Втікачі - Власюк Анатолій

Але, як це часто буває у житті, коли більша небезпека минула, людина звертається до того, що її найбільше хвилює саме зараз. І тому втеча була головним болем для Віктора Андрійовича. Здається, це й фактично так трапилося, бо немилосердно заболіла голова, чого з ним ніколи раніше не траплялося. Він подякував Павлові, що той повернувся, і навіть потиснув йому руку, здивувавши санітара, бо раніше рідко коли ручкався з ним, лише в ситуації, коли стояло декілька людей і обійти Павла не було жодної змоги, хіба що розписавшись у власній некультурності чи відверто кидаючи виклик неписаним правилам.

Віктор Андрійович почимчикував до кабінету Юлі, аби прозвітувати про те, що вдалося відвернути більшу, порівняно з втечею санітара і пацієнта, загрозу для їхнього закладу, але не зробив цього. Насамперед Юля була далекою від цих проблем і їй навіть у голову не спало, що залишити пацієнтів без санітара означає приректи їх на смертельну небезпеку. Але найбільшим потрясінням для Віктора Андрійовича (хоча які вже там потрясіння після щойно пережитого) було те, що в кабінеті Юлі він побачив Світлану.

— О, моя міліція мене береже! – мимохіть вирвалось у нього. – Оперативно працює карний розшук.

Юля вже не дивувалась його дивацьким і дурнуватим вигукам, бо давно зауважила неадекватну поведінку Віктора Андрійовича у багатьох ситуаціях, а Світлана приречено подивилась на нього, ніби вона була психіатром, а перед нею стояв безнадійно хворий, якого вже неможливо повернути до нормального життя. Аж тепер він помітив поруч з нею на диванчику чоловіка, який не смів глянути йому в очі.

— Ось приймай нового пацієнта, — спокійно сказала Юля, і для неї це справді була буденна справа. – Дружина привела на лікування свого чоловіка. Після того, як усе оформиш, зайдеш до мене.

Світлана допомогла підвестись із диванчика своєму чоловікові, який у всьому її слухав, як мала дитина. І знову той приречений погляд був спрямований у його бік, ніби від доктора зараз залежало, жити їй на цьому світі чи ні. Він уже оговтався і все зрозумів, і, здається, ніби той приречений погляд передався його голосу, бо так само приречено, ніби підписував смертний присуд, він сказав:

— Ходімо за мною.

Вони слухняно попленталися за ним, він пропустив їх перед собою і в дверях оглянувся, виразно подивившись на Юлю. Цей погляд мав означати: "Навіщо ти мені накидаєш пацієнтів? Що, немає інших лікарів?". Вона правильно все зрозуміла, але розвела руками: мовляв, лікарі є, але тут важкий випадок, лише ти можеш впоратися. Він скрушно похитав головою, теж без слів зрозумівши начальницю, але для себе ще не визначив, радіти йому чи ні з того, що чоловік Світлани став його пацієнтом. У коридорі він обмінявся декількома поглядами зі Світланою, але нічого вони одне одному не сказали. В кабінеті Галя-Гертруда здивовано глянула на пару, що зайшла, і відразу подумала, що Віктор Андрійович привів двох шизиків. Їй якось не спало на думку, що навряд чи жінка у міліцейській формі може прийти сюди у якості пацієнта. Навпаки, саме на ній вона спинила свій вибір і була вкрай здивована, хоча й не показала цього, що хворим виявився її чоловік. Ще вона встигла подумати, що якби її воля, вона би цього чоловіка відпустила, а жінку запроторила за ґрати в їхньому закладі. Але Віктор Андрійович не дав розгулятись бурхливій фантазії Галі-Гертруди, доручивши їй щось дріб'язкове, і вона правильно зрозуміла, що зараз її бачити не хочуть. Закопиливши губку (добре, що не фиркнула), Галя-Гертруда з високо піднятою головою гордо винесла своє тіло із кабінету. За інших обставин Віктор Андрійович дійсно би не зважав на Галю-Гертруду, а тим паче на її вибрики. Але тепер йому хотілося залишитися наодинці зі Світланою, бо сприймати всерйоз її чоловіка він не міг. Вони сіли навпроти одне одного, і він бачив її стрункі ноги, хоча й намагався кружляти поглядом по всьому її тілу, а чоловік Світлани сумирно сидів на кріслі й, здавалося, куняв, ніби все, що відбувалось, його не стосувалося, хоча, власне, він зараз був епіцентром Всесвіту, навколо якого крутилися тисячі людських тіл і душ.

— Я думав, що наша міліція оперативно спрацювала і вже дізналась, що у нас трапилось, — виправдовував сам себе Віктор Андрійович.

— А що у вас трапилось? – спокійно запитала Світлана, ніби з ввічливості, аби не образити співрозмовника.

— Здається, санітар на своїй машині вивіз пацієнта за межі закладу, — так само спокійно відповів Віктор Андрійович, ніби Світланина байдужість передалася йому.

— Здається? – В ній знову народжувався мєнт.

— Я не можу давати стовідсоткової гарантії, що все є саме так. Можливо, вони повернуться. – Віктор Андрійович раптом відчув себе підозрюваним, який змушений відповідати на запитання слідчого.

— Але він вивіз його? – Світлана не грала роль, бо по життю була слідчим навіть у буденних ситуаціях.

— Так. – Віктор Андрійович не знати від чого змучився.

Вони помовчали.

— І часто таке трапляється у вашому закладі? – Йому здалося, що вона запитала це з викликом і навіть весело.

— Це вперше, поки я тут працюю. – Він намагався усміхнутися, але наштовхнувся на її важкий погляд.

