В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Скажи їй, коли хочеш, що я дуже зрадів її подарункові і на знак вдячності обов'язково привезу для бая орля. Але більше не додавай ані слова. Чуєш, ana? — рішуче сказав Жайсак, ліг на свою постіль, вкрився ковдрою з головою і відвернувся до кереге, показуючи, що хоче спати.

Коні повільно й обережно спускалися по гострому камінню тісним міжгір'ям, яке перерізало могутній хребет звивистою розколиною і відділяло Киргизію від Семиріччя. В цій пустельній і дикій частині гір не зустрічалися каравани, не було навіть літніх стійбищ казахських або киргизьких аулів, але водилася сила диких кабанів, тигрів, ведмедів та барсів, а зі степу заходили зграї вовків. Схили гір кучерявилися густою гривою лісу, але подекуди міжгір'я так звужувалося, що перетворювалося на темну й вогку кам'яну щілину проміж двох прямовисних скель, на прискалках яких високо-високо любили гніздитися не тільки рудувато-брунатні беркути, а й велетенські сапсани, які б'ють беркутів, як курчат, і яструби-перепелятники, і ще сила-силенна різних хижих і не хижих птахів. Потім скелі знов розступалися. Тоді зелене склепіння шарудливої глиці й тріпотливого листя, густо обприсканого сонячним промінням, приходило на зміну холодному вогкому мороку тіснини, де добре жилося тільки зміям.

Тайжан не вперше бував у цих тіснинах і упевнено їхав попереду. Він пильно вдивлявся в гребені скелі, але не забував і про її підніжжя, стискав у руках рушницю, подаровану баєві генералом Ісаєвим. За ним ішов кінь, вантажений харчами, арканами, лантухами, хутряними рукавицями і товстими ватяними халатами. Все це було конче потрібно для полювання на беркута і для ночівлі в міжгір'ї.

Рахім і Жайсак їхали позаду, насторожено прислухаючись і вдивляючись у все, що траплялося в дорозі. Поряд бігли два вовкодави. Жайсак шкодував, що взяв із собою хлопчика, який міг легко стати жертвою своєї цікавості і недосвідченості, але діло було зроблено, і тепер лишалося бути насторожі.

Раптом Тайжан помітив, що в повітрі кружляє і повільно падає два пташиних пера. Це означало, що десь високо хижий птах шматує здобич. У цьому місці протилежний бік міжгір'я був положистий, і Тайжан мав змогу, піднявшись трохи по ньому, побачити гребінь крутої скелі, звідки впало пір'я. Справді, майже на самій вершині, на невеликому прискалку було орляче гніздо. Звідти повільно падало ще кілька пір'їн.

Ось воно, гніздо беркута! Але такою стрімкою скелею не видерся б навіть гірський козел...

"Важкувато! Тут не менш як сорок кулашів заввишки, — думав Тайжан. — Треба було взяти з собою ще двох-трьох жигітів на допомогу".

Наче прочитавши його думки, Жайсак зауважив:

— Доведеться обійти гору, там що-небудь вигадаємо.

Вони знов рушили вперед і на відстані одної-двох верст побачили відгалуження гори з лісистими положистими схилами. Але з'їхати туди верхи було все ж таки неможливо. Жигіти перезирнулися. Рахім перехопив їх погляд і сказав тоном, який не припускав заперечень:

— Я залишаюся з кіньми. Лізьте вгору, тільки важко вам буде втягти туди весь вантаж.

— Втягнемо, — заклопотано буркнув Тайжан. — Чого-чого, а сили Аллах для нас не пожалів, а ось як ти тут залишишся сам з кіньми? Для пардуча і джульбарса кінь — ласий шматок.

— Тигрові нема тут чого робити, а пардуч стрибає з високого дерева або зі скелі на спину, а тут і дерев високих немає, і місце відкрите. Залиште мені тільки собак.

Мисливці взяли кожен пару товстих хутряних рукавиць, ватяний чапан, лантух і аркан, вовкодави було ув'язалися за ними, але Жайсак суворо гримнув на них, і собаки слухняно повернулися до Рахіма, який радо розташувався на сонці погрітися після вогкої і холодної тіснини.

Схил гори заріс густим чагарником, і жигіти добулися вершини, добре подряпані шипшиною. Глянули з кручі вниз: орляче гніздо було далі від того місця, куди вони добралися, і здалося Тайжанові порожнім. Проте пишний кущ шипшини поруч із гніздом заважав роздивитися його здалека.

Коли ж вони підібралися зовсім близько, Тайжан раптом вилаявся: орлиця ще сиділа на яйцях, а орел кружляв над нею з якоюсь дрібного здобиччю в пазурах.

Злі й розчаровані спустилися жигіти в міжгір'я.

— Ну як? — весело кинувся до них Рахім. — Впіймали?

— Не було чого ловити. Вона ще на яйцях, — з досадою пробурчав Тайжан, — кидаючи на землю свій вантаж.

— Та ну?! А я тут нагледів ще два гнізда, і обидва трохи нижче, — весело блиснув очима Рахім. — їдьмо. Зараз покажу!

І, відганяючи вовкодавів, що весело метляли хвостами, стрибнув на коня.

Справді, недалеко від горла бічного міжгір'я, на вузенькій гостроверхій скелі, над купою струнких тянь-шанських ялин, чітко вирізьблювалося на тлі неба космате орляче гніздо.

— Там є орля, — азартно запевняв хлопчик. — Я бачив, як орел приносив йому здобич.

— Все це дуже добре, але як туди добратися? — почухав потилицю Тайжан.

— З того боку скеля обвалилася. Там я беруся залізти на самий верх, — вигукнув хлопчик.

