Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Андрієві здається, що він танцює з Мариною. Десь на рівні підсвідомості розуміє, що не може танцювати, бо тоді треба розчепити руки, аби обійняти дружину, але ж він неодмінно впаде донизу і розіб'ється.

Мелодія танго лунає все гучніше і гучніше. Андрій бачить, що навпроти – зеленоока рудавка. Вона сміється до нього й кличе за собою. Він робить декілька кроків, але сила волі зупиняє його, бо впаде вниз і розіб'ється.

Мелодія забутого танго лине догори, до самих хмар, і десь там губиться.

Андрій прокидається і ще довго думає, що з ним і де він знаходиться. Немилосердно хочеться пити. Коли розуміє, що він у казармі на полігоні, йде до відра з водою, що стоїть біля входу. Набирає повну кварту і жадібно п'є. Вода тепла і неприємна на смак, але це все ж краще, ніж відчувати спрагу.

Бійці сплять, і кожний бачить свій сон. Андрій знову лягає, але ще довго не може заснути.

Коли ж нарешті засинає, йому знову сниться той самий перерваний сон. Лунає мелодія забутого танго, й Андрій уперто лізе догори. Внизу не чути пострілів, кулі навколо нього вже давно не літають, і він думає, що можна повернутися назад. І тільки про це подумав, як важка і гаряча куля впилася йому в руку. Стало боляче, і Андрій відчув запах крові. Він ще не розуміє, що то його власна кров.

Приходить думка потрапити з драбини через вікно на одному з поверхів. Він намагається дотягнутися ногою, але відстань занадто велика, аби зробити це. Можна розхитатись ногами, тримаючись руками за драбину, і Андрій хоче це зробити. Здавалося, що він ось-ось розіб'є вікно, але відчуває, як руки розмикаються, і Андрій у вільному польоті падає на землю. Несамовитий крик лунає в казармі, але хлопці занадто багато випили, аби пробудитись.

57

Здавалося, полковник ФСБ забув про Петю Онищенка. Відтоді, коли запропонував йому стати стукачем, більше не викликав до себе. Не можна було ні з ким поділитися своєю бідою, і це ще більше гнітило бранця, ніж усвідомлення того, що повинен стати стукачем, якщо хоче зберегти життя дружині й синові. Ніби зійшовся з декількома нещасними, як він сам, але далі розмов на загальні теми й скупої інформації про родини справа не йшла. За логікою речей, ув'язнення мало би об'єднувати їх, але тут кожний був сам по собі, боячись за власне життя. Їхня опозиційність до влади – десь на кухні чи у Фейсбуці – в таборі виявилась крихкою й нікому не потрібною. Найбільше їх гнітило те, що повернення назад уже ніколи не буде, і навіть якби влада була впевнена у них на всі сто відсотків, що свою опозиційність вони засунуть в одне місце, все одно дорога до звичного життя для них була зачинена. Людина – мерзенна істота, вона пристосовується до існування в будь-яких умовах, хоча народжена Богом, щоби літати. І мова не лише про фізичне існування, а насамперед про моральні принципи, які вимирають, мов мамонти чи динозаври, якщо людину поставили не в комфортні, м'яко кажучи, умови.

Петя Онищенко вважав себе сильним духом, але, перебуваючи серед подібних істот, відчував з кожним днем, як слабшає його внутрішній опір. А після розмови з полковником ФСБ втеча з концтабору, про що він палко так недавно мріяв, узагалі виглядала безнадійною справою – не з огляду на те, що цього не можна зробити, а тому, що боявся за життя дружини і сина.

Коли стало зрозуміло, що Путін ні на свій день народження, ні принаймні до кінця 2014 року не прибуде на "Об'єкт № 17", полковник ФСБ згадав про Петю Онищенка і йому подібних. Точніше, про них він ніколи й не забував, але тепер настав найвищий час перетворювати їх на справжніх стукачів. А якщо нема загрози, що хтось може втекти з режимного об'єкту і вільний час вимірюється двадцятьма чотирма годинами на добу, то треба чимось зайняти себе і підлеглих. Кращого, ніж створення системи стукачів усередині табору, і не придумаєш. Наразі у списку полковника ФСБ було дванадцятеро осіб, яких він іронічно називав апостолами, маючи намір найближчим часом обробити їх і долучити до сонму тих, хто вже працював на нього. Петя Онищенко у цьому списку мав перший номер.

Оскільки в Москві лише в загальних рисах знали про плани полковника ФСБ у створенні регулярної мережі стукачів, то вирішили, що на це у нього піде мізерна кількість його дорогоцінного часу. Тому й вирішили підкинути йому свіжу роботу. Коли прийшла директива про створення на "Об'єкті № 17" лабораторії з вивчення можливостей прочитання думок у людей, полковник ФСБ спочатку вжив триповерховий татаро-монгольський мат, а потім обережно подумав, що в Кремлі зійшли з розуму. Обережно, бо, може, подібний апарат із вловлювання думок уже створено і його крамольна думка стане надбанням тих, хто вкоротить йому віку.

58

Батько Андрія сьогодні був нестерпний. П'яний, чіплявся до кожної дрібнички. Від гріха подалі дружина пішла до сусідки, сподіваючись, що старий втихомириться і засне.

Петрик і Павлик бавились довго. Марина переживала, що закінчиться вода і не вдасться покупатись. Останнім часом у Дрогославі все частіше виникали проблеми з водопостачанням, а про дотримання графіку подачі води вже ніхто й не заїкався.