— А що, немає ніякої системи захисту, аби запобігти подібним викраденням? – Світлана була невблаганною, ніби справді проводила допит.

— Якось ніхто не сподівався, що санітар може бути здатним на це. – Віктор Андрійович почував себе незахищеним.

— Не було помітно, що він когось хоче викрасти? – Світлана наступала, і Віктор Андрійович встиг подумати, що його зараз звинуватять у посібництві злочинцям.

— Принаймні я не помітив, — розгублено відповів він. – А чому ти наполягаєш на тому, що це було саме викрадення, а не щось інше.

Світлана була подивована його нахабством. Замість того, аби чітко відповідати на запитання, він сам став запитувати.

— У такій ситуації пацієнт навряд чи може давати звіт своїй поведінці. – Вона й сама здивувалася, чому повелася на його запитання, а тепер змушена роз'яснювати очевидні речі. – Отже, без нього все вирішили й посадили у машину.

Зробивши паузу, вивчаючи його обличчя, запитала:

— Ваша начальниця вже повідомила про зникнення пацієнта і санітара?

Він стенув плечима: мовляв, не знаю. Віктор Андрійович не помітив, що перейшов з нею на "ти", а Світлана мляво на це відреагувала, лише загостривши погляд, ніби вгвинчувалась у сутність Віктора Андрійовича, намагаючись зсередини його розшифрувати. Але він і цього не помітив.

Нарешті вони перейшли до розмови про її чоловіка, і вона розповіла, що ж із ним трапилось, аж поки вона не зважилася завести його до психушки. Історія, звісно, була банальною, таке щодня трапляється з тисячами, а то й з мільйонами людей, хоча не всі стають пацієнтами відповідних закладів. Він заспокоїв її, сказав, що нічого страшного нема.

І тут подав голос Світланин чоловік. Звуки, які йшли з його горла, були неприємними, бабськими, здавалося, що мужчина не може володіти таким голосом.:

— Докторе, чи довго я тут буду?

— Ну, ви не встигли ще сюди потрапити, — намагався пожартувати Віктор Андрійович, але розумів, що у нього нічого не виходить. – Все буде залежати від вас і від того, як ви мене будете слухати.

— Я вас буду слухати, докторе, тільки не тримайте мене тут довго. – Пацієнт виразно глянув на Світлану.

— Я вас взагалі тут тримати не буду, — м'яко, але наполегливо сказав Віктор Андрійович, і на його устах з'явилась іронічна посмішка, яка зводила з пантелику жінок, але зараз була явно недоречною, хоча новий пацієнт витлумачив її на користь собі. – Ви ж прийшли сюди добровільно, ніхто вас силою не тягнув, тобто розумієте, що ви хворі і що вас треба лікувати. Усвідомлення цього є першим кроком до одужання. Так?

Світланин чоловік кивнув головою, глянув на дружину і не смів сказати більше того, що сказав, а Віктор Андрійович, хоча й відчув цей таємний порух його душі, але витлумачив його по-своєму.

Поки Віктор Андрійович робив відповідні записи, хворий спокійно перевдягнувся у спортивні штани і футболку, але коли побачив санітара, який нечутно зайшов до кабінету Віктора Андрійовича, затріпотів. Вікторові Андрійовичу вже було запізно виправляти ситуацію, а Павло, здається, по-своєму витлумачив усе. Він згріб пацієнта, як неслухняне кошеня, і мало не ніс його коридором до палати. Коли за ними зачинилися двері, почувся відчайдушний крик нещасного чоловіка, який, здається, аж тепер усвідомив, куди він потрапив. Світлана піднесла руку до обличчя, і Віктор Андрійович побачив, як у її очах замиготіли сльози.

— Ну, ну, все нормально, це звичайна реакція. – Він погладив її по спині, але вона здригнулася, і він поспішив забрати руку, не знаючи, що тепер має робити зі своєю кінцівкою. – Зараз йому дадуть заспокійливе. Йому треба декілька днів, щоб пристосуватися до нових умов. Я би просив, щоби ви ці декілька днів до нього не приходили.

Він знову не помітив, що перейшов на "ви". Зайшла Галя-Гертруда, і Світлана поспішила втекти. Це справді було подібне на втечу, ніби жінка нікого не хотіла бачити на цьому світі.

Віктор Андрійович мовчки викурив цигарку, ніби не зауважуючи, що в одному кабінеті з ним знаходиться Галя-Гертруда, і рішучим кроком направився до кабінету Юлі.

Юля й справді чекала на нього. Вона тонко вибудувала лінію свого захисту і план нападу на Віктора Андрійовича. Власне, захисту як такого і не було, бо не могла ж вона визнати себе винною у тій ситуації, що склалася, і тому весь план власного порятунку полягав у тому, щоби знайти винного. Звісно, найбільше на цю роль підходив Віктор Андрійович, адже викрали його пацієнта, і Степан Аркадійович з його вільним відвідуванням закладу теж був його пацієнтом, — так що хто ж як не Віктор Андрійович винен у всьому, що сталося? Вона накручувала себе й переконувала, що все є саме так, а не інакше, і чим більше сумнівів у неї було, тим глибше вона заганяла їх усередину свого сумління, аж поки остаточно не переконала саму себе, що Віктор Андрійович не просто крайній, а таки винен у тому, що сталося. Ні, зі Степаном Аркадійовичем усе зрозуміло, і добре, що все так закінчилося, хоча ситуація не була би такою гострою, якби Віктор Андрійович не винаходив якісь нові форми й методи роботи, власне, з цим пацієнтом, а послуговувався старими рецептами.