Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Втім, може, Малко хотів показати, що він розумніший від неї?

Кого ж послати гінцем до Царгорода?

Царгород кликав її нестерпно і настійно... Коли Святослав приведе собі царівну-жону, Малушка буде у них... ключницею... Наперекір Малкові... Бо надто вже впевнений він у своїй перевазі над нею, княгинею!..

Тримайся ж, київська княгине! Хай твоя мудрість і обачність не зраджують тебе. Уміла плисти по розбурханому морю житейських пристрастей. Тепер хвилі цього моря покотять тебе до самої столиці вселенської слави — Константинополя. Не втрать там своєї гідности. Здобудь і там перемогу. Як завжди вміла здобувати лагідним словом, зовньою покорою і твердою волею.

Де гонець до Царгорода? Де той Ставро кучерявий, що вміє бесідувати по-ромейськи? Ще про нього говорив Степко Книжник — його це виучень! Покличте до неї Ставра Подолянина!..

* * *

У Константинополі знали від київського гінця, що скоро прибуде сюди велике посольство Країни Руси на чолі з самою княгинею. Але коли невдовзі до берега в гавані Суд причалило кілька сотень лодій, розгубилися: не сподівалися, що прибуде така сила людей — купців, воїв, корабельної челяді й усякого люду високого чину і роду. Хоча було сказано, що прибуде й сама княгиня Ольга, проте не вірили в таке. Мало хто із володарів ближчих сусідніх держав нині добирався до ромейської столиці. А вже що із самого далекого Києва, який, здавалося ромеям, на краю землі, та ще й жінка-правителька прибуде,— не йняли віри. Гадали, київський гонець говорить так, щоб краще підготувались константинопольські урядовці до зустрічі руської сольби.

Тому, коли княгиня Ольга ступила своїм червоним чобітком, перлами розмережаним, на берег Суду, жахнулися. Та ще більше жахнулися, коли вона через тлумачів зажадала говорити із самим імператором — Костянтином Багрянородним. Яка зухвалість! Домагатись зустрічі з кесарем і бесіди з ним самим... Яка дивина! Ця немолода жінка-володарка, що кермує великою державою не гірше за будь-якого мужа, поводить себе так, ніби вона у себе вдома, а не в чужій країні,— й урядовці не можуть їй ні в чому відмовити і все обіцяють їй влаштувати!..

Поза спиною княгині ромеї перепитували у Ставра:

— Але ж руки жінки слабкі, аби тримати меч і берегти свою державу. Вони здатні лише виколисувати дітей!..

— Ви не знаєте наших країнок-слов'янок, братове. Вони вміють усе — і виколисати своїх і чужих дітей, і виколисати могуть своєї держави!

Ставро говорив впевнено, бо знав те, чого не знали ромеї. Не повірили йому тоді урядовці. І ось уже переписують усіх прибульців. Самих купчин сорок і чотири! Двадцять два апокрисарія — посланців від найзначніших бояр і менших князів, і вісім найближчих родаків княгині, і один анепсій — найближчий родич... Чи він княжич, чи синовець, для царгородських писців однаково. Та ще кілька тлумачів, один священик — Григорій, та ще челядь, покоївки і веслярі та охоронці-мечники... Ледве розмістили всіх на подвір'ї монастиря святого Маманта. Усім же треба дати харчі на утримання і гроші... Ох, скільки клопоту з тими варварами!..

А велеможна володарка перше слово кинула до урядовців:

— Коли я побачу імператора Костянтина?..

Вони хиляться в чемному поклоні, але на вустах бринять безмовні слова: чи не хоче ця горда княгиня трохи зачекати? Не терпиться, бач... Нічого, ми навчимо тебе і терпіння, і чекання, і покори... Ще будеш повзати перед престолом їхнього імператора, як ото повзають усі посли — від персів, булгар, італійців, франків, німців...

Княгині ж відповіли: урядовці не відають, коли їхній великий імператор захоче прийняти її. Та чи й захоче, також не знають. Надто багато клопотів державних падає на нього — зухвало лізуть на імперію сарацини, тиснуть із Закавказзя різні мусульманські правителі, накочуються орди печенігів та мадярів, готує сили супроти Ромеї лукава Хозарія...

— А в нас із хозарами злагода та мир! — сміється київська володарка. Від її осміху урядовцям різних чинів повзуть мурахи по спині: ну ж коли з'єднаються хозари із слов'янськими ратями супроти них? Тут ще пам'ятають грізну силу київського князя Оскольда, хоч уже минуло майже сто літ від його нападів.

Одні урядовці змінювали інших. Переписували і лодії, і гребців, і дарунки, і спожитки...

І так день у день. Над морською гладінню затоки тремтіло гаряче, парке мрево. Сонце хилилось до зеніту літа. Нещадно палило землю, висушувало стебла трав, скручувало листя чагарів і дерев. Тільки здавалися незрушними чорні кипарисові гаї. Не було подиху прохолоди навіть уночі.

Кам'яне дворище монастиря Маманта вдень ніби перетворювалось на розпечену піч, де русичі знемагали від спеки. Поменшало урядовців-писців. Скоро вони ніби й зовсім забули прибульців. Княгиня супила брови, стискувала уста. Хтось намагався вийти до града — ворота були замкнені, а зовні стояла варта. Що це? Якби не набрали з дому їстівних припасів, згинули б від голоду.

Минув місяць квітень, минув і травень. Київська сольба, здавалося, потрапила в пастку. Не журився лише Святослав. Щодня виходив на подвір'я з луком і стрілами, чатував на зграї голубів, що час від часу кружляли над банями монастирських церков. Його меткі постріли розважали челядь та веслярів. Княгиня якось спостерегла, з яким серцем він цілився в тих птахів. Здавалося, що тими стрілами він вистрілював в отсю їхню ганьбу, в цей полон і зневагу, в тих пихатих писців, урядовців та кесарів, що зневажили їх своїм забуттям. Обурювався навіть Свенельдич, у якого згасли надії якомога більше виторгувати у ромеїв золота за міхи з бобровими хутрами, які він прихопив із собою.

