Втікачі - Власюк Анатолій

Знаєте, є багато слідчих, які завалюють одну справу, їм дають іншу, вони і її ведуть не так, як потрібно. Це слідчі-невдахи, які просто приречені на поразку.

Вертлявий чоловічок вітійствував, напівлежачи на дивані, і здавався змалілим, мізерним, але від цього і більш нахабним. Треба було чимшвидше збити з нього пиху, поки він не залетів занадто високо.

— Але ж не всі бої в боксі закінчуються нокаутом, — зауважив поки що обережно Віктор Андрійович. – Тоді судді починають рахувати очки, і питання полягає в тому, а судді хто?

— Браво, браво, Вікторе Андрійовичу! – Слідчий зіскочив з дивана і хаотично заметався по кабінету, несподівано міняючи траєкторію свого руху, радіючи з того, що йому вдалося викликати на розмову злощасного лікаря, аж поки знову не опинився в Юлиному кріслі, і Віктор Андрійович змушений був обертатися до нього разом із кріслом. – Оце ви тонко підмітили: а судді хто? В юриспруденції, і це, мабуть, не стане для вас секретом, ситуація з суддями буває трошки інакшою. Судді, як правило, входять до злочинного тріо, чи навіть, точніше, квартету. Ось дивіться, — він присунувся ближче до Віктора Андрійовича, і той помітив вугрі на його обличчі, і від цього фігура слідчого стала йому ще більш огидною. – Міліція знайшла злочинця і твердо переконана, що це саме злочинець, а не хтось інший. Але для цього насамперед потрібна підтримка прокуратури. Ми, звичайно, говоримо про серйозні кримінальні справи, а не про якісь там банальні крадіжки, які на в'язницю не тягнуть ("А моя справа на в'язницю тягне?" – подумав Віктор Андрійович, поволі відсуваючись від настирного вертлявого чоловічка, але так, щоби цього не було помітно, проте той не відпускав свою жертву ні на міліметр і продовжував нависати над доктором). Отже, міліція шукає партнера в прокуратурі. І хоч між цими відомствами є певні тертя, вони здебільшого відбуваються між керівниками, а слідчі швидше, повірте мені, знайдуть між собою спільну мову. Але це лише півшляху до успіху. Перш ніж справа дійде до конкретного судді, до квартету бракує адвоката. Ні, є диваки, які працюють не заради грошей, а заради свого чесного імені, а потім уже заради грошей, — і їх мало не щодня показують у різноманітних телесеріалах. Але ж ви досвідчена людина, тим паче професіонал у своїй справі, і розумієте, що життя на телеекрані суттєво відрізняється від життя реального. Ба, більше! Нам показують, як би воно мало бути, коли добро обов'язково перемагає зло, але в житті насправді перемагає зло, і добру місця на землі немає. Може, хіба що на небі – не знаю…

Ніби відчуваючи, що трохи переграє, вертлявий чоловічок відсунувся від Віктора Андрійовича, оцінюючи, який вплив мала його промова. Мабуть, він залишився задоволеним собою, бо продовжував у тому ж дусі, хоча дещо зменшив оберти своєї нахрапистості.

— Отже, в світі юриспруденції зазвичай діє злочинний квартет: міліціонер, прокурор, адвокат і суддя. Це люди однієї касти, хоча кожний з них і має свої інтереси. Але знову ж таки зазвичай їхні інтереси доволі часто збігаються, і тому посвяченому в це вже від самого початку справи стає зрозумілим кінцевий результат. Повірте, не треба бути провидцем, аби передбачити хід подій майже на сто відсотків. Звичайно, можливі варіанти, і на певному етапі справа може забуксувати: хтось натисне на прокурора, інший підкине грошенят адвокатові, хтось ще інший зателефонує судді. Але це винятки, які підтверджують загальне правило. У фільмах можна побачити, як цей злочинний квартет домовляється між собою по тій чи іншій справі. Повірте мені, в житті все набагато простіше. Злочинець-прокурор нюхом відчуває злочинця-адвоката, так само як злочинець-міліціонер – злочинця-суддю.

Розвивати цю тему вертлявий чоловічок міг ще з годину, але зробив невеличку паузу, щоб дати можливість встрягнути до розмови Вікторові Андрійовичу. Дивним чином у часі це співпало з бажанням лікаря, якому почала набридати промова слідчого.

— Вас досить цікаво слухати, — стримано сказав Віктор Андрійович, — але я не розумію, для чого це ви мені говорите і чи стосується це нашої справи.

— Стосується, стосується, — холодно промовив вертлявий чоловічок, і виходило так, що це вже доконаний факт, але Віктор Андрійович або вдав, що не розчув цих слів, або й справді вони були сказані так тихо, що він міг їх і не почути.

— Якщо ви знаєте про злочинну змову міліціонерів, прокурорів, адвокатів і суддів, — продовжував Віктор Андрійович, — то вам і карти в руки, аби цю змову викрити. Якщо ж ви лише констатуєте факт, а нічого не робите, то ви такий самий злочинець, як і вони.

— Браво! Браво! – Вертлявий чоловічок аж підскочив з місця, ніби невидима пружина виштовхнула його. Він задоволено потирав руки, очі його блищали. – Вам би адвокатом працювати, Вікторе Андрійовичу! Втім, я знав багатьох адвокатів, які з подібним пафосом захищали закінчених негідників, відпрацьовуючи свої гроші й зосереджуючи увагу на формальних дрібницях, які ламали вибудувану справу.

