💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Втікачі - Власюк Анатолій

Втікачі - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Втікачі - Власюк Анатолій

Він знав, що робить це задля вищої мети, рятує свого Сергійка від неодмінної загибелі, і якби хворі змогли це зрозуміти, вони б пробачили йому цей вчинок. Втім, вони здатні набагато більше розуміти, ніж ми думаємо, і прощають набагато більше, ніж ми, звичайні люди, нам ще вчитись і вчитись у них.

Василь, усміхаючись, ховав своє роздратування діями Павла. Той уже давно мав піти додому, але ще вовтузився, перекладав якісь пакунки собі в сумку і явно не поспішав здавати зміну. Та й справді поспішати йому було нікуди. Вночі він добряче поспав, зранку наївся того, що не дійшло до його придурків, ще й значну частину прихопив з собою і тепер не крився перед Василем, ніби спонукаючи його робити так само або просто дратуючи, вдома ж його очікувала Нудота із великої літери, а потім ще два дні і дві ночі такої ж нудоти, але вже, можливо, з літери маленької, коли він не знав, куди прихилитись і чим зайнятись, з нетерпінням очікуючи тієї миті, коли допадеться до цілющого джерела своєї роботи – своїх придурків. Він справді по-своєму любив свою роботу, не уявляв життя без неї, вважаючи, що лікарі, звичайно, роблять свою справу, але без нього, санітара, цей би процес загальмувався. Він мав свою точку зору на методи лікування, дивувався, навіщо лікарі витрачають стільки енергії на безнадійно хворих. Якби його воля, він би навічно присипляв їх, звільняючи місце для тих, хто дійсно мав шанси на відносний успіх, бо яке повноцінне одужання може бути в тих, хто хоч раз потрапив сюди. Про себе Павло твердо знав, що ніколи з розряду санітара не потрапить до розряду пацієнта закладу, вже краще вдавитися, ніж бути з цими придурками. Павло дякував Богу, що належить до вищого класу, а не до тих людей, якими керував у психушці, задовольняючи свої найпотаємніші тваринні захцянки, в яких не смів признатися навіть самому собі. Так було, скажімо, з Сергієм, а до нього з багатьма іншими пацієнтами. Підсвідомо Павло обирав свою жертву і вишукано знущався з неї увесь період її перебування в закладі, аж поки не намічав собі нової жертви. Коли Сергійко опинився в палаті для тих, кого виписують, Павло довго не сумував, бо на місце Сергійка, на його ліжко, поступила нова жертва, ідеальна для експериментів санітара. Це був уже старший чоловік, заляканий і перестрашений, який не розумів, що з ним відбувається і де він знаходиться. Павло внутрішньо потирав руки, продумуючи детальний план екзекуції над нещасним. Його знущання були витонченими і рідко повторювалися стосовно різних пацієнтів. Це була велика наука, відома лише Павлові. Остаточно не втрачаючи Сергія з поля свого зору, коли той знаходився в цьому закладі, але поступово перемикаючи свою увагу на нового пацієнта, Павло дозволив собі сьогодні виявити милосердя стосовно Василя: нехай, мовляв, знає його добре серце. Але коли Василя не буде на роботі, він ще добре позбиткується з його нещасного Сергійка, аби той на все життя запам'ятав своє перебування в закладі.

Коли Павло нарешті пішов, ще про щось патякаючи на прощання, Василь прожогом вискочив у сусідню палату й побачив Сергійка. Той усміхнувся йому, і сльози ось-ось мали викотитися з очей нещасного санітара, але він попередив їх з'яву, сильно потерши перенісся, аж кола пішли у простір, що певний час нічого не бачив. Аби не видати своє особливе ставлення до Сергійка, хоча про це, мабуть, уже всі знали, він запитав:

— Як ви тут?

Відповів лише Сергійко:

— Краще за всіх!

О, як йому хотілося підійти до свого синочка й поцілувати його і вже ніколи від себе не відпускати. Бачить Бог, скільки зусиль йому коштувало, аби зараз не зробити цього. І взагалі слід заспокоїтися і не зробити фатальної помилки, треба думати не серцем, а розумом. Наприклад, йому хотілося негайно схопити Сергійка за руку, вивести з палати надвір, посадити в машину і втікати світ за очі, але він розумів, що загубить усю справу. Ще Павло, мабуть, знаходиться на території лікарні, ще Віктор Андрійович не спілкувався зі своїми хворими, а тому відсутність Сергійка і санітара будуть помітними, та й Павло може долучитися до того, аби завадити їм безперешкодно виїхати. Ще вчора він постановив утікати відразу після лікарського обходу, а як запасний варіант – під час сонного часу. Це якась година-друга, коли їхня відсутність не буде помітною, а якщо й побачать, то не такою критичною. А за цей час вони вже будуть на краю світа, де їх ніхто не знайде.

Все йшло за планом, і Василеві лише залишалося заспокоювати себе й не нервувати. Мало того, що він чи не через кожних п'ять хвилин визирав у сусідню палату і дивився, чи на місці Сергійко, ніби той міг щезнути, то ще й нагримав на одного пацієнта, який не хотів уживати ліки. Раніше він ніколи не дозволяв собі так ставитися до хворих. Під гарячу руку потрапив і батько іншого пацієнта, який хотів зустрітися з сином. Василь терпляче двічі пояснив йому, що слід зачекати, бо зараз буде лікарський обхід, але старий наполягав, кажучи, що має багато роботи на дачі. В подібних обставинах Василь завжди знаходив компроміс, а тут несподівано зла сила народилась у ньому:

— Будете виступати – взагалі сина не побачите!

