Націоналізм - Донцов Дмитро

Це була інстинктова, вроджена ненависть невільника до пана; того, хто знає, що не може стати паном і відчуває свою нижчість; тих, в кого завмер інстинкт життя і які в нівеляційнім шалі хочуть його знищити скрізь, щоб він не тривожив їх сумління і не стояв перед ними вічним докором; щоби не перешкоджав їм порпатися коло гною, або – в хвилини фантазії, грати на "соняшних клярнетах".

Є різні раси людей, казав Ібзен і Сковорода. Нижчою расою почувалися провансальці, і тому ненавиділи чесноти сильніших, вищих рас, то ж, думали вони, і всі ми – "чи ж не така сама нижча верства поміж народами? Чи ж кожний кріпкий, здоровий рух тих вольних і щасливих народів не відчуваємо, як біль, як натиск, як штовхання на наш народний організм"?[226-1].

Це був світогляд, що заперечував спершу волю, як таку, та її значіння в суспільнім житті, що виключав поняття влади, як мети, її накинення, як засобу, – з механіки громадського життя; що добровільно заліз у свою шкаралупу, обмежуючись до примітивної об'єктивізації волі до життя нації, як "ніжности" і "любови" до рідної землі, але не аґресіі і активної оборони проти іншої національної індивідуальности; що знав лише розпорошені одиниці, але не їх зорганізований колектив; що привів до атомізації поняття нації, спихаючи це поняття до "племени", а свою філософію до філософії нешкідливого анархізму. Це було помадкове народолюбство, чуже "фанатизму", запалу й віри, вічно "розумуюче", непевне себе, ні свого права; повне квакерського моралізаторства нудного й нецікавого, з яким зверталося й до своїх і до чужих; повне заперечення всього, що забезпечує перемогу в житті одиниці й нації. Яке значіння мало при цім, до якої політичної секти належав той чи інший факір, або та чи інша їх каста? Один міг бути автономістом, другий "самостійником", москвофілом або польонофілом, "буржуєм" або соціялістом, але всі вони були цими факірами, з психологією китайських кулів, зтуманілих кріликів, проповідників нової моралі серед орлів і беркутів. Вони прагнули – як казав Гамсун – таємниче і привабливе, хоч і жорстоке, життя зробити пласким мов залізна пластинка.

Я схарактеризував цей світогляд, як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Але є в нім щось гіршого. Це є світогляд наційпаріїв, наційфеллахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених.

І дійсно наука нашого провансальства має багато спільного з філософією підбитих народів, а передусім – з індуською. Наші вели війну з "хижацькими інстинктами" серед народів, з "шовінізмом", з усілякими афектами взагалі. Так само й Таґоре: "Зовнішня свобода (інтелекту) це незалежність від відчувань пожадання і болю, його внутрішня свобода – це увільнення з заулка егоїзму". Найвищим стремлінням провансальців було стремління до "поступу" і до "зцивілізування" людей (і пануючих націй), яке дало б їм змогу увільнитися від їх "некультурних" навичок. І Таґоре так само, пропаґує не "надію на силу своєї могучости, влади", лиш "удосконалення" в напрямку "позбуття егоїстичних бажань і жадоби... національним забобонів,... догм віри".

Правда ж, як це нагадують провансальські протести проти "примусової нації" і пеани на річ розуму "без віри основ"? "Індія пише її пророк –– завсіди прагнула... жити в тихій і глибокій задумі... Далеко від... якої будь політики, не творячи жадного політичного народу"[227-1]. Чи це не є profession de foi наших провансальців, що полемізували з суверенністю нації, або, давніше, вирікалися всякої політики? Це лиш отверте формулювання тієї думки, що її провансальці завивають у густий серпанок самостійницьких фраз. Таґоре, як і вони, клене властивий заходові "дух боротьби і підбою", і то (цілком логічно) не лиш підбою інших націй, але й природи: звироднілий Захід ще носиться з цією думкою "підбою природи, так мов би ми жили на якімсь ворожім світі, де все, що нам потрібно, повинні ми видерти чужому порядкові річей"[228-1]. Те до чого стремить індуський факір, це "гармонія" між одиницями і загалом. Щоб цю гармонію привернути, треба очевидно, позбавити загал (націю, державу) всяких примусових засобів влади над одиницями, випалити в них "дух захланности". А що цього зробити не можна, то він приходить до заперечення національности ad majorem gloriam партикулярного, одиниці і числа. Чи не до того ж приходять і провансальці, і то під впливом тих самих мотивів, стремління до "рожевоквітної" гармонії, непорушного спокою, до непорушної "сієсти" лінивого і невибагливого народа?