— Покажи краще друге гніздо, — сказав Жайсак, поплескавши його по плечу. — Виявляється, ти тут дурно не гаяв часу. Молодець!

Хлопчик почервонів від такої похвали і поскакав уперед. Друге гніздо було зовсім близько, але до нього можна було дістатися тільки зверху надзвичайно стрімким схилом. Мисливці знов почали шукати більш положистого підходу. Цього разу довелося залишити коней під охороною самих вовкодавів, і всі троє стали видиратися на скелю, чіпляючись за кожен виступ руками й ногами.

Обдерши до крові долоні й ноги, подерши на колінах штани, долізли вони нарешті до краю і, звісившись з кручі, почали пильно роздивлятися і схил, і гніздо, до якого треба було тепер спуститися.

В гнізді, як звичайно, було тільки одне орля, вже велике, з довгою голою шиєю і лисою головою, з непомірно великим гачкуватим, наче полакованим, дзьобом і такими ж великими пазурами на задніх пальцях голенастих ніг. Воно, певно, почуло небезпеку, бо раз у раз підводилося, лопотячи напівголими крильми, і сичало, і крутило на всі боки толовою з гострими чорно-жовтими очима, знов сідало, тоді знов зводилося на ноги, незграбно тупцюючи в грубо складеному незатишному гнізді.

Поки Рахім роздивлявся орля, Жайсак розмотав зв'язку нових міцних арканів і оглядівся: за кілька кроків від урвища росла стара крива ялина. До неї жигіти міцно прикрутили один кінець аркана, а другий на пробу обережно спустили вниз. Аркана вистачило б навіть, коли б орляче гніздо було й значно нижче, але перелякане орля певно прийняло аркан за змію, засичало, забило голими крильми і кілька разів міцно дзьобнуло аркан своїм уже залізним дзьобом.

— Гей ти! Не пустуй! — гукнув йому Тайжан. І, підтягнувши аркан назад, зробив на кінці його велику петлю; товсте рядно, хутряні рукавиці та міцний лантух зв'язав докупи і закинув на плечі, потім сів у петлю і, наказавши Жайсаку з Рахімом якнайміцніше тримати аркан, почав повільно й обережно підступати до прірви.

— Пильнуйте, щоб аркан не перетерся об каміння, — ще сказав він і повис над прірвою, обличчям до скелі, обережно спираючись босими ногами об кожен виступ, поки Жайсак і Рахім повільно відпускали аркан.

Скеля була не зовсім прямовисна. Тайжан наче плив уздовж неї, все нижче й нижче спускаючись до орляти. Він добре розрахував напрямок та відстань і незабаром став на ноги поруч орлячого гнізда, на крихітній рівній площинці.

При наближенні людини орля люто засичало, пронизливо скрикнуло, готове дзьобати і дерти його пазурами. Тайжан гукнув своїм: "Стій!", скинув із себе петлю і, розгорнувши важке і щільне рядно, одним точним рухом накрив гніздо і орля. Орля заборсалося під рядном, але Тайжан не дав йому отямитися і подерти міцну тканину: він швидко загорнув і зав'язав його разом з рядном тоненькими, але міцно зсуканими мотузками і поклав у лантух, прив'язаний до петлі аркана, тоді знов одягнув петлю на себе і, зручно всівшись у ній, як на гойдалці, крикнув своїм супутникам:

— Тягни! Готово!

Жайсак і Рахім з хвилюванням чекали цієї команди. Тепер вони спільними силами почали плавно й повільно витягати аркан, а Тайжан, щоб не вдаритися об скелю, також плавно і обережно упирався ногами в укіс, який повільно плив повз нього униз. Нарешті голова його з'явилася над кручею. Жайсак підтягнув його ще, а Рахім подав руки і допоміг видертися на вершину гори і витягти лантух зі здобиччю.

Мисливці знали, що орел-батько не завжди б'ється за своє орля: вони боялися більше орлиці-матері, — яка, повернувшись до гнізда і знайшовши його порожнім, могла накинутися на викрадачів своєї дитини, тому вони поспішили спуститися вниз і від'їхати якомога далі від небезпечного місця.

Зупинилися вони версти за три від спорожнілого гнізда, під навислою скелею, з-під якої струменіло джерело чистої смачної води, і стали радитися, що робити далі. Лишати тут Рахіма з таким неспокійним вантажем і здобувати удвох друге орля було навряд чи доцільно, та й орлячих гнізд вони поблизу більше не бачили.

— їдьмо додому, — порадив Рахім. — Я розповім батькові, як ми його здобували, і він знов відпустить мене з вами. Візьмемо ще ко-го-небудь із жигітів. Тоді й дичини настріляємо, повертаючись назад. Батько так любить смажену дичину. Він буде дуже задоволений.

Поміркувавши, мисливці вирішили, що хлопчик має рацію і, добре відпочивши, рушили назад.

XI. ПРОСВІТОК

Вже третій тиждень тягнув Кобзар свою важку солдатську лямку. Тепер він добре знав команду, в строю чітко бив землю одразу всією підошвою, "печатаючи" крок. І на стрільбах, і на солдатській "словесності" навіть заслужив похвали. Тільки сам він ніяк не набував того бравого молодецького вигляду, якого так добивався від нього Мєшков. Граючи на самолюбстві поета, батальйонний командир кілька разів казав йому:

— Що мені з вами робити, Шевченко?! Вас прислано сюди з правом вислуги, отже, з часом станете ви офіцером. Ви ж тоді не зможете пристойно ввійти ні в яку вітальню, як належить бравому офіцерові! Коли ж ви нарешті виробите в собі справжню виправку?!

Виструнчившись перед батальйонним, Шевченко опускав свої сині, як небо, очі з притамованою в них іронією...

Він жив подвійним життям. Одне було у всіх на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській "словесності".