Це були не його слова, вони не могли народитися в його мозку. Він розумів, що все це через Сергія, що треба заспокоїтись і не виливати свої проблеми на інших. Але він зачинив двері перед самісіньким носом настирливого відвідувача, мало не прищемивши йому руку, якою той намагався спротивитися такому ходу подій. Справу було зроблено, але Василь нічого не міг вдіяти з власним тілом, а, головне, думками, які переростали в некеровані вчинки, ніби хтось сторонній поселився в ньому і керував ним.

Великих зусиль йому коштувало спілкування з Віктором Андрійовичем, який був дуже уважним до нього і цікавився його здоров'ям. Василеві хотілося стукнути його чимось важким по голові, але рятувало те, що цього важкого поруч не було, і він розумів, що це не його бажання, а тієї злої сили, що поселилася в ньому, але він нічого не міг з нею вдіяти і лише дякував Богу, що не дозволяє їй уповні керувати собою. Але треба було поспішати, бо може настати момент, коли зла сила опанує ним настільки, що він не зможе чинити їй опір, і всі його зусилля щодо визволення Сергійка будуть марними. У голові крутилися поетичні рядки, і він згадав, що в юності писав вірші, і ніби непогано виходило, деякі з них навіть опублікувала обласна газета, і йому настійно рекомендували підготувати до друку збірочку поезій, яку неодмінно надрукують, але він занехаяв цю справу – і при чому тут зараз якісь вірші, якщо він має справу свого життя, яку він мусить сьогодні виконати, бо інакше ніколи цього собі не пробачить.

Батько якогось пацієнта засунув йому в кишеню халату чвертку коньяку, він навіть не пам'ятав, хто це був, коли і як це сталось, але це йому допомогло, коли він механічно відпив кілька ковтків, і тепло розлилося по всьому тілу — мозок отямився і почав віддавати команди.

Коли Василь заглянув до сусідньої палати і не побачив Сергійка, і йому сказали, що до нього прийшла мама, і вони гуляють у лікарняному парку, він сприйняв це спокійно – ну, майже спокійно – і закріпив успіх ще декількома ковтками коньяку. Втім, тут же з'явилася божевільна ідея: побігти до парку, вхопити Сергійка, затягнути його до машини – і … Він усміхнувся сам до себе, більше коньяку пити не став і зосередився на подальших своїх діях. Значить, за будь-яких обставин повинен спрацювати запасний варіант – сонний час. І він, уже спокійно роблячи свою буденну роботу, молився про себе до Бога, аби жодні несподіванки не завадили йому виконати сьогодні основну місію свого життя. При цьому він не забував заглядати через вікна, щоби в полі зору був Сергійко з його мамою, а потім побачив, що вони йдуть до лікарні, порахував до триста, спостерігаючи за пацієнтами, відтак заглянув у сусідню палату, Сергійко був на місці, він запитав:

— Як погуляв з мамою?

— Все класно! Хочете печиво?

Він узяв одну штучку, по-батьківськи легенько потріпавши сина по голові. Нічого смачнішого він ніколи не їв. Все класно! Раніше він навіть не зауважував, що це улюблений вираз його синочка. Все класно! У них все вдасться, і все буде класно.

Обід минув звично, хоча Василеві й видалося, що їдять його пацієнти повільніше, ніж у минулі дні, але він розумів, що просто йому хочеться чим швидше вивезти звідси Сергійка. Тому й час тече у різних площинах по-різному. Він змушував себе не заглядати в палату до Сергійка, вкладав неспокійних пацієнтів у ліжка, оголошуючи, що тихий час, йому добре допоміг у цьому Степан Аркадійович, який уже дочитав свого "Ідіота" і тепер прийнявся за "Подорожі Гуллівера", і Василь був вдячний йому за допомогу.

А далі все було, як у детективі. Ніби якась внутрішня сила керувала Василем, тільки в одну мить вона зі злої перетворилася на добру, ніби від самого початку маскувалася всередині нього, весь час вдаючи з себе велику бяку. Василь востаннє обвів поглядом своїх пацієнтів, заплющив очі, швиденько помолився Богу і рішуче пішов до Сергійкової палати. Той стояв і дивився у вікно, ніби знову хотів гуляти.

— Сергійку, ідемо зі мною, — сказав Василь і взяв хлопця за руку. Той не пручався. У коридорі було порожньо, і вони без перешкод спустилися по сходах і вийшли надвір. Десь на інтуїтивному рівні Василь відчував, що йому допомагає Бог, але не мав часу висловити це думкою, а тим більше – словами. Сергійко ні про що не запитував, заскочений зненацька, у всьому покладаючись на Василя. Навіть коли вони сіли у машину, він мовчав. Але коли санітар сказав, щоби він ліг на задньому сидінні, Сергійко запитально глянув на нього.

— Так треба, синку, — і цих Василевих слів було достатньо, аби Сергійко виконав команду.

Біля пропускного пункту їм теж поталанило, бо вахтера не було на місці: можливо, пішов у туалет чи аптеку. Саме тому й повинен був лягти Сергійко на сидіння, аби вахтер його не помітив. Василь вискочив з машини, розкрив заржавілі ворота і виїхав за межі закладу.

Воля!

17

— Ні, у нас таки справжнісінький дурдом! – Юлія Володимирівна, здавалося, зараз зійде з розуму. – Санітар спокійно садовить пацієнта в машину і вивозить за межі закладу.

Відгуки про книгу Втікачі - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: