Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Звичайно ж, вона за сина. Але коли уб'ють воєводу, умре і її серце, і її життя — те, котре минуло в щасливих надіях і котре ще лишилося для неї, якась дрібка того життя...

Вона не могла вибирати. Стояла й не рушила з місця. А в цю мить до її палат хтось ніби котився, біг — і так повільно чомусь наближався. Хто це?

— Княгине! Княгине! Біда-а-а! — розправився перед нею якийсь сірий клубок і заскрипів старечим голосом. Та це ж... стара Житяна! — Малушу украли... разом із дитям... Чуєш?

Ольга зблідла. Хтось забрав у свої руки сина молодого князя!.. Хтось хоче за його спиною сховатися, щоби потім... щоби колись нанести удар у груди Святославу...

— Святославе!.. Біжи! Шукай! Украли твого сина!..

— Хто? Де? — Святослав уже вскочив у сідло, а за ним Свенельдич.

На ґанку сиділа згорблена Житяна — така стара, суха і нужденна, що, здається, вже й на людину не схожа, тільки тінь.

— Житяно, це ти?

Стариця закивала головою. У неї не було сили для голосу. Так бігла, так поспішала сюди, що й ціпок свій загубила і десь в бур'янах злетів з ноги один постолець...

— Спочатку я не здогадалась. Якийсь чорнявий верхівець спинився біля воріт, вскочив у мою хатину — і до колиски! Зірвав колиску з гака і бігцем на вулицю. А Малуша за ним! Та в крик!.. Я до нього — а він мене в груди ногою... А другий верхівець підхопив Малушу, поклав поперек сідла і поскакав... Здалося, ніби Чуриня... А то вже дивлюся, ніби вовкулаки помчали. Украли їх...

Чуриня украв Малушу і її Володимирка. Горе! Житяна ще щось оповідала, але Ольга вже не чула її.

— Гадаєш, куди могли вони їх заховати?

— Деревська земля глибока. Ліси, пущі. Болота непрохідні. Хто їх там зловить? Треба перейняти.

— Святослав полетів...

— Полетів соколик, та пізно. Треба Могуту попросити... Хай перепинись їм дорогу... Ось трохи відпочину, наберуся сил... І покличу Могуту. А ти, княгине, винна в усьому... Не захотіла взяти в невістки Малушу... Покайся зараз!.. Дай свою згоду, що візьмеш Малушу яко невістку в свій дім!..

Ольга схилила голову. Таки ж винна! Таки ж мусить тепер на цю вимогу погодитись...

— Я тобі обіцяю, Житяно... Малуша буде зі мною... І Володимирка візьму в свій дім... В усьому вони будуть рівні з іншими... По закону і обичаю тутешньому... Але ж я... Як ти покличеш Могуту, коли він в Іскоростені?

— Він, княгине, буде скрізь, куди я його покличу. Охо-хо... Дай-но зведусь на ноги. Підведи мене, Ольго, до тої високої кручі... Я радію, що ти згодилась Малушу взяти невісткою. Це по-нашому. По-доброму... І во благо усіх нас... Спасуть тебе боги, Ольго... А тепер відійди. Я із Небом поговорю.

Княгиня здивовано поглянула вгору, огледілась навкруги... Бідна Житяна, мабуть, розумом потекла... Чемно відійшла. Думала про свою провину... І справді, Святослав же — язичник, по закону цієї віри він може мати кількох жон і багато дітей. І це не гріх. То для християнина гріх мати багато жон... Хай буде так, як того хотіли кияни... Київська держава і справді навіки замириться з деревською — малий Володимирко з'єднає їх міцно!.. Бідна Малуша... Де ж вона?.. Що з дитям?

Поглянула в бік Житяни. Та здійняла руки над головою, випрямилась і невідривно дивилась угору. Губи її щось шепотіли... Ольга перезирнулась з покоївкою: їй здалося, що в неї над головою закружляли прозорі лапаті сніжинки. Сміляна теж, певно, бачила їх, бо почала ловити їх пригоршнями. Ольга й собі намагалась впіймати хоч одну, що кружляли роєм над її головою, але вони ніби танули, не долітаючи до її рук.

