Що може пензлик? (дитинство Катрусі Білокур) - Роздобудько Ірен
Твір "Що може пензлик? (дитинство Катрусі Білокур)" написаний Іреною Роздобудько розповідає про дитинство та життєвий шлях відомої української художниці-наївниці Катерини Білокур. Ця книга пропонує читачеві поглибитись у світ дитинства Катерини та її родини, відчути український колорит села, де вона народилася та діяла.
У творі описується дитинство Катерини, її перші малюнки та мрії, що виявились набагато складнішими, ніж здається на перший погляд. Ірена Роздобудько не тільки описує життя Катерини, але й розповідає про українську культуру, звичаї та традиції.
Твір написаний легким та зрозумілим мовою, що робить його доступним для широкого кола читачів. Книга допоможе зрозуміти, як звичайна дівчинка змогла стати такою видатною художницею та дати часточку своєї душі кожній картині.
Для тих, хто цікавиться українською культурою, мистецтвом та бажає познайомитись з життєвим шляхом та творчістю відомої художниці-наївниці, цей твір буде дійсно цікавим. А завдяки можливості читати книгу онлайн безкоштовно та без реєстрації на сайті readbooks.com.ua, цей твір стане ще більш доступним для всіх бажаючих.
КІЛЬКА ЗАПИТАНЬ ВІД АВТОРА
...Що ти робиш, коли сідаєш малювати?
Звісно, ти береш білий аркуш паперу або альбом, розкладаєш олівці і фарби.
І ніхто тобі не заважає. Адже ти хочеш намалювати свою родину, будинок, садок, свою кицьку, дерева та сонечко на синьому небі. Або — червоний автомобіль чи невідоме королівство...
А що ти робиш, коли тобі не вистачає якоїсь барви?
Звісно, ти кажеш про це мамі або татові. Ви разом ідете до крамниці. І тобі купують фарби чи фломастери. Ти можеш попросити і новий пензлик з ніжного колонкового хутра, і приладдя для змішування фарб, себто палітру, — і навіть мольберт...
Маючи все це, ти можеш малювати свої мрії чи те, що запало тобі в душу.
Ось так це відбувається.
Батьки пишаються твоїми здібностями, уважно розглядають малюнок, показують його друзям. Чи не так? Гадаю, що так. А хіба може бути інакше? Але уяви собі таке: ти хочеш малювати, а тобі... забороняють! У тебе немає ані фарб, ані олівців, ані паперу. І всі кажуть: "Що за дурницю ти хочеш робити?"
І тоді ти ховаєшся в найтемнішому кутку і дістаєш з кишені білу хусточку — це "папір". Ти розрізаєш навпіл червоний буряк — це "фарба". Ти висмикуєш кілька шерстинок із хвоста своєї кицьки і намотуєш їх на паличку — це "пензлик"... Адже тобі дуже хочеться малювати. Попри всі заборони в світі!
Тобі важко таке уявити? Тоді я просто розповім тобі історію. Історію про дівчинку з Маленького Села, яка стала Великою Художницею. Ім'я цієї дівчинки — Катруся. Катерина Білокур. Запам'ятай його.
А наша історія починається так...
ПРО ТЕ, ЯК КАТРУСЯ РОЗМОВЛЯЛА З КВІТАМИ
...Катруся вийшла з хати і завмерла від подиву. Вчора вона побачила, як набубнявіли бруньки на деревах, як на стеблинках піднялись угору зелені бутони. Але що робиться сьогодні!
У Катрусі аж подих перехопило. Увесь садок укрився біло-рожевим маревом. Дерева зацвіли! Та так рясно, що, здавалося, вони понадягали мережані капелюхи! А на стеблинах сотнями розкритих пелюсток замерехтіли пурпурові, сині, білі, жовті зірки! Квіти! Півонії, троянди, мальви, ромашки, волошки!
Вони хитали своїми голівками, й Катруся ніби чула, як квіти перешіптуються поміж собою.
— Це — Катруся! — повідомляла іншим квітам Червона Півонія.
— Так... так... Це — Катруся, наша господарка, — кивали у відповідь Ромашки. — Вона вийшла помилуватися нами!
— Та вона сама, мов, квітка! А очі в неї, яку нас! — прошепотіли Волошки.
— А щічки, як у мене! — запишалася Півонія.
— А кучері, як у мене! — сказав Кручений Панич.
— Ото наївні нерозумні рослини! — почувся рипучий голос Будяка. — Не порівнюйте себе з людьми! Всі ви рано чи пізно відцвісте! Ваше життя — коротке...
Ой, як засмутилася Катруся, зачувши таке! Невже загине ця неймовірна краса?! Як її зберегти, як зупинити ці хвилини щастя?
Що вона, Катруся, мусить для цього зробити?
Дивіться такожІрен Роздобудько — Таємниця чорного капелюха (дитинство Чарлі Чапліна)Ірен Роздобудько — МісцевістьІрен Роздобудько — Пригоди на островi КлаваренЩе 5 творів →Біографія Ірен РоздобудькоУ хаті всі ще спали. На подвір'ї тихо коливалися на вітрі випрані мамою рушники...
Катруся тихо-тихо зайшла до хати і взяла зі столу слоїк із буряковим квасом.
Потім вона взяла білий рушник, сіла на призьбі і обережно розстелила його на колінах.Умочила палець у квас... І на білому полотні з'явився "портрет" Півонії!
Червона Півонія зашарілась від гордості.
— Це — я! — закивала вона голівкою на всі боки. — Катруся мене намалювала! Ох, яка я гарна!
— І нас, і нас намалюй... — заколивалися Ромашки, Волошки, Троянди та Мальви.
— Ой, як вас багато! — сплеснула руками Катруся. — Любі мої, я вас усіх намалюю! От тільки — чим?..
Дівчинка розгублено роздивилась довкола. На городі росли молоді огірки. Але як видобути з них зелену фарбу?
З землі повитикались кіски моркви.
Але як зробити з неї жовто-гарячу фарбу?
А яким чином передати на полотні небесну блакить?
— Ха-ха-ха! — розсміявся Будяк. —1 не сподівайтеся!
Катруся це почула і насупила брови: "Нехай собі сміється. А я все одно намалюю ці квіти! Будь-що намалюю!"
Дівчинка глибоко замислилася й не почула, як на поріг вийшла матуся.
— Ох ти, бешкетнице! — зарепетувала вона. — Ти замурзала рушника! Негайно біжи до річки і випери його!
Катруся знітилася: ох, і правда — на білому рушнику цвіла велика пурпурова півонія. Що ж вона оце накоїла!
Дівчинка побігла до ріки. На березі ще раз поглянула на свій малюнок. Півонія була, мов жива! Катруся тяжко зітхнула і... занурила рушник у воду. По сріблястій поверхні попливли пурпурові хмаринки. А квітка розтеклася й зникла.
Була — і нема...
Катруся повернулася на подвір'я і повісила випраний рушник сушитися.
Ще раз поглянула на свій садок. Квіти сумно похилили голівки. Особливо засмученою виглядала Червона Півонія.
І лише маленька Волошка підморгнула Катрусі. Мовляв, нічого, дівчинко, все попереду! Ти ще нас намалюєш.
Краще, ніж було!
ПРО ТЕ, ЯК КАТРУСЯ ДІЗНАЛАСЯ ПРО ДИВНИХ ЛЮДЕЙ — ХУДОЖНИКІВ
Вранці наступного дня Катруся пасла кози за своїм селом, котре називалося Богданівка. Кози скубли траву і дзеленчали своїми дзвониками, що висіли на шиях. Цьому мелодійному дзвону відповідали більші дзвони — ті, що висіли на дзвіниці в сільській церкві. Світило яскраве сонечко, зеленіла трава, здаля виблискувала всіма барвами річечка. Дівчинка замилувалася своїм мальовничим селом, білими хатами, що потопали в яблуневому цвіті. їй здавалося, що сидить вона посеред справжнього раю, про який розповідав дітлахам місцевий священик.
Катруся примружила очі, дослухаючись, як у траві дзюркоче пісенька коників. І ніби задрімала.
— Дівчинко, скажи мені, це село Богданівка? — почула вона голос і перелякано відкрила очі.
Перед нею стояв Невідомий Мандрівник у солом'яному брилі та довгому плащі. Свої чоботи він повісив на палицю — щоб не замурзалися в далекій дорозі. А в руках у нього була в'язка книжок.
— Так, — із подивом розглядаючи Незнайомця, відповіла дівчинка. — А ви хто?
Незнайомець усміхнувся і присів перепочити біля малої.
— Я буду тут вчителювати, — сказав він. — Ти, ж, мабуть, ходиш до школи?
— Ні, — сказала Катруся, — у мене купа роботи — треба садити картоплю, сапати город, порати худобу, прати, прясти... Тато й мама кажуть, що навчання мені ні до чого!
— Неправильно кажуть... — зітхнув Незнайомець. — Навчатися мають усі...
— Навіщо? — запитала Катруся.
— Щоб уміти читати й писати, — пояснив Незнайомець. — А потім утілити в життя всі свої мрії!
