Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Царгород дістане спокійного сусіда на Чорномор'ї. Для Руси теж користь: династичний шлюб зміцнить добрі зносини з великою імперією, звідки почне приходити світло християнського вчення, мудрости й освіти... Це дасть Країні Руси крила для злету ввись!.. Отоді Болгарія і Русь стануть двома крилами слов'янства Подунав'я і Подніпров'я, які виведуть їх у широкий світ державного буття...
Високо витали передуми державної жони київської, і вона враз забула, куди йшла і чого хотіла. Раптом побачила двох незнайомих жінок, що йшли їй назустріч. Приглянулась — щось ніби знайоме в старечій постаті зігнутої, скрученої стариці, що опиралась на ціпок. Друга жінка висока, молода, налита силою в грудях і в плечах. Щоки її пашіють рум'янцями, на голові вінчики із кіс. Далебі, це ж Мальва! Степкова наречена. Чого вони тут? Коли жінки наблизились до неї, нарешті впізнала в тій стариці Житяну, матір Степкову. Невмируща багатотерпеливиця, мати київського Книжника... Ще топче ряст на землі. Ніби вона вічна!.. А може, й справді є вона безсмертною, як саме життя на цих Київських горах. Мабуть, через те дали їй з веління долі й таке ім'я — Житяна... Хоча яке ж то життя у неї — поховала чоловіка, сина, згорблена, скручена, вироблена й вимучена стражданнями й нестатками. Але — живе!.. Та ще й жадає чогось, коли сюди притупала своїми зболеними мозолястими підошвами. Гей, жоно, яка сила тримає тебе на сім світі? Не знати про те нікому, певно, і самій Житяні...
Ольга спинилась в очікуванні жінок — негоже володарці-княгині першій підходити до цих простолюдинок. Хай підійдуть, упадуть перед нею на коліна. Мальва шанобливо підтримувала Житяну під руку, позирала на княгиню вибачливо, мовляв, швидше не виходить у нас. Тим часом княгиня розглядала одяг цих киянок. Вирядились, як на свято,— у вишиванках, в чорних вовняних навершниках, білих убрусах і червоному кораловому намисті. Чого б ото? А коли Житяна спинилась перед княгинею й почала до неї говорити, диву дала себе потішити мудра княгиня. Не сподівалась тої мови і тої розмови, з якою прийшли до неї ці статечні киянки.
— До тебе, княгине наша люба, слово хочемо мовити,— почала Житяна.
— Кажіть, я слухаю...
— Мовлять, хочеш взяти в Царгороді невісту для сина свого...
— Думаю про те, Житяно...— княгиня не сподівалась, що в отих рукомесних вуличках прості люди знають про її наміри!..
— Тож хочемо попросити тебе... Ти послухай до кінця мою мову. І не бери гніву у своє серце за мої слова.— Житяна заплющила очі, і її зморщене, як печене яблуко, обличчя стало сумним і благальним.— Не бери невістки із чужого Царгорода, княгине. Будеш ходити в пасербицях у владик Ромеї. Чули про сіє... Візьми собі невїсту в себе. Будеш володіти і землею, і родиною своєю. Так мовлять і подільські мужі. Так і я тобі мовлю, княгине...
Ольга почала сердитись: небачена справа — брудні подільські рукомесники — оті теслі, гребці, волочайники, ковалі, гончарі, кожухарі — дають їй пораду, як порядкувати їй у своєму домі... Небачене зухвальство!..
— Чи це діло тих мужів думати про княжі справи? — невдоволено відповіла княгиня.
— Ох, ти не зрозуміла мене... Відаєш, що я ще з молодих літ стала християнкою. Як і ти. І Бог у нас один. Усі ми перед Богом рівні. Облиш свою гординю. Послухай мене далі. Дай у жони княжичу Святославу свою ключницю-рабиню Малушу. Тоді київська земля дістане в посаг за Малушею-князівною усю деревську землю! І буде назавжди між нами мир. А держава твоя збільшиться вдвічі. Мирно, без мечів і ворохби. Усе по закону і обичаю буде!..
