Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Он бачиш, комонники? То мої люди. Три десять людей. Усі_як один — ловкі та браві!
— Усі і йдіть до мене! — зрадів Святослав.
— Слава богам. І тобі, Святославе, слава. Будемо служити вірно. Не пошкодуєш! — Чуриня аж зашарівся від збудження. Його кінь, якого він тримав на оброті, теж ніби радісно затупцював на місці.
— Заходьте на Гору, всі! — запросив Святослав дружину Чурині.
Ті з гиком промчали у ворота. Зв'язаних деревлян спинили під сторожовою вежею. Обідрані, нужденні, припалі порохнею бранці поволі ступали босоніж по холодній по-весняному землі, безнадійно втупивши погляди собі під ноги.
— А з ними що робити? — під'їхав Чуриня до Святослава, вказуючи на своїх бранців.
— Поки що залиш їх варті. Я скажу княгині-матері.
— Хай і так,— погодився Чуриня. Він увесь сяяв, аж підскакував у сідлі від такого несподіваного везіння — відразу ж йому виявив княжич таке довір'я! Якби ж тільки довідалась про це його матінка... Як раділа б! Бо скільки літ добивалась того, щоб її син-ізгой опинився на Княжій Горі! Чого тільки не придумувала, щоб урівняти його з іншими достойниками та їхніми дітьми... Щоб зробити Чуриню спідручником владців... Бо де влада, там і куються боярські гривни, там роздаються волості, там витає слава великих давніх київських князів. Спритника і ловкача там завжди чекають вдача і багатства... І ось Чуриня вже тут, на Княжій Горі.
— Серед отих бранців є один чародій-відун.— Чуриня відразу хотів сподобатись княжичу.— Захоче, кажуть, розжене хмари і не буде дощу. Захоче — на когось біду накличе або зцілить хворого...
— Се правда? Має таке вміння? Де він, чарівник отой?
— Ну, оцей, котрий високий, з таким дзьобатим носом. Він провідця тієї ватаги злодіїв. Я їх давно знав. Ледве упіймали їх. Хи-трий!
— Добре вчинив, Чурине, що упіймав.
— За ним око та око потрібне. Бо втече крізь стіни. Обернеться птахом — і вилетить.
— А чому ж не збіг дорогою?
— Бо знаю одну таїну. Не боюсь відунів.
— Так?
Святославове обличчя почало бубнявіти рожевістю. Йому вже починало щастити. Певно, Доля розстеляла перед ним великі і світлі дороги — тому посилала нових незвичайних содругів. Ось тепер він має вже й свою дружину з цим Чуринею на чолі.
— Чуєш, веди Малка зі мною, до княгині підемо,— подумавши, мовив Святослав.
Княгиня Ольга сиділа у своїй вітальниці біля столу і бесідувала із старшим сином — Глібом. Якщо він остаточно відмовився від батькового столу, то нехай займеться іншими державними справами, бо в неї не до всього доходять руки. Ось у Києві розростається християнство, уже є велика громада християн. Либонь, час послати навчених Божому слову людей у землю деревську, і в уличанську, і до сіверян, і до тиверців. Віра в єдиного Бога укріпить і довіру до єдиного володаря, котрий сидітиме у Києві. Де міцна віра народу — там буде міцною і держава. Хтозна, чи зможе Святослав збагнути цей досвід інших сторонських країн. Тому їй треба зараз це починати впроваджувати в життя. Варязькі навчителі Святослава також цього не розуміють — вони можуть навчити вправно тримати меч, а не мудрости державної. І се вже велика втрата для майбутнього володаря, якої не повернеш. Святослав горнеться до варязької дружини, а держава потребує розбудови не силою меча, а силою слова, освіти і мудрости. Гліб це розуміє, єсть зело смислений. Тому й має взяти на себе сю частку державної праці — й допомогти братові.
— Він моєї допомоги не потребує,— сумно відповів Гліб.— Надто заволоділи ним варяжини.
Ольга почала швидко перебирати китиці своєї чорної хусти, яку рідко коли знімала. У серце їй вдарила кров. Це ж її винить Гліб, вона ж мати, винна, що віддала Святослава Асмуду, бо не хотіла сварки з Ігорем. І не заперечила йому! Та хіба хто зрозуміє тепер, що якби вона тоді й заперечила, Ігор однаково віддав би сина на виховання варяжину, бо чорна підозра у зраді витала над її невинною головою... Про це тепер не скажеш Глібові. Як не скажеш і про те, скільки кривдних, образливих слів і звинувачень вона прийняла на себе, коли віддала Гліба на виховання Степкові Книжнику, коли той охрестив його. Скільки пошептів шипіло поза її спиною, скільки кривих, лукавих посмішок і злих натяків... Отой Григорій, що тепер присмирнів і розколисує поперед себе черевом, коли сунеться; отой Свенельд і його варяги... А київські боярове? Вони нізащо не хотіли пускати нової віри в душі людей... За те убили колись князя Оскольда руками воєводи Олега. Бо старі боги і їхня поганська віра допомагали їм бути волостелями над людьми, і над їхніми душами, і над їхніми набутками. Тож і стежили за нею, аби в ті храми, які ставили в Києві подільські теслі, не прийшов новий Бог, небезпечний для них. Тож в усі очі вивчали кожен її порух, радо підхоплювали всі плітки, ще й самі плели хитрі й віроломні сіті, в які хотіли упіймати її, яко пташку в сильце... Та хіба все те оповіси синові?