Щоб не лишити ніякого сумніву що до своїх правдивих гадок, Таґоре каже: "правда, з життя нації випливає висновок, що народи повинні напружити всі сили фізичні, моральні і умові, щоб перемогти противника в змаганнях о силу", але це суперечить "ідеалові" гуманности, отже цього Індія не потребує. Тому на думку пророка "треба карати" за організування здобичних інстинктів серед народів[229-1]. Подібно, як на думку нашого провансальства треба було б, щоб зникли з життя "вірлині", "беркутські" і взагалі "хижацькі" інстинкти. Правда, Таґоре свідомий існування іншої ради для принижених народів, яка каже: "Коли й ви зорганізуєтесь в націю, то тим способом встримаєте заборчість інших націй"[230-1]. Але Таґоре відкидає цю рецепту, як наші провансальці "шовінізм" та "імперіялізм". Бо приписом етики декадентських "націй" є опанувати свою пожадливість", а не підсичувати її. Бо закон "гуманности" є вищий від закону життя і перемоги народу, а до того ж такий вигідний для спокою одиниці, для "числа". Таґоре відкидає релігію сильних, які одверто кажуть: "хай гинуть, хай вимирають нездібні – в тім мудрість життя!"[231-1]. Це може приняти "здібний", та "нездібні" на це не погодяться ніколи в світі. Але рівночасно розуміє Таґоре, що цю мораль здібніших мусить засвоїти національний колектив, коли не хоче попасти під ноги сильнішим, і тому він кінчить: "надійшов час, в імени стортурованої людськости зрозуміти абсурдність того, що є нація"[232-1]. В інтересі стортурованої людськости, – себто в інтересі одиниці, яка не знає інших цілей крім свого "домашнього огнища" і спокою своєї тихої хатинки, в інтересі мільйонової маси феллахів, які кленуть все, що відриває їх від рідної кучі гною. Ті самі ноти чуємо і в нашого провансальства: в неохоті Драгоманова до "примусової національности", в антиберкутівських гимнах Франка, в "сопілковій" філософії Федьковича, в "гуманітарній" нашій поезії, в цілім світогляді декадентського провансальства. Франко протиставляв мечеві "вила" і "стайню"; Таґоре, сторонник тихих чеснот, каже, що "ми, яких голови знижені аж до самого пороху землі, – ми ще нераз будемо бачити, що порох цей більш святий, як цегла, з якої будується могутність і пиха". Ідеал українофільства був солідарність і любов до "меншого брата", ідеал індусів – лікування недужих і "зменшення болів людськости". І одні, і другі – на перше місце ставляли філантропію, їй підпорядковуючи все, що нехтувало "безсмертним тілом" та його радощами[233-1].

Один комуністичний журнал, обговорюючи оповідання Стефаника – "Вона, Земля", пояснив цю "Землю" не як символ нації, рідного краю, посвяти для нього, в ім'я минулого й будучого, як чогось взнеслого, що стоїть понад матеріяльним і дочасним, лише – як "земельку", "наділ". В цім є суть життя і для Таґоре, який, коли й шанує хоч трохи Европу, то тільки за те, що її культура "вміє змусити землю, щоби приносила – більше nлoдiв"[234-1]. Що європейська земля навіть плодів не принесла б більше, коли б в Европі запанувала не європейська філософія "хижацтва", але індуська – покори, – про це той мудрець не догадується... Він, як ці провансальці, в погоні за матеріяльним щастям і вигодою одиниці, хоче зробити наш світ плоским. Правда, в ясні хвилини індуський мудрець прочуває величність європейської цивілізації, він бачить, як "через гук гармат... ясніє світло її духа"; він визнає, що можна "багато навчитися і в Европі... Не тільки як здобути потугу..., але теж як пізнати джерело внутрішнє, умовість і моральність". Він догадується про суть її переваги над іншими, яку Европа завдячує вивищенню "загального" над "партикулярним" і його вигодами; бо признає, що в Европі ставиться "високо обов'язки суспільні, в відріжненні від обов'язків родинних і племінних", але проникнути в дух цієї цивілізації, збудованій на визнанні першорядного значіння за чинником "жадоби", волі, зусилля, стремління до влади – Таґоре не може так само, як і його прихильники в нас[235-1].

В цьому лежить властива різниця між обома світоглядами, що перший, окцидентальний, – мужеський, є догмою самозрозумілою навіть у рефрактерів цієї цивілізації, а в нас, в сторонників буддаїзму взагалі – є органічна нездібність цього зрозуміння. Анатоль Франс, кокетуючи сили, що грозять загибеллю цій цивілізації (і тому так в моді в нас), і той зупинягться в страху перед буддаїзмом; він відмовляється признати спасенність цієї релігії, яка вчить, що " зсі наші нещастя ідуть від пожадань"; яка вчить "бути без гордости, солодкими, без пристрастей, без ненависти, толерантними з нетолерантними... увійти в благословенний спокій"[236-1]. До якого виродження іде ця наука, свідчить Гіполіт Тен, який оповідає, що в своїм логічнім розвитку ця "доктрина йде аж до заборони не лише завойовницької війни, але й оборонної (до чого договорюється і наш рідний буддаїзм); що цією доктриною "чужинець трактується як свій" (пор. боротьбу наших буддаїстів проти українського "шовінізму" і за солідарність "працюючих всіх народів"); що в них "ліпше шанувати батька і матір, як служити богам небесним і земним".

Яка різниця від відважної та повної чудового ідеалізму філософії Заходу, започаткованої воюючим християнством, що власне казало, в ім'я великого ідеалу, кинути батька і матір![237-1]. Як той буддистський приказ наближається до сльозаводекадентського гуманітаризму провансальства з його ненавистю до всього, що підноситься над тісним овидом його хатніх вартостей! Один із знавців релігії Будди пише: засада націоналізму (вчать буддаїсти) є "джерелом боротьби, ненавистей, насильств". "Wille" Шопенгавера, це енергія в нашім внутрішнім Я, підсвідома істота, яка все стремить до індивідуалізації.