— У мене лише одна мрія, — зітхнула Катруся. — Нездійсненна...
— Яка ж?
Катруся озирнулася довкола: чи ніхто їх не підслуховує, і прошепотіла:
— Я хочу навчитися малювати! А ви можете цьому навчити?
— Ні, — відповів Незнайомець.
— Тоді я до школи не піду! — вперто сказала Катруся і насупилася.
— Я і сам не вмію малювати, — вів далі Незнайомець, — але, якщо ти знатимеш грамоту, ти зможеш прочитати про те, як стають художниками!
— Художниками?! — скрикнула Катруся. — А хто вони такі, ці художники?
— Це саме ті люди, котрі малюють картини, — пояснив Незнайомець. — Для того, щоб стати художником, треба мати до цього хист, довго вчитися в спеціальній школі, потім — в училищі, ба, навіть, в самій Академії Мистецтв! Але ця Академія дуже далеко від твого села. Там навчаються діти багатих людей, котрі можуть платити за навчання. Навряд чи тобі це вдасться.
Він помітив, що дівчинка засумувала від таких слів і тому весело додав:
— Але, якщо ти справді хочеш малювати — обов'язково навчишся! Тільки вір у це!
Незнайомець ще трохи посидів біля дівчинки, а потім узув чоботи, струсив з плаща пилюгу й пішов собі далі.
А Катруся довго дивилася йому вслід і ворушила губами, на всі лади повторюючи дивовижне слово — "ХУ-ДОЖ-НИ-КИ".
Тепер вона знала, як називається те, чого так прагнула.
"Я стану художником — та й усе!" — вирішила дівчинка.
КАТРУСЯ РОБИТЬ ПЕНЗЛИКА
Сказати — одне, а зробити — зовсім інше! Ну, як можна засісти за малювання, коли весь час доводиться поратися по господарству?
Не встигає Катруся подоїти кіз, як мати кличе на город — бур'яни полізли на картоплю, наче вороже військо! Допіру Катруся повоює з бур'янами, як треба бігти до річки з кошиком брудної білизни! Тільки розвісить білизну в садку, як уже треба зустрічати з вигону корову. Аж ось видається вільна хвилинка, і бачить Катруся, що сонечко заходить. Яке вже тут малювання? Треба лягати спати!
Так минає день, минає другий, третій... Відцвітають півонії, зацвітають троянди. Хиляться до землі голівки ромашок, облітає з дерев яблуневий цвіт, а натомість виринають з мереживного марева червоні яблука. Ох, як хочеться намалювати хоча б їх! Коли? На чому? Чим?
День і ніч думає про це маленька Катруся. Попросити б у батьків, щоб привезли з далекого міста пензлів та фарб. Але знає Катруся, що грошей на цю розкіш немає... Та й не погодяться тато з мамою купити цей "непотріб". Мовляв, навіщо сільській дівчинці панські забавки?
Але все ж таки поталанило Катрусі! Перед святами почали селяни прикрашати свої домівки, фарбувати паркани, білити стелі, підсинювати вапно спеціальним синім порошком.
От коли набрала Катруся різних фарб! В одного сусіда попросила — трохи зеленої, в іншого — слоїчок червоної, в третього — білил та синьки.
Підібрала з дороги шматок гладкої фанери, почистила її. І замислилася: чим же малювати? Пальцем? Гілкою? Травинкою?
Чим малюють ті художники, про котрих Незнайомець говорив?
Невже в них такі ж величезні пензлі, якими хату білять? У кого запитати?
Немає в кого...
Аж ось замукала в стайні корова.
— Принеси їй води, — сказала мати, — певно, пити хоче!
Пішла Катруся по воду. А поки корова пила, гладила її по м'якеньких боках. І все думала, міркувала — де ж взяти пензлика? От якби ж то він був таким ніжним та м'яким, як коров'яча шерсть!
І тільки-но про це подумала, як аж завмерла від здогадки. Звісно! Пензлик має бути м'яким і тоненьким, кожна волосинка — окремо, а в кінці — трохи загострена. А намотувати шерстинки треба на паличку, щоб зручніше було вмочати їх у фарбу!
Як зраділа Катруся, не переказати й словами! Ще б пак! Сама додумалась, із чого робиться таке важливе для справжніх художників знаряддя!
Насмикала ворсинок з корови, перев'язала ниткою, прилаштувала до гілки. Пензлик готовий!
Тепер можна й малювати. Адже все село — на святі, у церкві. І батьки там. Ніхто не заважатиме Катрусі.
Сіла дівчинка на призьбі.