Обом їм враз здалося, що десь там, за дрімучим чорним лісом, де сховалось сонце, на небо випорснули дві жовто-синіх небесних стежини. Вони то сходились, то розходились і ніби прив'язались до рук Житяни.

Нарешті стара жінка повернулась до Ольги,

— Могута уже їх переймає— не втечуть. От і добре... А я вже піду.

— Лишайся тут, Житяно. Пізно вже.

— Ні, Ольго. Мені вже час. Бачиш, усі сили вичерпались з моєї душі. Пора спочити. Прощай... Ще радісну вість скажу подолянам — за Малушу...

Припадаючи на босу ногу, з якої згубився постолець, Житяна покульгала вниз, на Поділ. А перед Ольгою постав старий конюх.

— Князь полишив зв'язаного воєводу. Що накажеш робити?

— Розв'яжи. Я поговорю з ним.

Щербило важко звівся на ноги. Віддихався. Гордо стріпнув сивим, аж білим чубом... А колись же був чорний, як галчине крило!..

— Покайся, Щербиле,— попросила Ольга.

— Не маю за що...— возносливий голос його дряпонув їй душу.

— Ти зрадив мене двічі. Третій раз не можеш зрадити...

— Я тебе зраджував більше... Я все життя тобі зраджував... А ти не бачила, сліпа володарко...

— Я все бачила, Щербиле. Я тільки воліла бути сліпою. Щоби вижити від болю, якого ти мені завдавав. Щоб не вмерти від твоїх зрад. І тепер я тобі все прощаю. Іди геть із мого двору, нечестивий лакузо. Щоб не зраджував ні мене, ні нового київського князя.

— О, я не піду звідси. Я завоював цю Княжу Гору ось цими руками, цим хребтом.

— Лакузи нічого не завойовують для себе — для своїх хлібодавців усе. А самі сліпнуть від багатств, якими розплачуються з ними... Тепер іди, ти не лакуза, ти — вільний.

— Так... вільний я... Від усього! — Щербило раптом підскочив до конюха, котрий все ще стояв тут із ножем в руках, вихопив у нього той ніж і всадив собі в живіт...

— Вільний я!..— сказав ще раз і тихо засміявся. Конюх кинувся до воєводи, підхопив його, бо Щербило почав хитатись. Обережно поклав на землю.

Ольга заніміла. З її очей потекли німі сльози... Навіщо їй ще й це бачити? Навіщо?..

— Ходімо звідси,— Смілянка поцупила її за руку. Але вона заніміло стояла над Щербилом. Заціпеніла і скам'яніла... А перед очима стояло обличчя відважного воєводи, ні, не цього — нинішнього, а того, давнього — молодого, чорнявого, синьоокого... Навіщо, навіщо гадюка влади вселилась у його відважну душу?..

— Княгине, поглянь на небо. Знову світлі стежки ніби стеляться над Києвом!

Ольга зітхнула, подивилась у вечірнє небо:

— То, мабуть, Малуша повертається до нас...

І справді, світлими сонячними стежками до Києва повертались надії киян і, може, останні земні надії княгині Ольги... Її розіп'ятої життям душі...

Дякую вам, кияни! І тобі дякую, Житяно...

І тобі, Могуто... І тобі... Щербиле...

* * *

Уранці на гончарному кінці Подолу зчинився серед подолян переполох. Біля хатини Житяни зібралися сусіди, бо ще звечора Мальва сповістила: Житяна повернулась із Княжої Гори, умовила княгиню визнати Малушу... Потім лягла на лаву — і відійшла...

Тепер стояли в подиві — покійниці в домі не було. На скрині горіла лоєва свічечка. В хатині підметено, стіл засланий чистою скатертиною. На лаві, на смугастому новому рядні, лежала маленька подушечка. Певно, Житяна приготувала її собі на смерть. Мабуть, її голова й лежала на ній. Але самої не було й сліду — ніби розтанула в безвісті.

