Втікачі - Власюк Анатолій

Їй удалося зам'яти цей конфлікт усередині закладу, і ніщо не просочилося назовні. Але думати, що втеча санітара і пацієнта теж залишиться їхньою внутрішньою справою, — вже не доводилося. Юля вибудовувала собі плани відступу, уявляла, як про цей ганебний факт дізнається її медичне начальство й навіть зупинилася на своїй імовірній відставці, — коли до кабінету зайшов Віктор Андрійович.

— Ти вже повідомила міліцію про наших втікачів? – найперше запитав він.

— Ти думаєш, що вони вже не повернуться? – відповіла вона запитанням на запитання, і Віктор Андрійович радше відчув, ніж почув приреченість у її голосі. Все виглядало на те, що він зараз повинен узяти ініціативу в свої руки, інакше Юля зіпсує все ще більше.

— Давай зачекаємо ще годинку, а потім треба щось робити, — рішуче заявив він, розуміючи, що радше дає їй надію на невідомо що, ніж на реальний перебіг подій.

— Я телефонувала цьому Василеві, — змучено сказала Юля, — але він поза зоною досяжності.

— Я не розумію, навіщо йому знадобився Сергійко. – Він був готовий довго розмірковувати на цю тему, але оте "Сергійко" стало останньою краплею, яка прорвала дамбу ненависті Юлі до Віктора Андрійовича. Вона кричала на нього, як остання шльондра, не добираючи виразів, звинувачуючи його у порядках, що прижилися в їхньому закладі, хоча за всім цим бовваніло нерозділене кохання Юлі до Віктора Андрійовича.

Він не став чекати отієї годинки, пішов до свого кабінету і набрав міліцейський номер. Таким красивим Галя-Гертруда його ще ніколи не бачила.

18

Коли вони виїхали за межі закладу, Сергійкові навіть сподобалося. Широко розплющеними очима він дивився навкруги, ніби хотів сфотографувати всю красу, яка несподівано постала перед ним. Мабуть, він би дуже здивувався, коли б йому сказали, що ця краса не з'явилася сьогодні, а була й раніше, просто він не звертав на неї жодної уваги. У палаті – спочатку загальній, а потім вже не такій страшній – була нудота, час тягнувся незрівнянно довго, здавалося, що він узагалі завмер на місці. Єдиними хвилинками щастя було спілкування з Віктором Андрійовичем, але це були миттєвості порівняно з тією липучкою, на яку перетворився час. Тепер, коли він їхав у машині з Василем, здавалося, що отой час, проведений у лікарні, — лише дурний сон, до якого ніколи не буде вороття. Ніби з'явився добрий чарівник, який переніс його в просторі й часі, — немає значення куди: в минуле чи майбутнє – і тепер вони обидва линуть у невідоме, і нічого поганого від цього йому, Сергійкові, вже бути не може. Цим добрим чарівником виявився Василь, якому він має бути безмежно вдячним за подаровану волю. Але оцієї безмежної вдячності у нього аж ніяк не виходило. Він розумів, що є поганим хлопчиськом, коли не може, мов син батька, любити цю людину, але нічого не міг з собою вдіяти. Ззовні все виглядало пристойно, і він усміхався Василеві, а той був на сьомому небі від щастя, що зумів визволити свого дорогого синочка зі страшного полону, але всередині Сергійка наростав якийсь протест, можливо, навіть проти самого себе, і він руйнував оце все світосприйняття, оцю любов до всього живого, що почала народжуватись у ньому. Схожі відчуття, але зовсім за інших обставин, у нього були нещодавно – перед тим, як він потрапив до закладу, і думка гостро засіла в мозку, що він знову може потрапити до психушки. Здається, тоді ж були і ці запахи, і навіть краєвиди – і спокій, який обгорнув його відразу після виїзду із закладу, нестримно, але наполегливо змінювався на щось гаряче і болюче, чого Сергійко не годен був висловити. Василь чи не відразу побачив цю переміну в ньому і витлумачив усе по-своєму. Він змусив Сергійка випити пігулку – і дякував Богу, що все передбачив наперед. Він бачив, якими пігулками напомповували його сина і прихопив їх достатньо, так що мало вистачити на місяць-другий, а там треба було діставати рецепти, щоби купити їх в аптеках. Але так далеко він не думав, та й, до того ж, сподівався, що Сергійко одужає за цей час.

Від ужитої пігулки Сергійка потягнуло на сон. Він куняв, хилитався з боку в бік. Василь зупинив машину і змусив Сергійка пересісти на заднє сидіння. Спочатку той учинив несподіваний для санітара опір, а коли він дав собі спокій і змирився з тим, що Сергійко сидітиме поруч, той так само несподівано перебрався на заднє сидіння. Ці вибрики Василь списав на Сергійкову хворобу. Довгий час вони мовчали, і санітар не стільки дивився на дорогу, як у дзеркало на Сергійка. Той трохи пововтузився на задньому сидінні, але сон таки здолав його. Згорнувшись калачиком, Сергійко заснув, і Василь посміхнувся сам до себе.

