Націоналізм - Донцов Дмитро

Утопістами є й наші комуністи, в тім самім сенсі. Вони також чекають, аж настануть "дивнії роки і потече і знову медом і молоком свята земля". От як оповідає типовий під тим оглядом Вал. Поліщук у своїм "Адігейськім співці", де нещасливі Адігейці билися, билися, аж з півночі "держава робітнича – допомогла Адіге щиро, свою республіку створить, де праця заплелась вінком барвистих націй в одно об'єднання: – робочий люд"[187-1]. Цілком як для Костомарова, "власний розвій кожного зі слав'янських народів" треба було осягати "з допомогою інших споріднених націй"[188-1].

З височини тієї утопії вони з неохотою сходять у діл, де багато "сварок", а часом і крови, де нема ані спокою, ані "звуколірности", ані "музики", де так тяжко годити суперечності. Тому розуміють вони собі свій ідеал не в формі тривожного й яскравого міту, а в формі сонного спокою гоголівського Миргороду... Це "ніжномрійний" подих "зоріволі". Лише екстремісти можуть захоплюватися, як Сорель, "варварською" філософією міту, або як Барес, мішати в одно "кров, насолоду і смерть". Наші утопісти "України долю бачать не в тім, щоб вибитись на волю та кров слов'янську проливать, і засівати трупом полеж, лише щоб побачити всіх слов'ян "в одній сім'ї"[189-1]. Тією фразеологією рідного запічка, так часто переношуваною провансальцями до громадських справ, залюбки оздоблюють вони свої утопії. Їх серце передусім "спокою просить", "любови тихої бажає"[190-1]. Вони нарікають, що хоч "козацькі й ляцькі сили розвіялись мов прах", то на жаль "не згибла лиш незгода, в вражді ще Русь і Лях", – і мріють, "чи коли настане нам щасливіший час", – чи з'явиться єдність, і згода й мир до нас"?[191-1] Вони шукають насамперед "блакитного спокою", "танків мрій тремтючих, ніжних, ніжних, в шатах білосніжних". Вони самі не знають чого прагне їх роздвоєна душа, "чи спокою, чи гучного бою"?[192-1] – але і з запиту, і з контексту, і для самого автора хіба, нема двох відповідей на той сумнів.

Яка поезія, така й політика. Провідник нашої соціялдемократії – в розгарі того "гучного бою" – мріє про "селянську мирну країну", викликає "тугу за чистим людським, мирним селянським життям", за "ладом", без "братовбійчої різні". А дальше так малює ідеал своїх товаришів (і свій власний): "це буде щось цілком нове, ідеально невинне, сантиментально гарне. Всі люди будуть смирні, як ягняточка, всі житимуть у прекрасних палацах, ходитимуть в гості один до одного"[193-1]. Подібним ідеалом філістра захоплюється й голова другого відламу соціялістичного міщанства, "есерів". Він поручає нам той стан, коли "буде стоять лише тиша повна соняшного сяйва, диханням квіток, музики без слів, віршів, краси перехрещуваних у повітрі промінів"[194-1]. Німці та інші "насильники" серед народів, – пише ранішній Франко, люблять "краску крови і блеск сталі", а "нам хліборобам що з мечем почати?" і радить "патріотичний меч перекувати на плуг, обліг будуччини орати – на серп щоб жито жать, життя основи – на вила, чистить стайню Авгійову"[195-1].

Так уявляли вони собі свій ідеал, "сантиментально гарним", з "блакитним спокоєм", з "тишою", з вилами і гноєм... "Партикулярне", не "загальне", світ з'явищ, "тіло", людина та їх сума, її "добробут" – були для них усім. А що – як каже Геґель – "без спокою неможливий ніякий добробут", тому то наше – "буржуазне" чи "соціялістичне" міщанство й мусіло прийти до ідеалу тихого спокою. Не для нього був сорелівський міт...

Це була утопія, так подібна до інших, про які каже Леся Українка: "Нам ніяково в тому прийдешному товаристві. Нам сумно серед того безкрайного щастя, бо наша уява страждає від довгої плетениці картин без тонів, перспективи і півтонів... Це не життя, а повільне вмирання від щастя, від безжурного, непотрібного добробуту. Нема боротьби, цієї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибший зміст життю"[196-1]. Той світогляд був для них чужий, для них, що марили про інший, з тугою зацькованого пса за тихою криївкою, спокійною затишною домівкою. Патос боротьби заглушався в них тихими, ніжнозвучними мелодіями, що не дражнять, не підносять волю, лише заспокоюють і вгомонюють. Не перероблення світу шукали вони, лише пристосування до нього.

Ця утопія мусіла стати їх властивим царством, бо нехтуючи чинником волі, вони інакше не уявляли собі визволення, як дорогою ласки. Приклонники леґенди числили на свою вищість і на перемогу в конкуренційній борні. Наші провансальці, відкидаючи саму ідею борні й риси характеру до неї потрібні ("заборчість", "хижацтво"), не надіючись на себе, жадали "рівноправности": права не для сильнішого, не для здібнішого, лише "для всіх". Історія, що розставляє нації по різних щаблях, не сміє брати критерієм "напруження сили" поодиноких народів; кожний "повинен дістати повну можливість розвою" (нації пани, так як і феллахи й парії), а "прийняття різкого напруження стремлінь за передумову признання національних прав", було для них страшне[197-1]. Замість з втіхою, з розпачем стверджували вони: "0 горе, мамо! Воля, слава й сила відмірюється мірою борби!", а не "великого страждання", не "по мірі крови й сліз". Тому, разом з іншими націямипаріями, воліють вони "могутність, щастя і свободу" України відкупити... сльозами[198-1]. Тому вони вірили не в войовничий міт, лиш в утопію, "історичну Немезиду", яка могла прийти для слабих лише в дорозі ласки без зусиль з їх боку. Такий характер носять усі їх утопії. Вони, тільки "ждуть" апостола правди і доброї волі. Вони лиш питаються – "а де ж ти зіронька ясна, сподівана бажана воля?" В їх грудях лиш "тихесенько щось лебедить і благає о поміч у муці". Вони лиш сподіваються, що "з'явиться вона", ця воля, що "доля щаслива до неньки Вкраїни прилине" мов ніжная мати, мов чиясь ласка... Як ласки чекають безчинно своєї долі лише паріїодиниці і парії між націями[199-1].