Сусіди кинулись шукати — обійшли всі городи, кущі. Не було й сліду...

Лише приблудний сірий песик сидів біля Житяниної криниці й вигострював вуха. Колись господиня цієї хати підгодовувала бездомну тварину.

Подивувались люди, погомоніли та й розійшлися. І вже наостанку побачили волхва Сивулю.

— Ге-ге, пощо стовбичите? Спізнились на прощання. Ондечки де її душа витає нині! — ткнув пальцем у якусь білу хмарину.— І звідти скоро повернеться знову до вас... Бо то ж Житяна!

Усі те знали, що невмируща вона, Житяна, як і це небо, як і ця ріка...

Київ не міг існувати без Житяни і її доброти. Кияни довго спостерігали ту завислу над Подолом хмарку, дивилися, як її обганяють інші хмарини — рожево-блакитні, то насуплені, то просвітлені, що напливали від Дніпра-Славути й неслися до града... Може, то були добрі душі пращурів, що витали над рідною землею й повертали їй свою снагу і мудрість.

У цій врочистій тиші якось дивно прозвучав голос волхва Сивулі:

— Мабуть, і душа нашого Щербила вже тут. Нашого вічового князя.

— Хіба він помер?

— Щойно. На Княжій Горі.

Від подиву мужі подільські завмерли. Тоді хтось сказав:

— Маємо пошанувати його честю. Його ж силою трималась наша держава.

Гурт подолян рушив на Княжу Гору. На подвір'ї біля князівських палат було безлюдно. Одиноке й самотинне тіло Щербила лежало біля порога князівського терема. А поруч, схиливши голову, стояла княгиня Ольга. Вона не підвела погляду на киян, котрі мовчки обступили мертвого Щербила й постягували з голів у шанобі свої шапки.

— Либонь, сам себе...— хтось із них витяг із його тіла ніж.

— Навіщо ж?

— От вам і вічовий князь. Був — і нема.

— Дорвався до влади — і не взяв її. Чи варто було все своє життя задля неї ламати?

— Але ж чому він це зробив, княгине? Ми ж його обрали князем!

Ольга зітхнула, ніби скинула з себе оціпеніння, підняла голову й тихо мовила:

— Щоб забрати владу, потрібно дуже багато жорстокости мати в серці. Багато крови пролити.

— То хіба це йому в новину?

— Світ виявився надто хижим. Більше, аніж він думав. Більше, ніж ви всі знаєте. Воєвода не зміг переступити останню межу. Не зміг вбити мене... і Святослава.

Ольга повернулась і пішла до палат.

— Куди ж ти, княгине? Не залишай нас.

— Ні, мій час вичерпався. Кожна людина мусить знати, коли вичерпується її час: коли вона вже не може повелівати часом, а мусить іти за ним. Тим паче володар це мусить знати, щоб вчасно відійти від керма. Нині в Києві новий князь — Святослав. Шануйте його.

— Він же ще дітвак! І така велика країна звалилась йому на плечі!

— На вас уповаю, кияни. Поможіть йому.

— А чи захоче від нас брати раду і поміч? Чи зможе стати господарем нашої землі?

— Те залежить від вас. Вибір буде за вами. Чого більше захочете — легкої здобичі і перемог у чужих землях чи миру й багатства у своєму домі від тяжкої праці. Все залежить від вашої волі. Іного немає. Як немає й іного неба над нами, а тільки ось таке воно — київське...

Вона підвела погляд угору, де вже розпростерлась глибока блакить вічного київського неба. Кияни також почали вдивлятись у нього, і враз їм усім здалося, що з високости на весь град, на них, на княгиню зринув золотисто-імлистий сяючий дощ вічних глибин. Він входив у їхнє тіло якоюсь дивною всепереможною силою, наповнював упевненістю і вірою в свою непроминущість...