— Я прийшов до тебе від людей.— Гліб звів на неї ясний і спокійний погляд. Який же він гарний, світе мій. І який по-старечому мудрий.— Кияни просять тебе дати їм руських священиків. Григорій накликав гречинів, своїх друзів, та булгар. А треба, щоби кожен русич чув слово Боже своєю рідною мовою, мамо. Щоб воно увійшло в їхні душі. Яко заповідав те апостол Павло. Чужі слова не дають плоди для розмислу. Мій навчитель отець Степко теж нагадував про це: "Дух мій молиться, та розум лишається без плоду",— сказано.
— Повідай сіє пресвітеру Григорію.
— Григорій!.. Він нічого не жадає робити. Боїться, що русичі відберуть від нього першенство. І владу, і багатство. Руси потрібен свій головний священнослужитель — русич... Ось ти збираєшся до Царгорода — візьми з собою моїх кількох отроків. Попроси патріарха висвятити їх. Руська церква стане тоді сильнішою, буде швидко зростати. Християнство стане опорою твоєї влади, яко те було в болгарській землі за царя-хрестителя Бориса-Михаїла.
— Знаю сіє... Але ж Григорій...
— Григорій хоч і болгарин, слов'янин, та виучень ромейський,— перебив її Гліб.— Накликав багато він з чужих земель. Та чужакам головне не зростання моці Країни Руси, а зростання свого багатства. І гречини, і болгари, і варяги тільки за тим і полюють... Володар же має дбати про благо і багатство всієї держави. Тоді народ благословить його...
— Мудро говориш, Глібе. Але Григорій каже, що...
— Облиш того Григорія! Він печеться за своє чрево.
— Проте є правда і в його словах: ромейська церква дасть нам свого митрополита-гречина, щоб нами через нього кермувати.
— Але нехай патріарх висвятить нам хоч кількох русичів-священиків. Без віри немає людини, мамо. А без людини не буде й держави...
На порозі раптом постав Святослав. Ольга злякалась — він майже ніколи не переступав порога її світлиці. Якась біда?
— Тут привели бранців-деревлян. З князем Малом. Упіймали в лісах. Хотіли нібито здійняти ворохбу.
— Хто привів? — здивувалась княгиня.
— Чуриня з дружиною. Тепер він буде в моїй дружині.
Син боярині Гордини? Уже тут, у Святослава, опинився? Таки влетіла ся відьма на мітлі на високу Княжу Гору!.. Але що з Малком? Вона ж йому дозволила жити в Києві. Сам пішов до Любеча нібито... І знову мова йде про ворохбу...
— Куди його? — нетерпеливиться Святославу.
— В поруб! — сказала Ольга. Обдурив її Маломир. Казав про смерть, а думав про боротьбу з нею.
— Не треба в поруб,— спалахнув Гліб.— Я заберу його до себе, мамо. Навіщо нам плодити нових ворогів собі. Добром треба його упокорити.
— Не добром, а мечем! — скипів Святослав. Його великі світлі очі зблиснули жовтавим блиском. Ну чисто вітець у хвилини гніву. Які різні її сини. Хто ж із них іде по стезі правди? Нелегко їй, княгині-матері, осягти ню істину. Мусить же дивитись на них не як звичайна жінка, а як державець, що міцно тримає кермо всієї країни і дбає про її майбуття. Скоро це кермо треба віддавати в руки синам. Тож мусить виважувати свої діяння і їхні слова з огляду на користь Країни Руси. Хто сказав, що це легка ноша? Чому їй заздрять здорові, дебелі, череваті мужі і їхні пустодзвони-жони? Хіба вони збагнули усю важкоту цього тягаря, який запишеться у веремії часу як слава її держави або як її хула...
Втім, не було коли розмірковувати над тим, що скажуть про неї потім — після неї. Їй ніколи було думати над цим, потрібно було завжди вирішувати справи негайно, враз, цієї ж миті, як ось і тепер. Доки інші не вирішили наступної миті. І потрібно було негайно ж знайти таке рішення, яке було б найліпшим,— іншого не могло бути.
Тому вона сказала, зітхнувши:
— Твоя правда, Глібе. Ворогів краще упокорювати добром і словом...— Тільки вона знала, скільки страждань і передумів стояло за тими її простими словами. І ще було за ними вибачення, моління до Гліба простити їй жорстокість. Гліб схилив голову — він розумів матір розумом. Не серцем. Але він був справжнім християнином і тому їй простив...
Святослав крутнувся на місці і майнув із світлиці — тільки грюкнули двері. Його дратував отой слинявий братець Гліб, що вирядився у священицьку рясу й блазнював разом з отими бородатими священиками, які понаходили в Київ невідь-звідки. Не чоловіча то справа. Таки й справді, не може Гліб бути володарем. Володар — це той, хто сильніший, спритніший, жорстокіший... Доки матінка твердою рукою розправлялась зі своїми ворогами, доти й боялися її. А нині знову слова про доброту, упокорення... Ні! Не державці вони. Асмуд правду казав: володар той — кого бояться. І Свенельд так само каже. Тому вони й надбали тут і землі, і владу. Він буде також усе мати. Лишень вскочити йому в сідло батькового коня!.. Лишень загнуздати у його вуздечку владу, волю і тугий вітер нескінченних доріг...
Асмуд ковзнув поглядом по збуреному обличчю Святослава — і все збагнув.
— Ходімо до витязя Свенельда, мовлять, повернувся його син з дружиною. Добра дружина у Свенельдича!
Асмуд не хотів, щоб Святослав наближав до себе Чуриню. Менше русичів треба допускати до князя — і будуть вони, варяжини, ціле життя панувати з ним, Святославом.
— Хай Чуриня також іде зі мною,— твердо мовив Святослав.
— Чуриня — син боярині-злодійки, що отруїла Степка,— нагадав Асмуд. Мовляв, бережись і ти, княжичу!
Але Святослав мав тверду вдачу:
— Чуриня піде зі мною також.
Старий варяжин сховав під повіками тривожний погляд.