Нарешті вдалося заколисати малих, і Марина пішла у ванну. Напір води був слабеньким, але ще можна було прийняти душ. Марина розмріялась і думала про інтим з Андрієм. Нині минуло два тижні, як він на полігоні.

Вийшла і прислухалась, що робить свекор. Ніби затих у себе. Марина сіла перед дзеркалом і розчісувала волосся. Вона дивилася на себе й розуміла, що марно пропадає її краса. Минуло лише два тижні без Андрія, а вже помітила зморшки біля очей і в кутиках губ. Поки Андрій прийде з війни, вона зістаріється, а він не захоче мати з нею жодних справ. Усміхнулася сама до себе, бо знала, що Андрійко не такий. Він її кохає й прийме будь-якою, навіть некрасивою і старою.

Та й що це вона наговорює на себе! Вона ще молода, а їхнє щастя з Андрійком – попереду! Груди залишили свою пружність, фігурка – мрія поета, ноги ростуть від вух, а ще волосся спадає до пояса. Спробуй пошукати таку красуню!

Про щось замислилась, заплющивши очі… Їй здалося, що це Андрійко ззаду обіймає її й виціловує. Минуло ще декілька миттєвостей, аж поки зрозуміла, що це п'яний свекор усерйоз взявся за неї. Де й сили взялись, аби відштовхнути його. Той упав і, сидячи, став, мов маятник, кивати головою вліво-вправо, єхидно усміхаючись, не зводячи погляду з невістки.

59

Надійка відчувала, що чоловік їй зраджує. Знати напевне цього не могла, не застукала ж чоловіка на гарячому. В неї були знайомі, які стежили за своїми чоловіками. Інколи їм вдавалося вирахувати ту чи іншу коханку – і вони ділилися з подругами всіма подробицями. Надійка вважала це принизливим. Вона б ніколи цього собі не дозволила. Навіть якби намалювалась якась коханка – вголос би про це не казала. Але, як і кожна жінка, звісно, відчувала, що коханки в чоловіка все-таки є. На це вказували особливий запах чужої жінки, який він інколи приносив з собою додому, незвична поведінка під час закоханості до іншої, менша сексуальна активність з його боку до неї або взагалі відсутність такої у цей період. Здавалося, чоловік уже ніколи не виступить ініціатором статевого акту. Тепер це так називалось. А раніше вони займалися коханням. Звичайно, Надійці було образливо, але вона ніколи не скаржилась на долю: бачили очі, що купували.

Вона одружилася з Андрієм Чернюком, щойно закінчивши школу. Йому було тоді сорок три, він мав позаду два шлюби і двох синів від різних дружин. Ще коли Надійка навчалась у школі, особливо Андрієм Чернюком захоплювався її батько. Казав, що такого сміливого журналіста, який нічого не боїться і критикує у своїх статтях сильних світу цього, він ще не бачив. Потім тато, який був лише на рік молодшим за Андрія, мало не зі сльозами на очах почав вмовляти її не виходити заміж за Чернюка.

Для неї це було кохання з першого погляду. Точніше, з першого подиху. Якось Андрій Васильович, як вона його тоді називала, був у них в гостях і нахилився над нею, коли вона сиділа за столом і писала уроки. Ось тоді вона й відчула його подих на своїх оголених плечах. Їй дуже хотілося притулитися до нього. Здавалося, що він зараз поцілує її в плечі – і це було би блаженством, якого світ не знав. Але тоді вони лише переглянулись і усміхнулись, зрозумівши бажання одне одного. Пізніше Андрій Васильович розповідав, що його звабили її груди, і він вчасно відійшов від столу, бо відчув, що піднімається пеніс. Вона сміялась. Вони часто таємно зустрічались. Надійці було дуже добре з ним. Андрій розповідав їй, що мав декілька десятків жінок. Вона ніяк не могла уявити цю цифру. Як це – декілька десятків? Ну, одна, дві, нехай десять. Але декілька десятків? Невже і в неї буде декілька десятків чоловіків, коли доживе до його віку? Саме тоді їй захотілося вийти за нього заміж. Надійка була наївною, бо вірила, що після цього в Андрія вже не буде жодної жінки, крім неї, а їй самій навіть не захочеться думати про інших чоловіків.

Ні, вона не вважала себе дурепою, але одного ніяк не могла зрозуміти. У свої сорок три він був привабливим чоловіком, як кажуть, у розквіті сил, тому й не дивно, що міг мати багато жінок. Але зараз йому п'ятдесят чотири, а жінки продовжують липнути до нього, і вона це бачить, причому їхній вік не має жодного значення.

Декілька років тому Надійка була у відчаї й запитала в нього, навіщо він їй зраджує. Чоловік серйозно подивився на неї, а потім ніжно усміхнувся своїми ямочками, як це виходило лише в нього, і відповів: "Мені би твої проблеми". Більше вони до цього ніколи не повертались.

Надійка запитувала себе, чи кохає чоловіка – як тоді, коли мала сімнадцять? І щиро могла собі відповісти, що кохає, але не так, як тоді, а набагато сильніше.

60

Коли на мобільному телефоні висвітлило незнайомий номер, Левко скривився. Не любив він таких дзвінків. Знав напевне, що незнайомцю щось від нього треба. Відклав телефон набік і продовжив щось писати.

Поруч сидів землевпорядник.

– Коханка телефонує? – показав усі свої тридцять два білі зуби.

Левко лише пересмикнув плечима. Мовляв, звідки в мене коханка? Треба спочатку дружину мати.

– Якщо не хочеш з нею розмовляти, дай мені її номер телефону, – не вгавав землевпорядник.