Лоліта - Володимир Набоков

то до гурту, зiбраного на газонi, складеного з Леслi омсона, двох полiцiянтiв i кремезного добродiя в рогових окулярах. Тут я мушу пояснити, що незабарна поява дорожньої полiцiї (не збiгло й двох хвилин по нещастю) була наслiдком того, що патрульники в цей самий час чiпляли штрафи на автiвки, незаконно запаркованi в провулку, неподалiк вiд нас; що один в окулярах був Фредерiк Бiель молодший, водiй Пакара; що його сiмдесятирiчний батько, котрого масажистка щойно вiдпоювала на скошенiй травi, де вiн лежав скошеним, так би мовити, банкiром, був не глибоко зомлiлим, але зручно й ме одично оговтувався вiд легкого серцевого нападу або зможностi такого; й нарештi, що плед на тротуарi, де жона так часто вказувала менi з незадоволенням на кривi зеленi трiщини, приховував понiвечений труп Шарлотти Гумберт, котру переїхав (а потiм i протягнув кiлька футiв) автомобiль Бiелiв у ту мить, коли вона бiгла через дорогу, щоб кинути три листи в поштову скриньку, яка була на краю дiлянки мiс Вiзавi. Цi листи пiдняла й передала менi гарненька дiвчинка в брудному рожевому платтячку, i я перетворив їх на шмаття, роздерши в кишенi штанiв.

Три лiкарi й подружжя Фарло незабаром прибули до мiсця подiї й почали порядкувати. Вдiвець, людина, надiлена неабиякою самовладою, не ридав i не рвався. Вiн нiби трохи похитувався, це правда; та вiн розтуляв вуста тiльки на те, щоб повiдомляти тi свiдчення й давати тi роз'яснення, якi були безумовно необхiднi в зв'язку з упiзнанням, оглядом i вiдвозом покiйницi, тiм'я котрої являло собою кашу з кiсток, мозку, бронзуватого волосся й кровi. Сонце було ще слiпучим, коли друзi, добрий Джон i заплакана Джоана, поклали вдiвця у лiжко в Доллi в кiмнатi; самi ж, щоб бути поблизу, влаштувалися в спальнi Гумбертiв на нiч — котру не знаю, чи добродiйно провели, як вимагала врочистiсть нагоди.

Не бачу причини сповiльнятись — у цiй дуже спецiальнiй працi — на передпохоронних формальностях, якi вимагали уваги вiд мене, й на самому похоронi не менш скромному, нiж не так далеке весiлля; та декiлька епiзодiв, якi стосуються тих чотирьох-п'яти днiв, таки слiд вiдзначити.

У першу нiч мого вдовування я був такий п'яний, що спав так само мiцно, як те дитя, яке було спало в цьому лiжку. Наступного ранку я насампочаток обстежив клаптики листiв, що зостались у моїй кишенi. Вони надто ретельно змiшались, щоб їх можна було роздiлити на три завершених тексти. Гадаю, що слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа до Ло. Деякi листи нiбито вказували на намiр Шарлотти бiгти з Ло в Паркiнґтон або навiть назад у Пiскi, аби коршак не схопив її дорогоцiнне ягня. Iншi шматки й скравки (аж нiяк не припускав, що мав такi дужi кiгтi) явно дотичили прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат Св. Алгебри, а в iншу, також закриту, школу, про яку казали, що її виховнi прийоми такi суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що заслужили школi прiзвиська Виправний Заклад для Шляхетних Панн. Третє, на кiнець, послання було безсумнiвно адресоване менi. Я розiбрав такi шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року розлуки я з тобою...", "...о, мiй коханий, о мiй...", "...або, може бути, я помру..." Та взагалi, те, що я наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були так само сплутанi в моїх долонях, як основнi їх частини у бiдної Шарлотти в головi.

Джон мав на той день побачення з клiєнтом, а Джоанi треба було нагодувати собак, отже я був тимчасово позбавлений товариства моїх друзiв.

Добряки побоювались, як би я не покiнчив з собою, залишений без нагляду, й не маючи iнших знайомих, котрi могли б їх замiнити (мiс Вiзавi злягла, сiмейство Мак-Ку лагодило будування нового дому в далекому районi, Чатфiльдiв щойно викликали в пiвнiчний штат у зв'язку з лихом, яке сталося з їх власним кревним), до мене вiдрядили Луїзу та Леслi пiд виглядом потреби допомогти менi розiбрати й упорядкувати силу осиротiлих речей.

В хвилину найчудовiшого натхнення я показав милим i легковiрним Фарло (разом iз якими я дожидав приходу Леслi на платне побачення з Луїзою) аматорський знiмочок, знайдений мною серед Шарлоттиного майна. Стоячи на валунi, вона посмiхалась крiзь розвiяне вiтром волосся. Фотографiя вiдносилась до квiтня 1934-го року, пам'ятна весна! Приїхавши того року до Америки в справах, я мав нагоду провести кiлька мiсяцiв у Пiскi. Ми познайомились — мiж нами зав'язався необережний роман. Я, нажаль, був одружений, вона була нареченою Гейза. По моєму поверненнi в Європу, ми листувались через спiльного друга, нинi покiйного. Джоана прошепотiла, що до неї дiйшли деяки чутки — й подивилась iще на знiмок, i дивлячись далi на нього, передала його Джоновi, й Джон вийняв люльку з рота й теж поглянув на привабну, легковажну Шарлотту Беккер, i повернув свiтлину менi. Потiм вони на кiлька годин вiд'їхали. В пiдвалi Луїза з вуркiтливим смiхом гудила собi свого кавалера.

Не встигли Фарло вiдбути, як завiтав до мене священнослужитель з сизим пiдборiддям — i я спромiгся до мiнiмуму скоротити iнтерв'ю, оскiльки це було до виконання без того, щоб не образити його почуттiв i не збудити його пiдозр. Так, маю намiр присвятити все життя добробутовi дитини. От, до речi, той хрестик, який Шарлотта Беккер менi подарувала, коли ми обидвоє були молодими. В мене є кузина в Новому Йорку, ґречна стара панна. Я там з нею знайду хорошу приватну школу для Доллi. О хитрющий Гумберт! До вiдома Леслi та Луїзи, котрi за моїм (що виявилось правильним) пiдрахунком повиннi були доповiсти про це Джону та Джоанi, я пречудово розiграв незвичайно гучний мiжмiський монолог телефоном, симулюючи розмову з Шерлi Хольмс, начальницею табору "Ку". Коли повернулись Джон та Джоана, то я без труду провiв їх повiдомленням, яке навмисно схвильовано й безладно пробурмотiв, що, мовляв, Лолiта пiшла з промiжною групою на п'ятиденну екскурсiю, i з нею неможливо сполучитись.

"Боже мiй", вигукнула Джоана, "що ж нам робити?" Джон вiдказав, що все надзвичайно просто — вiн улаштує, щоб тамтешня полiцiя негайно