Втікачі - Власюк Анатолій

Потім він хотів з'явитися перед Юлею, але теж передумав. Чи мало йому випробувань на сьогоднішній день?

— Скажете Юлії Володимирівні, коли я пішов з роботи. Якщо запитає. – Віктор Андрійович говорив у повітря, ніби ні до кого не звертався.

Павло слухняно кивнув головою. Він теж боявся Віктора Андрійовича, але розумів, що і над тим є начальниця, яка теж може його покарати, як і санітара. Втім, останнім часом, коли він довідався про особливі стосунки між Юлією Володимирівною та Віктором Андрійовичем, то обережніше почав ставитися до доктора, розуміючи, що може стати жертвою розбірок двох розтривожених сердець.

Як не намагався Віктор Андрійович заспокоїтись, вдихаючи на повні груди свіже вечірнє повітря, нічого не виходило. Несподіване хвилювання охопило його, і він ніяк не міг з цим упоратися.

В маршрутці він уступив місце симпатичній жінці.

— Дякую, Вікторе Андрійовичу, — з усмішкою сказала вона.

Аж тепер він упізнав Світлану, з якою познайомився у барі під час дощу і яка виявилася молодшою від нього рівно на шість років. Увесь цей час він, здається, і не думав про неї, аж ось ця несподівана зустріч.

— І де ви зникли? – намагався він жартувати, але в нього нічого не виходило. Натомість у Світлани був хороший настрій, вона щиро раділа зустрічі з Віктором Андрійовичем, про якого багато думала в останні дні.

— Робота, докторе, робота. Та й нікуди я не зникала, бо ви не шукали.

Він змушений був це визнати і слухняно кивнув головою, як нещодавно це зробив санітар Павло. Доволі часто Віктор Андрійович відчував себе артистом, який копіює інших людей, але робить це мимоволі, ніби хтось сидить усередині нього і смикає за мотузочки.

— Маєте хвильку часу? Може, згадаємо молодість і посидимо у барі?

— А це було в часи нашої молодості? – Світлана посерйознішала.

— Ну, молодості – не молодості, але давно, — філософствував Віктор Андрійович і тут же збрехав, — принаймні для мене. Ніби сто років пролетіло і ніколи не повториться.

Світлана уважно глянула на нього і нічого не відповіла. Вони довго мовчали, не знаючи, про що говорити.

На наступній зупинці Світлана виходила. Вона підвелась, і тут водій загальмував, минаючи чергову яму на дорозі. Жінку кинуло на Віктора Андрійовича, вона на хвильку знітилась.

— Якщо захочете мене знайти – ось моя візитка, — тицьнула йому в руку.

Він сів на її місце, ще тепле від її тіла, і глянув на візитку. Ого! Капітан карного розшуку. Моя міліція мене береже. Віктор Андрійович усміхнувся і ще довго зберігав грайливий настрій, який йому не могла зіпсувати навіть потойбічна сила.

Вдома на нього очікував ще один сюрприз. Коли він зайшов, донька кинулась з обіймами:

— Вітаю, тату!

За її спиною у вишуканій сукні, яку давно не одягала, так що він забув про її існування, стояла дружина й вимушено усміхалась. З'ясувалося, що сьогодні двадцять п'ять років з дня їх знайомства. Вони щороку святкували цю дату. Як і річницю весілля. Причому він зазвичай виступав ініціатором цього. А про ювілей забув! Та навіть якби згадав, не вигадав би нічого, бо тривав місячник "німецької мови". А тут дружина переступила через себе. Віктор Андрійович не знав, що вона могла це зробити набагато раніше. Через свої канали вона довідалась про повну невинуватість коханого чоловіка, коли він не ночував удома і навіть не зателефонував їй. В її очах він був повністю реабілітований, бо взяв на себе весь алкогольний запас психіатричної лікарні, гідно поводив себе з представниками влади (від одного з них вона, власне, й вимантила цю інформацію) та народними депутатами України. Навіть якщо і спав у кабінеті Юлі, то після такої кількості алкоголю не зміг би зайнятися коханням зі своєю начальницею, адже вона дуже добре вивчила свого чоловіка за ці двадцять п'ять років знайомства і знала його, мабуть, краще, ніж він сам себе. Коли вона довідалась про цю позитивну для себе інформацію, то з тактики "німецької мови" перейшла до тактики мовчання (а це, за її логікою, не одне і те ж), готуючись до здачі позицій. А тут така слушна нагода – двадцятип'ятиріччя їхнього знайомства.

Вікторові Андрійовичу не залишалося нічого іншого, як підійти до дружини й чмокнути її в щічку:

— Вітаю!

— Дякую! І тебе теж. Йди мий руки, і сідаємо до столу. – Дружина завжди гідно виходила із ситуації.

Стіл справді був святковим, навіть свічки запалили з цієї нагоди. Здавалося, що між ним і дружиною нічого не відбулося за останній місяць, ніби вони й не сварилися. У доньки світилися очі, коли вона бачила, як мило бесідують її батьки, згадуючи студентські роки і те як вони познайомились. Вона знала це мало не напам'ять, але кожного року на день річниці їхнього знайомства слухала ці розповіді спочатку від батька, а потім в інтерпретації мами, і завжди дізнавалась якісь подробиці цього дійства, від чого неодмінно сміялась, і батькам передавався її настрій, і все проходило весело і мило, і це було їхнє улюблене домашнє свято. Навіть річниця весілля не була такою святковою – можливо, тому, що розписалися вони 31 грудня, і святкування Нового року це все приминало. Але й дні народження були сумними й урочистими – можливо, тому, що на них приходили гості, і це вже не було сімейне свято.

