Лоліта - Володимир Набоков
Моя так звана "палка й самотня" Шарлотта була в щоденному життi практичною й гомiнливою. До цього ж, я встановив, що хоча вона не могла стримати нi поривiв серця в повсякденному життi, анi крикiв на ложi кохання, вона була жiнкою з принципами.
Як тiльки вона стала бiльш або менш моєю коханкою (не дивлячись на збуджувальнi засоби, її "нервовий, нетерплячий cheri" — героїчний cheri, правду сказати — не уникнув деяких початкових обтяжень, за якi вiн, утiм уповнi її нагородив найпримхливiшим асортиментом старосвiтських любощiв), люба Шарлотта вчинила менi допитаннячко стосовно моїх взаємин з господом богом. Я мiг би вiдповiсти, що в цьому сенсi я був вiльний вiд будь-яких упереджень; замiсть цього я сказав — вшановуючи благiстне спiльне мiсце — що вiрю в одуховленiсть космосу. Розглядаючи нiгтi, вона запитала ще, чи нема в моєму родi стороннього домiшку. Я вiдповiв стрiчним питанням — чи схотiла б вона-таки вийти за мене, якби дiд матерi мого батька виявився, скажiмо, арабом. Вона сказала, що це не мало б жодного значення, та що якби вона коли-небудь довiдалась, що я не вiрю в нашого християнського бога, вона б покiнчила з собою. Вона об'явила це так урочисто, що я аж похолов увесь.
Тодi-то я збагнув, що вона жiнка з принципами.
О, вона була вкрай добропорядною мiщанкою! Промовляла "вибачте", якщо випадало найменшiй вiдрижцi перебити її плавну мову, вимовляла в англiйському envelope (конверт) перший склад у нiс на французький лад, i в розмовi зi знайомою дамою називала мене "мiстер Гумберт". Я подумав, що вона вiдчує задоволення, якщо, входячи в мiсцеве суспiльство, я притягну за собою романтичну тiнь. У день нашого весiлля з'явилось маленьке iнтерв'ю зi мною в свiтськiй рубрицi рамздельської газети, зi свiтлиною Шарлотти: одна брiв пiднята, а прiзвище з похибкою: Гейзер. Попри це лихо, реклама зiгрiла порцеляновi ствiрки й викликала глузливий деренькiт моїх змiїних брязкiток.
Тим, що вона брала участь у роботi церковно-благодiйних гурткiв, i тим ще, що вона встигла перезнайомитись iз найпихатiшими матусями Лолiтчиних колежанок, Шарлоттi за пiвтора року пощастило впасти, якщо не в першорядне, то в усякому разi в прийнятне мiсцеве товариство, але нiколи ще не випадало їй потрапити в цю дивовижну газетну рубрику, й потрапила вона туди завдяки менi, п-вi Едгару Г. Гумберту (цього "Едгара" я докинув вiд самого лише зухвальства), "письменнику й дослiднику". Репортер, брат мого Мак-Ку, нотуючи це, спитав, що саме я написав. Вiдповiдi моєї не пам'ятаю, та вийшло в нього так: "декiлька праць про Верлена, Рембодлера й iнших поетiв. В iнтерв'ю було також вiдзначено, що ми з Шарлоттою були знайомi вже кiлька рокiв та що я доводився дальнiм родичем її першому чоловiковi. Я натякнув, що мав з нею роман тринадцять рокiв тому, та в газетi цього не з'явилось.
Шарлоттi я сказав, що свiтську рубрику сяйвинки похибок тiльки красять.
Будьмо ж продовжувати сю незвичайну повiсть. Коли я мусив був зiбрати плоди мого пiдвищення з пожильцiв до спожильця, чи я зазнав лише гiркоту й нехiть? Нi. Гумберт не мiг не визнати легкого свербiння марнослави, ледве вловимого замилування, навiть певного мережива красивої каятьби, яка йшла по крицi його змовницького кинджала. Я б нiколи не подумав, що така недоладна, хоча й доволi поважна, панi Гейз, з її слiпою вiрою в мудрiсть своєї релiгiї та свого книжкового клубу, кривляннями дикцiї, жорстким, холодним, презирливим ставленням до повабної, голорукої, пухнастенької дванадцятирiчної дiвчинки — може обернутись на таке зворушливе, безпорадне створiння, як тiльки покладу на неї руки — що трапилось на порозi Лолiтчиної кiмнатки, в яку вона вiдступала, з уривчастим бурмотiнням: "нi, нi, будь ласка, нi..." Змiна пiшла на користь її вигляду. Її усмiх, який був до тих пiр штучним, вiднинi зробився сяєвом цiлковитого обожнювання, — сяєвом, сповненим чогось м'якого й вологого, в якому я з подивом добачав схожiсть з чарiвливим, безтямним, загубленим поглядом Лолiти, поглинаючої якусь нову сумiш сиропiв в молочному барi або занiмiлої вiд милування моїми коштовними, завжди вiдмiнно випрасуваними речами. Я, як зачарований, позирав обличчя Шарлотти, коли вона, дiлячись батькiвськими клопотаннями з iншою дамою, робила американську гримасу жiночої резиґнацiї (з закочуванням очей i звисанням одного краю рота), бiльш дитячий варiант якої я бачив був на обличчi Лолiти. Ми випивали щось — вiскi або джин перед тим як лягти спати, й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось — бiле черево, в якому моя нiмфетка лежала згорнутою рибкою 1934-го року. Це ретельно пофарбоване волосся, таке для мене неживе на дотик i нюх, набувало iнодi (у свiтлi лампи, в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок, якщо не м'якiсть, Лолiтчиних кучерiв. Я все повторював собi, мiж тим як орудив моєю тiльки-но сфабрикованою, натурального росту дружиною, що в бiологiчному сенсi вона являє собою максимально доступне менi наближення до Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою, нiж тепер її донька, — й чим буде коли-небудь донька самої Лолiти. Я змусив дружину витягти — з-пiд цiлої колекцiї чобiт (у покiйного пана Гейза була, як виявилось, трохи не па ологiчна жадоба до взуття) — тридцятирiчний альбом; щоби я мiг побачити, якою була на вид Лотта дитиною; й попри неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу неясну чернетку Лолiтчиного образу, її нiг, маслачкiв, задертого носика.
Лотелiта! Лолiтхен! Так, через огорожi часу, я запускав порочний погляд в чужi каламутнi вiконця. I коли шляхом мiзерних, шпарких, наївно-жадiбливих любощiв, ця жiнка з царственними сисцями й огрядними стегнами, готувала мене до того, щоб я мiг виконати свiй щонiчний обов'язок, я-бо й тут ще силився впасти на духмяний слiд нiмфетки, несучись iз шаленим гавкотом крiзь пiдсiл дрiмучого лiсу.
Просто не можу вам сказати, яка лагiдна, яка зворушлива була моя бiдна дружина! За ранковою кавою, у гнiтючому затишку кухнi, з її хромовим блиском, великим календарем (дарунком каструльної фiрми) й гарненьким куточком для першого снiданку (обладнаним
