Втікачі - Власюк Анатолій

Ви що, Вікторе Андрійовичу, послали Василя і Сергія за пляшкою?

Начальниця нині була загальмованою, ніби напередодні щось випила. Вона через вікно спостерігала за заключною частиною втечі санітара і пацієнта, але говорити почала лише тоді, коли машина зникла за воротами закладу. Спочатку Віктор Андрійович подумав, що це черговий ніби-жарт Юлі з серії чорного гумору. Їй було властиво невдало жартувати, після чого всі мали сміятися і робили це, за винятком Віктора Андрійовича, який поводив себе стримано, бо не знаходив нічого смішного, і це найбільше дратувало Юлю. Її ніби-жарти, можливо, і були для когось смішними, але лише не для нього, це нагадувало йому жарти і смішинки з російського телебачення, люди аж за животи хапались, а він сидів спокійний і незворушний, ніби відсторонений від світу цього; мабуть, це можна було пояснити відмінністю у ментальності між українцями і росіянами, а можна було – примітивністю жартів, їхньою надумністю, прямолінійністю, коли все всім ясно і не потребує напруги мозкових звивин, тим паче якщо врахувати, що у багатьох ці звивини просто відсутні.

Віктор Андрійович ошелешено глянув на Юлію Володимирівну, сподіваючись, що це все-таки дурний жарт, який не має нічого спільного з дійсністю, але в душі вже наростало розуміння того, що трапилася надзвичайна подія. Вираз обличчя начальниці, її спопеляючий погляд свідчили, що Юля не жартує. Вона віддавала якісь накази, що за формою і звучанням нагадували прокльони, але Віктор Андрійович і без неї знав, що має робити. Він прожогом кинувся до палати, але Сергійкове ліжко було порожнім. На його німе запитання один із пацієнтів відповів, що юнака нещодавно забрав санітар Василь. Доктор метнувся до сусідньої палати і застав пацієнтів, які застигли в нерухомості й не знали що робити з волею, яка звалилася на них з небес. До цього вони увесь час – і вдень, і вночі – знаходилися під пильним контролем санітарів, знали, що можуть робити те і те, але їхня воля була обмежена цими суворими і сильними людьми. А тут нікого не виявилося, і вони навіть могли відчинити двері, аби вирватися на волю, але жодному з них ця думка навіть не прийшла до голови. Воля, яка була так близько, виявилася для них нездоланною перепоною, вони не могли переступити через самих себе і якби вміли адекватно мислити, мали би визнати, що їм постійно потрібен зовнішній подразник – у даному випадку санітар, — який би притлумлював їхнє прагнення до волі, робив волю омріяним щастям, нездійсненною мрією. Коли ж цей зовнішній подразник – санітар – несподівано зник, разом з ним щез і мотив до волі.

Втім, ця розгубленість пацієнтів могла тривати недовго і змінитись ейфорією, і Віктор Андрійович чудово це розумів – тоді сил медсестер і лікарів не вистачить, аби приборкати некеровану масу. Лише санітари успішно справлялися з цим. Його мозок діяв чітко і автоматично. Віктор Андрійович, не зводячи пильного ока з пацієнтів, зателефонував Павлові. Коли він сказав, що Василь утік із закладу і прихопив з собою Сергійка, йому видалося, що Павло зрадів. Його навіть не довелось умовляти, хоча він мав усі підстави, аби відмовитися працювати ще одну зміну, він навіть не став патякати на тему, що розуміє важливість ситуації, а тому жертвує власним спокоєм і дозвіллям, чи щось більш або менш пафосне, а просто сказав, що буде за декілька хвилин, бо не встиг ще далеко відійти від закладу.

Віктор Андрійович вирішив, про всяк випадок, залишитися з пацієнтами до приходу Павла, хоча нічого надзвичайного не мало би статись, але, як кажуть, береженого Бог береже, а сам тим часом почав гарячково обдумувати, чому Сергійко і санітар втекли з лікарні – і він нічого не помітив дивного в їхній поведінці напередодні, хоча саме йому випадало це помітити і зрозуміти подальші їхні дії. Але Віктор Андрійович настільки заплутався зі своїми жінками, не знаючи, на кому би зробити свій остаточний вибір, його настільки гнітила домашня обстановка, і він навіть у глибині душі, віч-на-віч з собою боявся зізнатися, що найкращим виходом із ситуації було би розлучення з дружиною, — куди вже йому було спостерігати за нюансами поведінки Сергійка і санітара або бодай за змінами у виразах їхніх облич.

І раптом йому стукнула до мозку геніальна думка, що, з'ясовується, ніякої втечі немає. Думка була слабкою, непереконливою, і сам Віктор Андрійович не вірив у своє геніальне відкриття, бо воно не було таким за своєю суттю, але він хапався за неї, як потопельник за соломинку, не знаючи, що втопить і себе, і нещасну соломинку. Як за відчай останньої надії, він вхопився за думку, що Сергійко і санітар нікуди не втікали, а просто по справах виїхали за межі закладу. Звичайно, це був кричущий факт, що свідчив про відсутність будь-якої дисципліни у психушці, і порівняно з вибриками Степана Андрійовича, коли той вчасно не з'являвся до свого дому, бо лікарня вже стала його домом, а не та квартира, де проживали його рідні, — порівняно з вибриками Степана Аркадійовича оцей фокус Сергійка і санітара був справді надзвичайною подією, і Юля знову зробить крайнім його, Віктора Андрійовича, бо і в першому випадку був пацієнт, якого він вів, і в другому теж. Те, що за санітара відповідає Юля, в рахунок не йшло, бо Віктор Андрійович винен уже тому, що він винен. Він сподівався лише на те, що втікачі повернуться і йому зарахують меншу вину в цій ситуації.

