Лоліта - Володимир Набоков
"Нема мiсця", вiдповiв я.
"Та що ти!", сказала вона зi своєю вдавано-загадковою усмiшкою, "cheri, на бога, ти недооцiнюєш спромог гумбертового дому. Ми б помiстили її в кiмнатi Ло. Я й так мала намiр зробити кiмнату для гостей з цiєї нори. Це найхолоднiша й найгидавiша конура в усьому домi".
"Про що власне ти говориш?" спитав я, причому шкiра моїх маслакiв пiдтяглась (якщо я спромiгся це вiдзначити, то лише тому, що шкiра моєї дочки робила те ж саме, коли вона те ж саме вiдчувала: здивування, вiдразу, роздратування).
"Тебе, можливо, зупиняють якi-небудь романтичнi асоцiацiї?", поцiкавилась моя дружина — натякаючи на наш перший поцiлунок.
"Та ну їх", вiдповiв я, "я просто хочу збагнути, де ти помiстиш дочку, коли дiстанеш свого гостя чи покоївку".
"О!" сказала панi Гумберт, замрiяно всмiхаючись, дляючи це "О!", й у той же час здiймаючи одну брiв i нiжно вдихаючи повiтря. "Боюсь, що маленька Ло тут цiлковито, цiлковито нi до чого. Маленька Ло вiдправляється пiсля табору прямо в пансiонат — добрий пансiонат iз суворою дисциплiною й потужною програмою релiгiйної освiти. А за тим — Бердслей-Коледж. Усе це я маю дуже точно розроблене, можеш не турбуватись".
Вона додала, що вона, Гумбертша, має подолати свої звичнi лiнощi й написати сестрицi старої Фален, яка викладала в пансiонатi Св. Алгебри.
З'явилось мiж соснами слiпуче озеро. Я сказав, що забув у возi темнi окуляри й одразу дожену її.
Я завжди думав, що ламання рук — жест вигаданий або ж, можливо, смутний вiдгук якогось середньовiчного ритуалу; та коли я тепер заглибився в лiс, щоб впасти у вiдчай i страшнi роздуми, саме цей жест ("Поглянь, боже, на цi кайдани!") краще за все мiг би виразити без слiв мiй настрiй.
Будь Шарлотта Валерiєю, я би знав як в даному разi дiяти — так, "дiяти" як раз прийнятне слово; в добрий старий час менi досить було почати викручувати товстiй Валечцi крихку п'ясть (ту, яку вона ушкодила при падiннi з велосипеда) для того, щоб вона миттєво змiнила свою думку; та в вiдношеннi Шарлотти все це було немислимо. Зимнокрова американська Шарлотта на мене наводила страх. Менi не поталанило оволодiти її волею через її кохання. Я не смiв нiчого зробити, що могло б порушити мiй образ, який вона створила, щоб йому вклонятись. Я пiдлещувався до неї, поки вона була грiзною дуеньєю моєї ясочки, й дещо вiд цього плазування збереглося й тепер у моєму ставленнi до неї. Я мав тiльки один козир — те, що вона нiчого не знала про моє потворне захоплення її дiвчинкою. Її злостило, що я подобався дiвчинцi; та моїх власних почуттiв вона вгадати не могла. Валерiї я би сказав: "Послухай-но, товста дурепо, c'est moi qui d cide, що є добре для Долорес Гумберт".
Шарлоттi ж я навiть не смiв сказати (з догiдливим спокоєм): "Вибач мене, горлинко, та я не згодний з тобою. Даймо дiвчинцi ще один шанс. Я готовий вчити її вдома рiк або два. Ти сама колись мовила". Рiч у тiм, що я не мiг нiчого сказати Шарлоттi про дiвчинку без того, щоб не викрити себе. Ах, ви не можете собi уявити (як i я нiколи не уявляв собi), якi вони, цi жiнки з принципами! Шарлотта, котра не помiчала фальшу буденних умовностей, правил поведiнки, патентованої їжi, книжок, i людей, на яких вона молилась, негайно вирiзнила б неправильну iнтонацiю, якi б слова я не промовив з метою втримати Лолiту бiля себе. Вона була як музикант, котрий може бути в життi геть непутящим, позбавленим iнтуїцiї та смаку, проте диявольськи-точний слух якого прочує найменшу ноту в оркестрi. Щоб розбити силу її волi, менi було б потрiбно розбити їй серце. Якби я розбив їй серце, мiй образ у ньому розбився б також. Якщо б я їй сказав: "Або я роблю з Лолiтою, що хочу — й ти помагатимеш менi тримати справу таємно, — або ж ми в цю мить розлучаємось", вона б сполотнiла, немов перетворившись на матове скло, й неспiшно вiдповiла б: "Гаразд: чого б ти тепер не додав, чого б не взяв назад — це кiнець". I так воно й було б.
От, значить, в яку халепу я втрапив. Пам'ятаю, як я дiйшов до майданчика для паркування i як, накачавши з фонтанчика жменю на смак iржавої води, ковтнув її так жадiбно, як нiбито вона могла менi дати чарiвну мудрiсть, юнiсть, свободу, крихiтну наложницю. Потiм посидiв — у фiалковому своєму халатi, гойдаючи ногами, на скраю одного зi змайстрованих нашвидкуруч пiкнiкових стольчикiв пiд широкошумними соснами. Осторонь, двi дiвчинки в трусиках i лiфчиках вийшли з-вiд полисками мережаної буди клозету з позначкою: Для жiнок. Жуюча гумку Мабель (чи дублерка Мабелi) спокволу, дозвiльно, залiзла верхи на ровер, а Марiон, трусячи волоссям аби вiдiгнати мух, сiла ззаду, широко ставлячи ноги; й вихляючи, вони спокволу, дозвiльно злилися зi свiтлом i тiнню. Лолiта! Батько й донька, що зникають у танучiй цiй глушинi. Найприроднiшим розв'язанням завдання було б: знищити панi Гумберт. Та як? Жодна людина не здатна самотужки виконати iдеальний злочин; одначе, випадок є здатний на це. Кримiналiсти пам'ятають, наприклад, вiдоме вбивство певної мадам Лякур в Арлi, на пiвднi Францiї, наприкiнцi минулого столiття.
Невпiзнаний бородань саженного росту, котрий, можливо, мав з цiєю дамою таємний любовний зв'язок, пiдiйшов до неї на велелюднiй вулицi, кiлька днiв по тому, як вона вийшла за полковника Лякура, й тричi встромив їй кинджал у спину, тодi як полковник, бульдожого типу коротань, i далi виснув на плечi вбивцi. На дивовижний i прекрасний збiг, наразi в цю мить, коли злочинець став роздiймати щелепи сердитого маленького чоловiка (мiж тим як збiглась юрба), — якийсь замрiяний iталiєць в будинку найближчому до мiсця подiї цiлком випадково пустив у