Він знову хаотично бігав по кабінету, і Віктор Андрійович зрозумів нарешті, що таке броунівський рух, але йому це справді вже набридло, і доктор дав собі спокій, аби весь час повертатися з кріслом туди, де в даний момент знаходився вертлявий чоловічок. Нарешті той угомонився і, мабуть, розуміючи ситуацію, всівся в Юлине крісло і серйозно глянув на Віктора Андрійовича.

— Я так підозрюю, що Юлія Володимирівна вас дуже ненавидить, — сказав вертлявий чоловічок, — раз висунула версію, що ви організували втечу пацієнта. Мабуть, це є наслідком нерозділеного кохання, але я не збираюсь втручатись у ваші інтимні стосунки. Я змушений не відкидати цієї версії, як і багатьох інших. Але більш вірогідною мені здається, власне, інша версія.

Віктор Андрійович здивовано дивився на вертлявого чоловічка. Перед ним була зовсім інша людина, змучена життям і роботою, яка би залюбки вже відпочила від цього людського гомону, хоча би й на цвинтарі, але гріхи ще не відпускають її з осточортілої землі. Інтуїція підказувала Вікторові Андрійовичу, що це лише маска, і не можна вірити міліціонерові, який щойно розігрував перед ним мелодраматичні ролі, виступаючи в різних іпостасях. Однак десь із глибини душі зріло й розуміння того, що не завжди інтуїція підказує вірний шлях словам і вчинкам, й інколи треба просто повірити людині, кинутися з моста у воду, ризикуючи фатально помилитися, але інакше не знайдеш єдино правильного шляху до серця цієї людини. І все ж в останню мить щось стримало Віктора Андрійовича від цього необачного кроку, хоча місток для налагодження нормальних стосунків він таки перекинув:

— І що ж це за версія, якщо не секрет?

— Та який вже там секрет! – Вертлявий чоловічок тепер грав роль щирого друга. – Звісно, я вам розповім про це, але сподіваюсь на вашу допомогу. А версія в тому, що санітар Василь, будучи хворою людиною, викрав пацієнта, рятуючи того, на його думку, від вірної загибелі.

Віктор Андрійович не втримався і розсміявся вертлявому чоловічкові прямо в обличчя, настільки абсурдною видалася йому ця версія. Втім, за мить йому стало ніяково за цю свою прямолінійну реакцію, але він так і не набрався сміливості, аби попросити вибачення. Здається, нахабний сміх Віктора Андрійовича ніяк не вплинув на міліціянта, хоча якби лікар був уважнішим, він би помітив глибокий смуток в очах вертлявого чоловічка.

— Скажіть мені, Вікторе Андрійовичу, оцей Сергійко, пацієнт, скільки йому ще належало лікуватись у вашому закладі?

— Десь через тиждень я хотів його виписувати, — Віктор Андрійович був, як ніколи, серйозним.

— Через тиждень… А ось коли ви виписуєте таких пацієнтів, вони ж повинні ще якийсь час вживати таблетки.

— Так, це може бути півроку, а може – й пожиттєво.

— Зрозуміло, зрозуміло… І яка вірогідність того, що Сергійко знову може потрапити сюди? Якщо ми його, звичайно, знайдемо…

Остання фраза чомусь не дуже засмутила Віктора Андрійовича:

— Вірогідність є дуже великою, і чимало наших пацієнтів потрапляють сюди вдруге і втретє, а то й прописуються тут на все життя. Знаєте, я не впевнений, що ліки є запорукою успіху. Чимало моїх пацієнтів їх вживає, але знову потрапляє сюди. А є такі, що не вживають, і я їх більше тут не бачу.

— Все, мабуть, залежить від тих обставин, в які вони потрапляють, і як ці обставини впливають на них.

— Абсолютно правильно!

— Скажіть, а якщо Сергійко не вживатиме ліки, чи є вірогідність того, що він знову потрапить сюди?

— В його випадку вживати ліки слід хоча би півроку.

Вони надовго замовчали, ніби друзі, втомлені довгою бесідою, але ця мовчанка не гнітила їх.

— Подумайте, будь ласка, над моєю версією про хворого санітара. Можливо, щось згадаєте незвичне у його поведінці. – Віктор Андрійович, мов школяр, слухняно кивнув головою. – А Юлії Володимирівні про нашу розмову не треба розповідати, нехай залишається в полоні своїх ілюзій. Я буду їй підігрувати, бо від імпульсивної жінки можна багато чого очікувати.

Вони усміхнулись один одному і потиснули руки.

21

Сергійко прокинувся від гомону за дверима. Прислухавшись, він розібрав голоси батька і якогось незнайомого чоловіка. Розмова відбувалася на високих тонах, але часто переривалася, ніби падала в прірву, щоби потім виборсатися з неї й відновитися з новою силою. Здебільшого кричав незнайомий чоловік, але й батько не поступався силою голосу, хоча ця сила була м'якшою, не різала вухо. Через щільно зачинені двері голоси співрозмовників було чути, але про що саме вони говорили, Сергійко не здогадувався, бо міцні стіни спотворювали мову, і до вуха долинала лише інтонація, а не зміст сказаного.

До Сергійка почала пробиватися колишня тривога, якої він, здавалося йому, позбувся назавжди, знаходячись усього декілька днів у цьому будиночку в гірському селі. Тут їх ніхто не турбував, і вони жили розміреним, веселим і мирним життям. Щоправда, батько методично і вперто в призначені ще Віктором Андрійовичем години давав Сергійкові пігулки, і той змушував себе ковтати їх, хоча відчував, як з кожним днем усередині нього наростає спротив до них.

Коли була гарна погода, вони йшли до лісу, і Сергійко, вдихаючи свіже повітря, відчував себе зовсім здоровим і щасливим.