Як і передбачав Віктор Андрійович, перша хвиля розгубленості в його пацієнтів минула доволі швидко. Прискорювала цю швидкість і незвична поведінка доктора. Якби він, як це було зазвичай, розмовляв з ними, то і вони відповідно поводили би себе, очікуючи своєї черги й сидячи тихенько, нікому не заважаючи. А тут він був розгублений і явно не володів ситуацією, так що гріх було цим не скористатися. Все робилося на інтуїтивному рівні, бо навряд чи пацієнти усвідомлювали, що мають робити, і як скористатися тією ситуацією, що виникла. Рух, поки що невидимий, розпочався зсередини палати. Як правило, там розміщували найбільш сумирних пацієнтів, наївно сподіваючись, що їхній відносний спокій, притлумлений пігулками і заштриками, передаватиметься іншим. За наявності санітара так воно й було, але не могло залишатися самодостатнім явищем. Тепер найсумирніші, неймовірним чином усвідомивши, що пута, які в'язали їх, луснули самі по собі, відчули неабияку вільність у своїх словах і вчинках. Мова, загальмована місяцями, а то й роками вимушеного мовчання, тепер, мов вулканічна лава, пробивала собі дорогу назовні, змітаючи і спопеляючи все на своєму шляху. Вони вітійствували, викидаючи словесні потоки на оточуючих їх людей, і зовсім не дбали про те, чи слухають їх. Слова, які було важко зв'язати у фрази, зрозумілі будь-якій людині зі здоровим глуздом, вилітали з них, мов смертельні набої з кулемета. Саме ці, донедавна найсмирніші пацієнти, для яких ліжко було фортецею, і покидали вони її тільки при нагальних потребах, наприклад, коли відвідували туалет чи виходили із палати в коридор для зустрічі з рідними, — тепер ці хворі вільно пересувалися по палаті, не помічаючи кордонів. Їхнє безсистемне патякання насправді мало внутрішню стрункість. Якби у Віктора Андрійовича був абсолютний слух, він би у цій какофонії звуків почув явно виражений акорд, спрямований на руйнування усього живого, причому суголосся декількох ще донедавна сумирних пацієнтів спліталося воєдино, і ця руйнівна сила подвоювалася, потроювалася, десятерилася. Але попри внутрішню загрозу – і Віктор Андрійович це абсолютно точно відчував – руйнівна енергія цих людей не могла виплеснутися за межі палати. Ніби невидимий бар'єр існував перед ними, але вони відчували, що цей бар'єр існує і не наважувалися переступити через нього, бо за ним були невідома територія, невідомий час, невідомий простір, а вони вже на власному досвіді переконалися, що все невідоме веде до погіршення їхнього становища, й тому не хотіли змінювати на гірше те, що є. Можна було побуянити у рамках дозволеної їм волі – але не більше. Куди небезпечнішими були буйні, норовливу вдачу яких доводилося приборкувати не лише пігулками й заштриками, але й кулаками санітарів. Пацієнти цієї категорії знаходились у безпосередній близькості від Віктора Андрійовича, і він з тривогою спостерігав за їхньою поведінкою. На відміну від сумирних, вони, здавалося, знітилися, принишкли, повністю увійшли у себе, хоча він добре знав, що означає їхня приспала енергія. Відсутність санітара усією масою натиснула на їхню свідомість, але ця пружина у будь-яку мить могла розпрямитись – і наслідки були би печальними. Апокаліптичні картини, одна страшніша за іншу, ввижалися Вікторові Андрійовичу, але найжахливішим було те, що він нічого не міг вдіяти у даній ситуації, страх і безвихідність паралізували його тіло й душу, і доктор хоча ще й існував на цьому світі, все ж являв собою безформену масу, з якою можна витворяти все, що завгодно.

Здавалося, ще мить – і внутрішній струс змете заклад, ніби його й не було на цьому місці. Але як це буває в американських фільмах, в потрібний час з'являється супергерой, який рятує ситуацію. Тепер цим супергероєм виявився санітар Павло. Розуміючи важливість і складність ситуації, можливо, навіть більше від самого Віктора Андрійовича, він, захекавшись, прибіг з виглядом мало не рятівника Всесвіту. Одного його погляду було достатньо, аби хвора маса пацієнтів ураз втихомирилась. Сумирні відразу згадали, що їм і належить бути такими, повернулися до своїх ліжок-фортець, а їхні словесні проноси припинилися самі по собі. Буйні теж зрозуміли, хто вони є насправді, й енергійно продовжили грати свою роль, але тепер їхні енергійність й ексцентричність не були загрозливими для оточуючих і для них самих, бо кожний залишався сам собою, а будь-які відхилення від норми вже були добре відомі лікарям і санітарам й тлумилися пігулками, заштриками і кулаками.

Прийшов до тями і Віктор Андрійович. Попри його негативне ставлення до Павла, він розумів, що без цього санітара годі було впоратися з ситуацією, яка могла стати некерованою й порівняно з втечею Сергійка і Василя (а що це була, власне, втеча, Віктор Андрійович уже не сумнівався) бунт у закладі міг стати серйозним випробуванням особисто для лікаря.