Лоліта - Володимир Набоков

їх, та зректися їх, вiдступницьки й до кiнця, через що знищити моє минуле. Вона змусила мене дати звiт про мiй шлюб з Валерiєю, котра, звiсно, була надзвичайно кумедною; та до цього менi довелось вигадати, або безсоромно розцвiтити довгий ряд коханок, аби Шарлотта могла зловтiшно намилуватись. Їй на догоду менi довелось представити цiлий iлюстрований каталог, надавши цим дамам тонких вiдмiн, згiдно з традицiєю американських об'яв, якi, використовуючи для своїх цiлей групу школярiв, розподiляють їх за правилами витонченої расової пропорцiї, власне завжди вмiщують серед бiлолицьої дiтлашнi одного — й тiльки одного — ба проте цiлковитого любчика — круглоокого, шоколадного кольору малюка, майже, та не зовсiм точно посеред першого ряду парт. Представляючи їй моїх дам, я змушував їх усмiхатись i погойдуватись — й усi вони, млосна русявка, темпераментна мавринка, рудава розпусниця, були вишикуванi як на парадi в веселому домi. Чим очевиднiшими й вульгарнiшими вони менi вдавались, тим бiльше подобався панi Гумберт мiй водевiль.

Нiколи в життi я не робив i не вислуховував такої сили визнань.

Вiдвертiсть та немайстернiсть, з якими вона обговорювала те, що називала своїм "любовним життям", починаючи з перших затяжних поцiлункiв i закiнчуючи подружньою вiльною боротьбою, являли в моральному сенсi рiзкий контраст моїй безпардоннiй брехнi; та в технiчному сенсi, обидвi серiї були подiбнi, адже на кожну впливав той самий матерiал (радiомелодрами, психоаналiз, дешевi романчики), з якого я витягав свої дiючi особи, а вона — свою мову та стиль.

Я неабияк потiшився з декотрих незвичайних статевих причуд, властивих почтивому Гарольду Гейзу за словами Шарлотти, котра знайшла мiй регiт непристойним; кажучи ж узагалi, її розкриття душi виявилось таким же малоцiкавим, як було б розтинання її тiла. Нiколи не бачив я здоровiшої жiнки — попри дiєтичнi голодування.

Про мою Лолiту вона говорила рiдко — рiдше, наприклад, нiж про тую дитину чоловiчої статi, ясноволосу, зi змазаними рисами, фотографiя якої була єдиною прикрасою нашої спальнi. Вiддаючись безбарвному маренню, вона зволила передбачити, що душа умерлого маляти повернеться на землю в образi дитини, яку вона народить в теперiшньому своєму шлюбi. Й хоча я не вiдчував особливого поклику до того, щоб поповнити родовiд Гумберта злiпком з плоддя Гарольда (Лолiту, хоч i з солодким почуттям кровозмiсу, я звик вважати своєю дитиною), менi спало на думку, що тривалi пологи, з ґрунтовним цiсаревим розтином та рiзними iншими ускладненнями, в затишному пологовому притулку, отак майбутньою весною, уможливлять менi бути собi наодинцi з моєю Лолiтою кiлька тижнiв поспiль — i загодовувати знеможену нiмфетку снодiйними порошками.

Ах, як вона ненавидiла дочку! Особливо пiдступним менi вбачалось те, що вона цiлком намарно, але з величезною стараннiстю, вiдповiла на кепськi запитання в книжцi, що її вона мала, ("Знай свою дитину"), виданої в Чикаго.

Цю дурню було розтягнено на кiлька рокiв: матуся повинна була робити щось на кшталт iнвентарю по виповненню кожного року з життя дитини. На день дванадцятої рiчницi народження дитини, 1-го сiчня 1947 року, Шарлотта Гейз, до замiжжя Беккер, пiдкреслила наступнi епiтети, десять з чотирнадцяти (в рубрицi "характер дитини"): агресивний, буйний, млявий, негативiстичний (пiдкреслено двiчi!), недовiрливий, нетерплячий, перебiрливий, пронозливий, дратiвливий, похмурий. Вона не звернула жодної уваги на решту з тридцяти прикметникiв, серед яких були такi як "веселий", "злагiдний", "енергiйний" та iнше. Це було просто нестерпно! З лютiстю, яку iншого разу я нiколи не примiчав у м'якiй натурi моєї люблячої дружини, вона атакувала й обертала на втечу всiлякi маленькi приналежностi Лолiти, якi забирались в рiзнi кути дому й там завмирали, як загiпнотизованi зайчата. Моїй благовiрнiй не могло й наснитись, що одного разу, недiльного ранку, коли шлунковий розлад (що стався внаслiдок моїх спроб покращити її соуси) зашкодив менi пiти з нею до церкви, я зрадив їй з однiєю з лолiтчиних бiлих шкарпеток. А що за безецне ставлення до листiв моєї квiтоньки, моєї ясочки!

"Любi Матiнко й Гумчику, Сподiюсь, ви здоровi. Дуже дякую за цукерки. Я (викреслено i написано знову) я загубила моє нове светро в лiсi. Останнiм часом погода була свiжою.

Менi дуже тут.

Любляча вас Доллi"

"Яка ж бо дурепа", сказала панi Гумберт, "пропустила слово пiсля "дуже". Це светро було з чистої вовни. Та я, знаєш, просила б тебе радитись зi мною, перш нiж посилати їй цукерки".

20.

За кiлька миль вiд Рамзделя було в лiсi озеро — так зване Очкове озеро (вже згадане мною); ми туди їздили щодня протягом одного надмiру спекотного тижня наприкiнцi липня. Я тепер змушений зображувати з доволi марудними подробицями останнє наше спiльне купання там, якось у вiвторок, тропiчним ранком.

Зоставивши воза в спецiально вiдведеному для цього мiсцi, неподалiк вiд шосе, ми просувались до озера стежкою, прокладеною крiзь сосновий лiс, коли Шарлотта сказала, що Джоана Фарло, в гоньбi за рiдкiсними свiтловими ефектами (Джоана належала до старої школи живопису) в недiлю бачила, як Леслi омсон купався "в чому мати народила" (як поглузував Джон), о п'ятiй годинi ранку.

"Вода", сказав я, "мабуть була холодною".

"Не в цьому суть справи", вiдказала логiчна, хоча й приречена горличка.

"Вiн, бачиш-бо, недоумкуватий. Та признаюсь", — продовжувала вона (з тiєю притаманною їй ретельнiстю фразування, яка вже починала дiяти на моє здоров'я), "я конче вiдчуваю, що наша Луїза закохана в цього кретина".

Вiдчувати. "Ми вiдчуваємо, що Доллi вчиться не так добре, як могла би..." та iнше (зi старого шкiльного вiдгуку).

Гумберти рушили далi, в сандалях i халатах.

"Знаєш, Гуме, в мене є одна завзята мрiя", проказала ледi Гум, схиляючи голову — нiби соромлячись цiєї мрiї або шукаючи ради в рудої землi. "Менi б так хотiлось дiстати справжню треновану служницю