Націоналізм - Донцов Дмитро

Інстинкт боротьби треба передусім зруйнувати, бо він є тією химерою, що загороджує шлях великим цілям людськости, гармонії і порозуміння. Ці стремління, боротьба, підбій природи і нижчих рас – все це метушня, і до неї наші провансальці приглядалися байдуже: "І мечуться вони, мов лист сухий в осіннім вітрі – ріжуть і мордують одні других... І риються в землі, до неба рвуться. Пливуть по морю – в небі чи за морем шукають раю, щастя, супокою, шукають того, що лиш в серці своїм, в любві взаїмній можуть ізнайти"... Забуваючи, що "чуття, велика любов – ось джерело життя"[215-1].

Страшне своєю убогістю credo українського буддаїзму! Читаючи його, приходиш до висновку, що історія ціла не має жодного сенсу! Великі політичні будівлі минулого, за якими й досі люди риються, видобуваючи рештки їх з землі на поверхню, всі зусилля народів, яким завдячує людськість почуття героїзму, чести, краси, величі, – це "безглузда різня". Все нонсенс, крім тихого спокою життя, що забиває самий його інстинкт. Тут ми доходимо до "вершка" провансальського буддаїзму, і – рівночасно – до його цілковитого і повного нерозуміння душі людини: він припускає, що в своїм вічнім гоні до опанування природи, землі і людей на ній, до небезпек і боротьби, людина шукає спокою! Провансалець, який тужить за вилами і гноєм, за "мирною селянською країною", навіть не підозріває, що людина вищих рас не шукає спокою, а тікає від нього, його не потребує і ним погорджує. Ця психологія людини лишилась книгою о семи печатях для ідеологів відірваної від світа провінції.

Тому то для них це стремління, цей інстинкт життя, є не розкішю творця, що майструє й мне матерію після своєї вподоби, лише прокляттям, або "собачим обов'язком", "великим ярмом". Їх поняття про творця – це не поняття героя, Прометея, що рабує вогонь, або майстра Гайнріха у Гавптмана. Творець для них – наймит, бо робить чужу немилу роботу, бо не в ній є його щастя, а в "супокою". Їх творець – це "каменяр", а праця "давить всіх" немов "страшний якийсь тягар". Вони самі кажуть про себе, що "не герої ми і не богатирі". Ні, "ми невільники", хоч добровільно взяли на себе пута. Той внутрішній голос, що жене творця до чину, який "про все заставля забувати", той вогонь, що пече в його середині, провансалець відчуває як приказ наганяча з канчуком в руці. Він дивиться на невпинну без видимого наслідку працю, творчість – як на прокляття, як на засуд, на кару[216-1].

Провансальцям ніколи не стала доступною мужеська філософія західніх рас. Примітивний утилітаризм був їх догматом (коли вони мали якийнебудь). Все, що стояло над "безсмертним тілом", над вульгарним матеріялізмом, – все було "від лукавого". Вічний ідеал, взнесла фантазія, що стало жене до розросту, не зупиняючись ні на хвилинку, топчучи ногами дочасне, що стоїть на шляху – це була дика і незрозуміла їм річ. Для них проклятий цей "безцільний круговорот", "Душе безсмертна! (бідькаються вони) жить віковічно їй! Жорстока думка, дика фантазія, Льойолі гідна й Торквемади!"[217-1]... На нерви всякій сильній індивідуальності мусіла падати ця травоїдна "поступовість", і певно в одну з своїх ясних хвиль, огорнутий жахом перед цим буддаїстичним світоглядом, гукав Куліш:

"Тупі скопці, казителі природи, серед скарбів землі голота гола! Хибаж не лучші 'д вас князь Бісмарк і Льойоля?"[218-1].

Бекон Верулямський каже, що "чернь (vulgus) стрічає примітивні чесноти похвалою, пересічні – подивом, але для найвищих – не має найменшого зрозуміння". Не мала для них зрозуміння і наша "народолюбна" і "демократична" чернь. Серед української суспільности (пише один із ідеологів рідного "вульґуса"), "в останні роки з'являються такі розумники, які лають українську мягкість, у ній вбачають причину невдач нашого державництва. Але наперед можна сказати цим мудрим політикам, що з їх кровавого романтизму нічого вийти не може... бо не має для цього ґрунту в моралі та психіці українського народу"[219-1]... Про нарід пізніше, але що наші демофіли, аж поки всі не вимруть, не позбудуться своєї "мякости" – це мабуть правда, як і те, що все над ними пануватимуть "тверді" сторонники "кровавого романтизму" чужинці.

Як невільники, зустрічали й бачили вони героя лише як пана, що гнітив їх, звідси їх ворожість до всього шляхетного гордого, до сили. Геть насильників? Цього було за мало. Вони хотіли, щоб щезло насильство з нашого життя, не визнаючи за ним, як за чинником розвою, жодного значіння. Перед чинником, якому історія завдячує усунення всього, що було в ній baufallig без якого не можливе було ніяке нове будівництво, перед ним моторошно було нашим провансальцям...