Ольга ніби заніміла. Свенельдич колотився сам і колотив усіх навколо себе; можна перелізти через отії високі стіни, а там легко найняти провідників на торги у когось із велеможців! Чого ж сидіти, коли можна ще й заробити!.. Київські бояри радили: не можна нічого порушувати. Треба вичекати! Бо почалась уже боротьба за честь країнців-русів, Вони не можуть нічого ні в кого просити. Безконечно їх не триматимуть тут: це означало б викликати велику обиду в Країні Руси, яка прийде на перший заклич своєї володарки. А Ромеї не до війни з ними...

Одного надвечір'я на дворищі монастиря об'явився молодий чернець. Спочатку він здався старим, згорбленим і схиленим. Але дивно було, що мав молоде обличчя, а в бороді і вусах жодної сивизни! Очі блищали зацікавленням і якоюсь жагою. Поволі обходив монастирське подвір'я, заглянув до соборної церкви, до трапезної. Когось ніби начікував. Побачивши, як Святослав вправно б'є стрілами голубів, підійшов до нього. Заговорив по-слов'янському.

Княжич зацікавлено розглядав ченця. І раптом зігнутий ченець випростався, став вищим і величним.

— Княжичу, до тебе я прийшов. Давно очікую тебе.

— Хто ти? Від кого прийшов?

— Я Калокір. І прийшов ні від кого — від себе лише. А раніше, бувало, ходив і від царів.

— Від яких же?

— Від болгарських. Від Петра і його шуряка Сурсубула. Ходив часто до Царгорода. Мій батько колись висватав цареві жону — Марію. Так захотів тоді Сурсубул.

— Ту, що нині є жоною йому, Ірину?

— Ту саму. То після вінчання поміняли їй ім'я.

— Ти болгарин? — зрадів Святослав.

— Ні, я з вірмен. А все життя прожив мій вітець і я в Болгарії. Свою мову вже забули. Тож ніби я тепер і є болгарин.

— Але ж ти говориш, як і ми, по-слов'янськи!

— Так, болгари розмовляють усі по-слов'янськи, а декотрі, які освічені, по-ромейськи: бояри, та царі, та їхні чада. Давні болгари, що прийшли до слов'янських осель Подунав'я, зникли, стали слов'янами. А тепер зникає і Болгарська держава.

— Як то? — дивується Святослав.

— Чи й збагнеш: Болгарія гине в обіймах Ромеї. Кесарі Ромеї на словах визнали її рівною собі, а тільки молодшою. В Царгороді болгарських послів садять за столами, що стоять вище від інших. їх кличуть на всі церемонії. Поять винами, лестю і нагородами — і вже привчили так, що всі бояри болгарські забули велич великого Симеона. А він же перевертав імперію мечем!.. Хотів, щоб стояли рівно Ромея і Болгарія! Тож і заводив своїх просвітників і схоли...

— А навіщо? — знову не розуміє Святослав, Обличчя Калокіра раптом спалахнуло гнівом:

— І ти це говориш? Ти, нащадок великих скіфів!..

— Ми не скіфи!..— обурився Святослав,— Ми руси-країнці.

— Ромеї називають вас гордими скіфами! І я гадав... Я ще хотів говорити з тобою про велике! А ти... Як дитина,.. Скільки років маєш?

— Сімнадцять.

— Уже б пора дозріти розмислом державним! Ну, гаразд. Рости!.. Бачу, не втямиш моєї мови...— Калокір із жалем подивився на княжича і пішов геть сердитими кроками...

Сонце пекельно палило. ї пекло на душі у Святослава. До нього... Саме до нього приходив цей дивний ченець на ім'я Калокір. Чого ж він приходив? Що хотів сказати?

Одним стрибом догнав Калокіра, схопив його за руку.

— Чекай же, отче. Я хочу... тебе зрозуміти. Я зрозумію! Скажи, з чим приходив до мене?

Калокір дивився на нього недовірливо. В його чорних бездонних очах відблискували якісь зачаєні іскрини сумніву.

— Може, й так. Я хотів тобі сказати: не бери в жони грекині. Вона згубить і тебе, і твою державу. А візьми болгарську царівну. І прийди візьми болгарську землю. Будь у ній царем — ти ж з роду великого Симеона. Навіть схожий на нього. Чи знаєш про нього?

— Чув від княгині-матінки. Вона так само каже: забери в болгарській землі свою спадщину.

— Твоя спадщина — вінець болгарських царів. Будеш володарем слов'янської держави.

— А ти? Ким хочеш ти бути?

Калокір заусміхався самими очима:

— А я перехоплю вінець возносливих царгородських кесарів. Вони усунули мій древній рід від двору. Я хочу повернути свою правду.

— У нас із тобою єдина правда, Це мені подобається.

Калокір знову посміхнувся своїми загадковими очима. Він був задоволений: княжичу сподобалась його думка. Але ж надто він якийсь іще хлопчакуватий. Певно, прийшов до нього зарано.

— Отче, скажи княгині-матері, хай повертає додому. Хочу додому. Надокучило тут голубів стріляти.

— До княгині прийду іншим разом. Як станеш мужем і візьмеш в руки батьківський меч.

Він залишив Святослава у збентежених роздумах.

* * *

Ольга затято чекала. Нікого ні про що не просила, міцно стискувала затвердлі вуста. Вона мусить зустрітися з кесарем! Вона тут залишиться доти, доки не переговорить з Костянтином.