Свій ідеал спокою й непорушности переносили вони й в свій ідеал краси. Вони знали лише спостерігавчу реакцію на об'єктивне, не волеву. Лиш любов до свого Я (провінціонального), яке ніколи не переходило до ненависти або гніву проти чужого Ти. Звідси їх краса була не в стремлінні до здобуття, а в тузі за ідилією, за збереженням того, що є. Не в посіданні й агресії, лише в гармонії й спокою, в помадковім doice far niente. To був ідеал буддизму – полуднева сієста в тропічнім підсонні, коли небо, вода, земля, воздух, здається, застигли, мов у сні. Хто не пізнає в тім образі поетичних картин нашої літератури та... ідеалу наших провансальських політиків? – "Не Зевс, не Пан, не Голуб Дух, лиш соняшні клярнети"; "не Гнів, лиш соняшні клярнети"[200-1]... Таким був їх бог, прекраснодушний міщанський "бог". Зевс – який панував над світом, Пан – символ його "окультної" сили, що є у вічнім русі, ГолубДух – що створив з хаосу світ, Гнів – що хоче його зруйнувати, всі ті боги були занадто перейняті волевим формотворчим первнем, щоб заімпонувати мертвим власникам "мертвих душ" українського Прованса. Їм треба було "соняшних клярнетів", тихого муркотіння кота під грубкою, або мрійливого патосу цвіркуна. В тім лиш бачили вони красу і глузд життя. "Ми бачимо обличчя природи (каже Дарвін), що сяє втіхою, бачимо нераз надмір поживи; але ми не бачимо або забуваємо, що пташки, які довкола так безжурно співають, живляться переважно комахами або насінням, нищучи безперестанно життя; забуваємо, в якій кількості хижак або інші звірята нищать цих співаків, або їх яйця, або їх молодята"[201-1]. Власне той другий вигляд природи – не бачать наші соняшні клярнетівці. Вони бачать лиш "гармонію", не боротьбу й оборону, і в тій гармонії й непорушності, а не в русі і змаганні, – красу, їх краса була в "глибокій поетичній ніжності", в "ліризмі і щирості чуття", в "безмежній доброті", в "любові до світу і людини", – в ліричнім онанізмі. Тієї краси шукали вони лице – як казав Шопенгавер, – в світі "vom Wollen losgerissen", в тій стороні життя, що була "die erfreulichste und die allein unschuldige". Цю красу назвав Геґель "еіnе Schonheit der Nervenscrwache", в якій пропадає все, штивне й опірне і де з'являється тільки душа, що відчуває; але душа, в якій можна розпізнати смерть вільного самовистарчального духа212.

Краса вічного руху, поезія здобувця, твердих м'язів, і твердої волі, мало імпонувала їм, які знали лише красу "гуманности", похилених у журбі чіл "на долю марних нарікань". Діяльність і рух – це було для Геґеля "вищий ідеал життя", для наших філософів – спокій і щастя в спокою. Непорушність, тиха погідність, стояча вода.

Це мабуть про них сказав Ніцше: "Ваше безжурне споглядання хочете звати ви контемпляцією"; все, – чого можна діткнутися боязкими очима, вам хочеться охрестити "гарним"[203-1] – садок вишневий, верби, застигле сонце – зкам'янілий рух... На бік, натомість, відкидається з естетики все, чого не може "діткнути" провансальський філософ, який визнає лиш світ феноменів, а не те іраціональне, вічно рухливе, що дає їм життя. Тому то їх краса не знає драматизму, бо не може його бути там, де ідеалом є непорушний спокій, ані того, що зветься по німецьки das Erhabene, по французьки le sublime, а по українськи – "величне". Суть поняття величного для Геґеля, це звертатися проти всього "втіленого". Як же ж міг мати це почуття наш провансалець, якого богом було власне "партикулярне", для якого було "вічним лиш тіло"? Так само й драматизм: його істотою є конфлікт, конфлікт індивідуальної волі з об'єктивним, але наш провансалець не знав ні волі, ані не любив конфліктів. Для нього драматизм вичерпувався часом навіть безвинним болем, як щось "Widerfahrendes", щось що "лучається", те, що "притрапилося": "трагізм" хробака, розчавленого чоботом прохожого. Далеко завело б нас провадити цей хід думок і в область нашої музичної творчости, але цікаво, що найбільша опера нашого найбільшого композитора ("Тарас Бульба" Лисенка), це також скорше опера Іігіса, ніж опера heroica. В ній даремне будемо старатись знайти "щось сильне", могутнє, широке як тодішня епоха, як тодішні сталеві характери". Все в ній "мельодраматичне"[204-1].

Тому так тяжко нашій провансальській літературі виступити поза рамки натуралізму.