Ользі ніби щось перетнуло дихання. Малуша, її чага, оте синьооке швидконоге дівча, яке живе в її домі і спритно порядкує в коморах... Вона ж для неї ніби челядниця, служка... Чимось, щоправда, нагадувала своїми тонкими косицями і волошковими оченятами її померлих доньок... Але ж Малко, вітець її, убивця її мужа-князя. Тепер він уже давно не князь, он у тих стайнях зі своїм сином Добринею разом і живе в челядницькій хатині. Добра кара для князя колись великої деревської країни Ніскиничів!.. Він також її бранець, раб, конюх... Щоправда, Малуша живе в її палатах і обідає за одним столом із княгинею. Але це з доброї волі її, володарки київської. То вже її турбота, як і де тримати свою челядь. Кого на стайні, кого у своїй стравниці чи вітальниці. Чи ж то справа київського люду?
— Дякую тобі, Житяно, за пораду. Але то справа не київського Подолу, а моя...
Житяна кліпнула на неї зірким, чіпливим позирком, кінчиком білого убруса витерла свої сухі, зморщені вуста і зітхнула.
— Ні, княгине, ти наша володарка. І ми даємо тобі свою довіру. І порада наша від довіри до тебе. З'єднаєш у шлюбі київського князя і деревську княжну — вовіки з'єднаєш ці землі. Зробиш те, чого не зробили мечем ані той находник Олег, ані твій покійний муж, царство йому небесне, ані твої воєводи. Гадаєш, коли тримаєш Малка і Добриню на стайні, люди забули, хто вони єсть? Не забули — ні в полянах, ні в деревлянах.
Ніби хто ножем різонув по серцю княгині. Вона стиснула вуста, в очах майнув холодок. Високо підняла голову — тепер слухала стару Житяну з милости — нетерпеливо і зверхньо.
— Мені час іти. Дякую, Житяно, що турбуєшся за мій дім.
— Е-ге-ге, добра княгине. Не про твій дім і не про тебе мій клопіт — про спокій і мир нашої Країни Руси мовлю!.. Охо-хо, був би живий мій Степко...
— Ходімо, матінко, бачиш, княгиня поспішає... Ходімо...
— Ідемо вже, ідемо... Тоді дай Боже, щоб ти своє діло зробила у Царгороді. І чого вони всі до того Царгорода заглядають? А тут земля ще, може, не раз горітиме од воєн...
Княгиня пішла й уже не озирнулась — якась образа душила її. Невідомі подільські простолюдини, чорні смерди і рукомесники також бажають нею кермувати!.. І то все від того пішло, що в свої молоді літа потребувала їхньої милости й помочі. Бігала ж і до Житяни, і до Степка Книжника... Привчила, що вони її мали за свою, як рівну собі. Щоправда, тоді вона й утрималась завдяки допомозі простонароддя. Але ж нині вона розборгувалась з ними: навела спокій і лад в країні, тепер дбає про духовний хліб для них. Тут уже вони не розуміються в цій справі, їхньої ради княгиня не потребує. Бо в своєму житті вона бачила багато чого — і в Болгарській країні, і в книгах грецьких вичитала про різні держави і їх велич. І знає, як досягти тої величі. Краще від них знає!..
Лишень не здогадалась тоді княгиня, що в ній обізвалась погорда її колись знатного князівського роду і що та погорда від утримання влади і була її найбільшою отрутою в житті. Та хіба тільки її? Жоден володар не може перейти оту межу владарювання і лишитись не отруєним ним!.. Сила влади в кожній людській душі навіки залишає свої смертоносні сліди. Минають віки, а тієї отрути ніхто не владен подолати...
