдеальне вбивство.

Ми всiлись на свої волохатi рушники, просто сонця, жадiбного до нас.

Вона поглянула навкруг, вивiльнила бретельки й лягла навзнак, щоб дати промiнню поласувати її спиною. Сказала, що кохає мене. Глибоко зiтхнула, простягла руку до близького халата й намацала в кишенi пачку цигарок.

Перейшла в сидячий стан, закурила. Вивчила своє праве плече. Нагородила мене, вiдкривши димного рота, ґрунтовним поцiлунком. Раптом позаду вiд нас з-пiд кущiв покотились пiщаним схилом три камiнцi.

"Мерзотнi, пiдглядаючi дiти", проговорила Шарлотта, пiдтримуючи на грудях об'ємистий чорний лiфчик i повертаючись знову навзнак. "Доведеться поговорити про це з Петром Крестовським".

На виходi стежки пролунав шурхiт, звуки крокiв, i з'явилась Джоана Фарло з мольбертом та iншим приладдям.

"Ти налякала нас", сказала Шарлотта. Джоана пояснила, що була там понад схилом, у сховку зеленi, й звiдти "шпигувала за природою" (шпигунiв як правило розстрiлюють), старалась домалювати пейзаж — та нiчого мовляв не вийшло, таланту забракло (то була суцiльна правда).

"А ви, Гумберте, ви коли-небудь пробували малювати?" Шарлотта, яка трохи ревнувала мене до Джоани, спитала, чи прийде Джон? Так, прийде. Вiн збирався снiдати сьогоднi вдома. Привiз її по дорозi в Паркiнґтон, i скоро вже пiдбере. Який прекрасний ранок! Вона завжди почувала себе зрадницею по вiдношенню до Мелампiя i Кавали, коли залишала їх прив'язаними вдома в такi дивнi днi. Сiла на бiлий пiсочок помiж Шарлоттою й мною. Її довгi брунатнi ноги були для мене так само повабнi, як ноги гнiдої лошицi. Вона показувала ясна, коли всмiхалась.

"Я ледь не включила вас у своє озеро", сказала вона. "Мiж iншим, я помiтила щось, чого ви не постежили. Ви (звертаючись до Гумберта) забули зняти наручний годинник, так, сер, забули".

"Уотерпруф (противологi), тихо промовила Шарлотта, склавши вуста по-риб'ячому.

Джоана поклала мою п'ясть собi на колiно й полюбувалась Шарлоттиним дарунком; за тим поклала руку Гумберта знов на пiсок, долонею догори.

"Ти бозна що могла звiдти вгледiти", зауважила Шарлотта не без кокетства.

Джоана зiтхнула. "Раз, увечiр", сказала вона, "я бачила двох дiтей, чоловiчої й жiночої статi, котрi ось на цьому мiсцi, дiяльно скуплювались.

Їх тiнi були як гiганти. I я здається говорила вам про Леслi омпсона, котрий купається голяком на свiтаннi. Я тепер усе чекаю, що пiсля чорного а лета з'явиться жирна котлета Айвор Куїльтi (наш дантист), без нiчого. Вiн, мiж iншим, неймовiрний оригiнал — цей старух. Коли я була в нього востаннє, вiн менi розповiв вкрай непристойну iсторiю про племiнника. Виявляється — " "А ось i я", — пролунав голос Джона.

21.

Звичка бути мовчазним, коли я гнiвався, або радше, холодна й нiби мускатна сторона мого гнiвного мовчання, наганяла, було, на Валерiю неймовiрний страх: "Я не знаю, про що ти думаєш, коли ти такий-от i це мене зводить з розуму", скаржилась вона. Я силив покарати Шарлотту мовчанням — та вона хоч там як й надалi щебетала або брала мовчальця за пiдборiддя.

Дивовижна жiнка! Бурмочучи, що менi доводиться як нiяк писати наукову працю, я забирався в свою колишню кiмнату; Шарлотта ж усе життєрадiснiш прикрашала наше пожилля, вуркотiла в слухавку, писала листи. З-вiд мого вiкна, крiзь глянсовий перелив тополевої листви, я мiг бачити її, яка йшла через вулицю й задоволено кидала лист до мiс Фален.

Тиждень вогкої, похмурої погоди, яка настала за нашими щойно зображеними вiдвiдинами мовчазних пiскiв Очкового Озера, був одним з найчорнiших в моєму життi. За тим промайнули два-три неясних променi надiї — перед остаточним спалахом сонця.

Я збагнув, що в мене є добрий мозок, що вiн працює досконало й менi слiд цим скористатись. Хай я не