У ліжку само собою стало зрозумілим, що він повинен виконати свій чоловічий обов'язок, і він зробив це. І зауважив, що робить це із задоволенням, а не зі спонуки, бо дружина в нього ще справді була запальною і енергійною, і в неї все добре виходило, та й давно він цим не займався.

Коли вони, змучені, відпочивали, на його мобілку надійшла есемеска. Оля писала: "Я тебе кохаю. Цьом". Він прочитав і одразу ж стер. Дружина запитала:

— Коханка?

Він нічого не відповів. Вона хмикнула і повернулась до нього спиною, швидко засопіла й стала похропувати. Їй було байдуже чи змучилась від кохання?

Віктор Андрійович довго не міг заснути, думав почергово про Сергійкову маму і Світлану, вони ж йому і наснились, воюючи між собою за його увагу до себе, а коли він прокинувся, одразу ж згадав сонне марево, усміхнувшись. Втім, уже хвилин через десять воно розвіялось, і новий день владно постукав у його серце. Він уже не обіцяв бути жіночим.

16

У Василя вже все було готове для того, щоб організувати втечу Сергійка із лікарні. Він, здавалося, продумав кожну дрібницю, але все перевіряв, аби не напартачити, розумів, що слід врахувати всі несподіванки, які можуть виникнути на шляху його замислу. Головне рішення, яке він для себе прийняв, — це те, що Сергійкові треба конче втікати з лікарні. Він бачив, що малий не пристосований до існування в психушці, і кожний день його життя там стає каторгою. Але чи не найголовнішою для Сергійка була небезпека з боку отого ненависника Павла, санітара, Василевого напарника. Чого той визвірився на Сергійка, Василь ніяк не міг зрозуміти. Навіть добрий Віктор Андрійович не в силі був захистити малого від Павла. І, звичайно, основним для Василя було те, що він прийшов до однозначного висновку: Сергійко – це нове втілення його покійного сина Святослава. Про це він нікому не говорив, справедливо вважаючи, що його можуть зарахувати до розряду дурників. Він себе таким не вважав, і йому було байдуже, що подумають про нього інші. Зараз він повинен вчинити головну справу життя – врятувати свого малого навіть ціною власного життя, але зробити усе від нього залежне і навіть неможливе. Психологічно й морально він готувався до цього довго, так що вже ніщо не могло його зупинити.

План підготовки втечі справді був грандіозним, і ніхто би навіть не здогадався, навіщо Василь застосував такі титанічні зусилля. Насамперед він вичитав у рекламній газеті оголошення про те, що в одному селі гірського району їхньої області продають хату. Сума була прийнятною, за багато років він накопичив і більші гроші. Під час вихідних, коли не працював у лікарні, Василь, не гаючи часу, поїхав на машині в те село. Слід сказати, що й машину свою, хоч і стареньку й потріпану, він довів до ладу, зробив усе так, аби в потрібний момент вона не закапризувала, як це було не раз в останні роки, коли доводилося на дорозі просити допомоги в чужих людей. Поїздка до села мала стати генеральним випробуванням для машини, і старенька відмінно упоралась із завданням, незважаючи на жахливі дороги, по яких лише танкам би їздити. Будиночок йому теж відразу сподобався, хоча й потребував ще незначного ремонту. Господар після смерті батьків вирішив його продати, мав квартиру в місті, ніде не працював, хворів, не було в нього засобів до існування, не кажучи вже про лікування. Правда, спочатку він заспівав, що в газеті, мовляв, є помилочка, і будинок коштує на двадцять тисяч доларів дорожче, але не на того напав, бо Василь одразу присадив його, заявивши, що навряд чи знайдеться покупець на таку розвалюху. Звичайно, він перебільшив, бо будиночок явно не виглядав на руїну, та й дати за нього могли набагато більше, ніж значилося в газетному оголошенні, але на продавця вплинули рішучий тон психіатричного санітара і та сила спокою, яка звучала в його голосі.

А будиночок справді сподобався Василеві, бо, крім іншого, мав ще й потаємний вихід, був розташований неподалік лісу, так що можна було непомітно втекти. Стояв він оддалік від інших хатин, і це було ще однією перевагою, яка влаштовувала Василя. Коли він дав продавцеві чималу суму у вигляді завдатку і не взяв з нього навіть розписки за це, крига скресла і процес пішов жвавіше. Тепер, правда, треба було мотатися з села в район, оформляти всі документи, і на це пішло декілька днів, бо то нотаріус не могла прийняти, ніби у неї було справ по зав'язку, як у великому місті, то господар хати погано себе почував. Василь усі ці дні їздив своєю машиною, терпляче зносячи випробування й розуміючи, що все йде від Бога.

Нарешті всі документи були оформлені, з прискіпливим головою сільради випили могорич – і будинок перейшов до Василя у повне його володарювання. Мабуть, він забагато випив, або десь простудився, або просто розслабився після перенапруги, але того дня, коли він мав працювати і задумав забрати Сергійка із лікарні, — захворів. Ще звечора він відчув важкість, тіло ніби налилося свинцем, але списав усе на втому й напругу останніх днів, коли переоформляв будинок на себе.