"Убогий легінь припав коло Довбушевої могили і скаржився що нема йому долі. Загреміло й заторохкотіло в могилі і почувся з неї голос: "Долі хлопче? Царем будеш! І ме ті світ поклонятись, як сонцю в промінню..." І впав легінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку! Я не хочу! Царем я не буду! Я за ката не придався!" "То Довбушем будеш!" обізвалось зпід могили, аж жахнулися гори. "Я, Довбушем?! Ніколи в світі!" відповів легінь. "Тож кобзарем мені будеш!" гукнуло в третє з ями, наче грім. І став легінь кобзарем"[220-1]... А з ним ціле наше провансальство, яке так само ідентифікувало "царя" (володаря) з "катом", державну організацію з розбійничою бандою,опертою на насильстві над "народом"; яке не знало, що робити з "довбушівством", з революційною стихією, ніколи не вміючи ані її опанувати, ані старатися збудити її в критичну добу; яке прагнуло видобути зпід землі свою долю, та боялося тих гріхів, які б її змусили вийти відтіля; яке лише було створене до старечого квиління Лазаря під столом у багатиря, до нудного "каменярського" довбання, до плачу лірницького над руїнами героїчного минулого.

І не дурно вони так захоплювались індійською мудрістю, та її пророком Рабіндранат Тагоре. Характеристично, що захоплюються ним не тільки здитинілі українофільські божки, але й люди,що чинами своїми довели,що їх ідеологія здається є інша. І так в однім військовім органі читаємо передрук вірша Тагоре, в якім проклинається заграва нового віку,що коли й не принесла нам політичного визволення, то бодай вказала шлях до морального визволення з пут декадентських доктрин. "Останнєсонце минулого століття поринало в криваво червоних хмарах заходу і в круговороті ненависти", бідкалися вони; над "голим самолюбством народів", яке "у шаленій захланності танцювало під брязкіт і дзвін мечів та виття мстивих пісень". Це сонце відкидали вони, бо не від нього ждали порятунку собі. Вони нервалися в боротьбу, де перемагає сильний, бо "пурпурове сяйво на обрію" віщувало бурі, яких не терпіли вони; то не було "ранкове сяйво спокою". Вони хочуть стрічати своє сонце, як і Тагоре, "з вінцем лагідности начолі". Перед танцем смерти, де лиш сильний здобуває собі право на безсмертя, вони радять з'явитися "в білих убраннях... простоти", з "покорою", яка "буде їх вінцем і їх свободою" в переконанні, що "безмежне не є велике" та що "пиха триває не вічно"[221-1]. Чи любов наших буддистів до цього та йому подібних авторів, від яких за кілометр відгонює розкладом і трупом, не є характеристично для них? Чи "краса" і "мельодія" цієї поезійки не є рекапітуляцією цілого нашого провансальства? З його упокоренням, з цілим світоглядом здеґенерованого сходу? Чи це не є лише спростачений і позбавлений всякого поетичного хисту, наш рідний Таґоре, що також "в останній день минулого століття" (не календарного) посилав свої "ніжномрійні" сопілкові прокльони тій страшній катастрофі, яку інші, віруючі в себе нації, чекали зі спрагою, викликали її? Для нього "прокляте те життя, в котрому слабий мусить згинути, щоб дужчий міг жиги". Він лиш живе мрією й надією на "теплу сльозу співчуття", – він, що не має надії на власну силу, силу бути дужчим. Лиш ця "сльоза співчуття" врятує йому людськість, бо до щастя веде не шлях Голгофи і ордалій, лише "соняшний шлях"[222-1]. Як Таґоре в "небесного Перуна" виблагує, щоб спалив людську "ненажерливість і хижацтво", так наш український факір мріє про якусь "іскру", що "вибухне могутнім вогнем і спалить до тла попелище ладу опертого на звірячій боротьбі людини з людиною і народів з народами"[223-1]. Стати дужчим, хотіти самому диктувати іншим закони, – це була за жорстока філософія для українських індусів. Вони воліли вбити всяке бажання, всяке стремління, всякий рух.

Безліч можна було б назбирати прикладів цього світогляду. Всі його прихильники, є однакові. Вони проклинають "володарів", що відривали їх ("народ", "демос", "число", "чернь") від нив, що "спокоєм пишались"; вони йшли мов "ґлядіятори, раби, невільники", гонені своїми панами в ім'я незрозумілих "абстрактних" кличів: "щоб була на світі всьому лиш їх пишна держава". Вони протестували не лиш тому, що ця "пишна держава" була не своя, а й проти самого цього ідеалу. "Я стежив зором трепотіння в повітрі образ орлів і Богу скаржився святому, що створено йому в утіху, мене дитиною людською... Я скаржився найвищому Творцеві (пише один з факірів), що "він створив царів людських і дав царям, на знак їх влади орлячий образ, а розуму пташиного не дав"[224-1]. Цей пташиний розум ставляється над орлячим, бо орел – це "символ людського хижацтва". Деінде це був символ усього величного, владарного, взнеслого, гордого й незалежного (м. ін. птах св. ІоанаЄвангелиста), в нас усі ці прикмети відражали. В нас дивилися на хижаків з погляду зтуманілого від страху крілика, що прикутий до місця, не може відірвати витріщених очей від боаконстріктора. Цей пташиний "розум без віри основ", яким вони в своїй безграничній любові хотіли наділити "орлів" серед націй, щоб створити свій лагідний світ.

Тим, чим був для одних "орел", був для Франка другий хижак, Беркут. "Я не люблю тебе, ненавиджу Беркуте! За те, що в груди ти ховаєш серце люте, за те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих з погордою глядиш, хоч сам живеш із них, за те, що так тебе бояться слабі тварі, ненавиджу тебе за теє, що ти цар!"[225-1]. Це було світовідчування, світогляд "слабих тварей", тих, що боялися всього сильного, що лякалися засвоїти їх чесноти, як той леґінь, що страхався стати царем.