З неспокійною душею Ольга зайшла до Гліба. Розповіла про несподівану для неї пораду киян. Гліб вислухав її, не ворухнувшись.
— Що скажеш на те, Глібе? — спинила на ньому стурбований погляд.
— Що ж, добра порада, княгине-матінко... Та й братець мій, гадаю, не проти того...
— Святослав не проти?
— Уподобав Малушу. Сам бачив.
— Як?! — оце так новина! Спадкоємець київського столу уподобав рабиню, чагу, ключницю, котру вона пригріла із жалощів. Зрештою, може, хлопець й уподобав її. Але брати з нею шлюб?!
Вона різко повернулась до порога, грюкнула дверима й вибігла на подвір'я. Добра ж порада її книжного сина!..
Згадувала якісь молитви, просила у Божої Матері сили для заспокоєння...
Царгород знову засяяв перед її очима тисячами золотих бань і веж. Царгород настирно кликав її і обіцяв справжню велич — відразу ж, зараз же!.. Що та деревська земля? Вона й так лежить під її підошвами. Воєвода Щербило твердо тримає над нею меч...
Пішла тепер до Святослава і Асмуда. Вони жили в одному теремку. Поспіхом зайшла до світлиці, стривожено обвела поглядом виталище. Ні, тут не було нікого зайвого. Асмуд і Святослав затягували тятиву на луці. Повернули до неї стривожені обличчя. І враз вона прошепотіла захриплим голосом:
— Не дозволю тобі, Святославе, брати шлюб із рабинею моєю — з Малушею! Усі кажуть про це...
Асмуд опустив лук, заусміхався в сиву бороду.
— Пощо княгиня гнівається? Адже ми готуємось іти до Царгорода з тобою по невісту. Хіба не рада цьому?
— Але... Мовлять усі... Ніби Святослав уподобав ту челядницю!..
Святослав дивився собі під ноги, щоки й вуха його почервоніли. Асмуду стало шкода княжича. Все-таки грає в ньому слов'янська кров. Його Рулав і вухом не повів би при таких словах!..
— Малушка? Так то ж рабиня! Княжич має ж право побавитись з дівчиною. Адже йому вже сімнадцять літ!
Асмуд розвеселився. Заусміхався і Святослав. З княгині-матері ніби злетіла якась важкота. І справді, Святославу вже сімнадцять...
Вона зітхнула і пішла додому. Скоріше, скоріше до Царгорода!..
Поглянула у пахуче весняне небо. Рожево-пурпурова заграва надвечір'я запалила над Дніпром і Почайною небеса. В цьому рожевому світінні неба розтанули всі її страхи і сумніви. Справді, Святослав уподобав Малушу?! То княжа забава... Хай собі... Хлопець мужніє...
* * *
До відходу у Царгород лишалось два дні. Княгиня Ольга давала останні настанови тіунам і воєводам. І раптом згадала: вона — до Царгорода, а в Києві лишається Малко... Удвох із сином Добринею, ще й ключниця її Малуша, донька його...
Веліла покликати Малка-конюха до покоїв. Ходила по вітальниці, од вікна — до порога, від порога — до вікна. Хрускала пальцями, думками витала десь понад землею, заглядала в далеку свою минувшину і бачила себе перестрашеним викинутим із рідного гнізда пташеням чи то одвічно самотньою зигзицею, що намагалась з поміччю простих людей утриматись на вершині цього розгойданого світу. А що ж у будучині? Розгладжувала тонкими довгими пальцями глибокі зморшки на чолі і довкола затвердлих уст.
Вона зуміла утримати свій вутлий човник на хвилях диких людських пристрастей і пристати до високого берега ріки життя — у граді Києві. І ось тепер вона сама кличе до себе того князя, що колись було покликав її до себе і перевернув її долю... Що все життя переслідував її тут, в Києві, і нарешті здійняв руку на честь її сім'ї...
Незчулася, як на порозі уже постав старий чоловік.