Вони вже давно були за містом, і Василь з'їхав з міжнародної траси, справедливо вважаючи, що їх може перехопити міліція, і пересувався до кінцевої мети прихистку сільськими дорогами. Він знову похвалив себе за те, що заздалегідь купив карту автомобільних доріг і тепер орієнтувався по ній, причому обирав не великі села, де теж можна було наразитися на міліцейський патруль, а невеличкі поселення, маневруючи між ними по набагато гіршій дорозі. Василь був упевнений, що їхні портрети вже давно є у кожного міліціонера, що до їхнього пошуку залучені значні сили і що треба бути вкрай обережним. Декілька разів йому видавалося, що якісь машини занадто довго їдуть за ними. Тоді він притишував хід, поки вони обженуть його, не поспішав услід за ними, а потім звертав на першу-ліпшу бокову дорогу. Йому здавалося, що своєю вмілою маневреністю він замітає сліди, і Василь був дуже задоволений собою. І все ж однієї обставини він не врахував. Якби до гірського села, в якій Василь купив хату, їхати по прямій, то треба було години три, не більше. А тут вони вже їхали годин п'ять, і навіть по карті Василь бачив, що до їхнього притулку їм ще далеченько. До того ж, з'ясувалося, що карта була не зовсім точною, і дві години вони застрягли на якомусь хуторі, бо на карті було намальовано, що там нормальна дорога, а насправді дороги як такої взагалі не було, та й хутір теж не був позначений. Добре, що у Василевій машині знайшовся необхідний реманент, та й німий із хутора, дебелий чоловік, підсобив їм, допомагаючи витягувати машину, яка застрягла у великій калабані. Василь вирішив більше не ризикувати і виїхав на пристойну дорогу, тим більше, що бензин уже закінчувався, а заправитися можна було лише на трасі, на яку він таки не хотів виїжджати.

Сергійко давно вже прокинувся і сидів мовчки. Захвату і блиску в його очах, як на початку, коли вони виїхали із закладу, не було. Василь не хотів його зачіпати і намагався витиснути із машини все, що міг, аби якнайшвидше дістатися до місця їхнього притулку. Проте він чекав на одне запитання від Сергія і мав на нього заготовану відповідь, і Василь знову залишився задоволеним собою, коли Сергійко задав, власне, це питання:

— Куди ми їдемо?

— Додому, синку, додому. – Йому забракло повітря, і відповідь видалася не такою переконливою, як він планував, але повернути час назад, аби відчувати себе паном, він уже не міг. До того ж, як шахіст, не продумав хоча би два-три ходи наперед і тепер з тривогою очікував на наступні запитання Сергійка і відчував, що не зможе дати на них належних відповідей. Але Сергійко мовчав і це влаштовувало санітара, який почав потрохи заспокоюватись. Юнак заговорив тоді, коли санітар, заколисаний дорогою, найменше цього очікував і аж здригнувся від несподіванки:

— Я не хочу додому, — сказав Сергійко. – Я хочу бути з тобою.

Мабуть, Сергійко не пояснив би і сам собі, звідки в нього народилися ці слова, хто невідомий заліз у нього всередину і зараз промовив їх. Він ще не був у такому стані, аби аналізувати свої вчинки, але якби хоч трішки заглибився у власну пам'ять, то зміг би виколупати із неї вчорашнє своє стремління спочатку бачити маму, а потім батька. Бачити їх разом йому не хотілось, але не тому, що він їх не любив, а просто вже не міг витримувати їхні постійні чвари, крики, лайки, якими так було наповнене його попереднє життя, тобто життя до психушки. Він тепер усвідомлював, що життя, мов окраєць хліба, розломлене на дві частини, і зліпити їх докупи в одне ціле вже не вдасться. Але ці слова, які він щойно вимовив, були не від нього, сьогоднішнього, а від того, вчорашнього, і зовсім не висловлювали його нинішню філософію буття. Звичайно, такими високими категоріями Сергійко не мислив, але просто у звичайних, не хворих, людей немає слів, аби передати почуття людей хворих, а ті, що вражені хворобою, мислять просто, хоча й не примітивно, як вважають люди здорові, і ця примітивність є геніальною. Вловити цю простоту-геніальність не під силу докторам наук, які пишуть трактати, переконуючи нас, що вони зрозуміли душу хворої людини, хоча насправді навіть не наблизились до неї, а віддалились на мільйони космічних літ.

Василь по-своєму витлумачив ці Сергійкові слова. Здавалося, він мав би відчувати радість і погорду, але нічого подібного не було, просто хворий зрозумів хворого на інтуїтивному рівні, коли зерно правди відділяється, а все решта безжально викидається, затоптується в землю, випалюється вогнем. Санітар сумно подивився на Сергійка, ніби побачив своє невеселе майбутнє, але гра продовжувалась, нехай за інерцією, і актори змушені були й далі вживатися в свої ролі, говорити написані за них слова, які зовсім не підходили під нинішній їхній настрій – та що там настрій, коли мова йшла про світосприйняття! – і слова ці не були їхніми, але вони говорили їх без заминки, ніби боячись, що суворий режисер зможе з ними вчинити щось таке, чого вони найменше би хотіли у своєму житті.

— Я купив хату в гірському селі, — приречено сказав Василь, занадто пильно вдивляючись у дорогу і намагаючись не вихоплювати поглядом Сергійка, хоча відчував, що і той не глядить на нього в дзеркало, а ніби намагається просвердлити йому потилицю. – Деякий час ми поживемо там, а потім, якщо захочеш, повернешся…

Ці слова далися йому важко, але найголовніше він залишив напослідок, щоправда, тепер вагався, коли має про це сказати Сергійкові: прямо таки зараз, з моста у воду, спалюючи все позаду себе й ризикуючи втратити сина назавжди, чи все-таки трохи згодом, коли приїдуть на місце.