Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Сивий, худенний дідисько, та й годі. В глибоких очах під сивими бровами зачаєний страх чи благання милосердя...
— Пощо прийшов, не спитавши? — княгиня сердито дивилась на Малка, але поступово жалість до цього старця розм'якшувала її серце.
Малко розвів руками, не знаходячи слів для виправдання. Добриня ступив до неї крок:
— Вітець наш знає, що княгиня добра і не відмовила б йому побачити дітей!..— лукавець, хитрун цей Добриня. Гарний собою молодик, кажуть, дуже схожий на свого молодого вітця. Вищий, правда, від нього, світлочубий, густий русий вус, таке ж густе, в кільцях кучерів, волосся до пліч, невеличка борідка. Чимось скидається на її Гліба. Та й однолітки вони, здається... Але що скажеш йому на таку відверту льсту, та ще й при людях? Не заперечити ж, що нізащо не відпустила б цього злодія, якби він попросив у неї... Втім, цей зсохлий до кісток дідисько, здається, вже хилиться од вітру...
— Де сторожа любецька? — оглянувши деревлян, спитала вона втікача. Ясно, що сам він не міг звідти вибратися. Певно, оті войовничі мужі й привели його до Києва.
— Сторожа? — Малко розгубився, затупцював на місці. І тоді прийшов йому на допомогу той муж, що мав на плечі гасило,
— Ми тих чатарів пов'язали і повкидали в комору. А нашого князя забрали з собою.
— Навіщо він вам? — Ольга здивувалась щирості цього розбійника.
— Хочемо, аби йшов княжити у свою землю. Народ наш деревлянський жадає, щоб повернувся наш князь.
— Княгине, не вір його словам. Я не повернусь до Іскоростеня,— втомлено обізвався Маломир.
Княгиня Ольга не чекала такої зречености в голосі Мала. Якусь мить знову їй стало шкода цього старого кістлявого дідиська, у якого навіть з-під сіряка випиналися гостряки пліч. В нужденному тілі колишнього князя деревлянського, певно, дотлівала його скатована, розіп'ята душа.
— Княгине, се правда! — раптом Добриня упав перед нею на коліна.— Добра княгине! Дозволь йому жити тут, зі мною, на стайні!.. Боги тобі віддячать за твою щедрість. І ми з Малушею також вік за тебе будемо молитися... Вірно тобі служитимемо...
— Не треба просити, синку.— Маломир поклав синові на плече свою кістляву руку.— Я повернусь у Любеч. Там і буде моя могила... Ще б тільки узріти нині Малушу, донечку... О боги!..
— Княгине,— знову обізвався високий деревлянин з гасилом, а був це не хто, як Могута.— Княгине... Дозволь нашому князеві померти у своїй землі.
— Адже великий подвиг — його страждання, княгине,— приєднався й Добриня.— Повір у його слово. І твої літа не закінчаться на цій землі...
О, так, вона це знала — велике благо померти людині у своїй землі. Вони це просять, звісно, не від користи, а від людського жалю. В її душі щось перевернулось. Чи ж могли б і її сини так благати за неї, коли б їй довелося бути в отакій скруті? Хіба що Гліб... Той міг би... А Святослав? Навряд чи... Тверда у нього душа, черства, як у того варяжина Асмуда, що його випестував.
Але княгиня Ольга знала й інше: блаженні будуть вигнані за правду. І шана, і любов потім зійдуть до них з небес і розіллються серед народу; і зробить святим його ім'я, котре кликатиме одне покоління за другим на боротьбу за свою волю і землю. Ні, не дозволить вона Маломирові, деревлянському князеві, лягти в рідну землю... Не дасть йому відновити своє ім'я і колишню славу в своєму народі! Бо тоді той народ вічно його буде пам'ятати і нести це ім'я яко знамено через віки.
Ні, Маломир деревлянський має померти безвісним. Забутим... І ніхто не мусить знати навіть його могили. О, ці священні могили! Києву достатньо Оскольдової могили...
Ніякі руйнування не випалюють з пам'яті й душ киян її місця!
З Малком же вона не допустить цього...
Втім, вона милосердна до нього. Подарує йому дозвіл дожити свій недовгий час тут, у Києві, під її недремним оком, біля дітей.
— Я вірю тобі, Малку. Лишайся тут, коли хочеш!..
Вона шидко повернулась і твердою ходою попрямувала до своїх палат. Можна подарувати милість давньому ворогові, коли він уже не страшний. І скажуть колись прийдешні: була світлою серцем велика київська княгиня Ольга. І мудра своїми діяннями. Вони не помиляться — то буде правда. Бо княгиня все робила за велінням величі своєї держави і свого часу...
* * *
Старість придавила войовничого витязя Свенельда тяжкістю тіла й болістями в кістках. Більше сидів у своєму теремі в Києві та посмоктував меди. Пильним оком, проте, як старий крук, стежив за людьми на Княжій Горі та за княгинею. Підказував синові Мстиші, що й до чого. Свенельдич за ці роки вилюднів, став поважним і войовничим боярином. Господарив у своїх селах у деревській землі, збирав полюддя і в Київській країні, всі ті добра стягував до Києва. А тут його тіуни вже знали, що далі робити, яким купчинам і по скільки віддавати.
Не лише Свенельд обріс землями. І Асмуд, і Карло, і багато інших варяжинів-приходнів обросли теремами, торжищами, купчинами, лодіями, волочайниками, гребцями. Проте знали, що вони тут люди прийшлі і що русичі можуть їм показати дорогу від Києва коли що. Через те міцно тримали мечі в своїх руках, трималися купи. А віднедавна варяги дістали собі й свого князя — Святослава, виучня і пестуна Асмуда. Тому стали сміливіше позирати довкола себе, зневажливо сміялися з тугодумів-бояр і перестали журитися за свою будучину.
Асмуд свою справу знав добре. Як навчитель і дядько меншого княжича, він зробив усе, аби Святослав умів міцно тримати меч в руках, вправно ним рубати — з усього плеча і з хитрістю викручувати його так, щоби ворог не міг ухилитись від удару.
Як тільки Святослав увійшов в молодецькі літа, Асмуд і вся дружина варязька щільніше оточили його пошаною і схилянням. Втім, княжич на те ніби не зважав. Жадав більше бути схожим на тих відважних, суворих і невибагливих воїв, яких одвічно шанували варяжини, серед яких він змужнів. Про тих воїв-звитяжців йому багато оповідав Асмуд, переказуючи безконечно довгі саги про морські походи, про безстрашшя вікінгів, що не боялись ні морських глибин, ані скель. І літали своїми крутошиїми лодіями, яко чайки. Наскакували несподівано на багаті чужі землі, забирали великі набутки і найліпших невіст — навіть царських дочок. І осідали там жити.
Слухав хлопець про ті звитяги — і закипала в його жилах кров. Коли б швидше змужніти, коли б уже взяти в руки вуздечку батькового коня, якого довгі роки все ще тримають на стайні для нього — нащадка київського столу.
І ось той час не забарився. Асмуд сказав, що мати-княгиня готує велику сольбу до Царгорода, щоб там попросити для нього невісти. Княжич здивувався. Чому по невісту має йти сольба? Чому не його дружина має налетіти на той царський град і все золото-срібло забрати і взяти також і невісту?
— То для Гліба привели сюди жону з Угрії. А для мене не треба нікого приводити! Ми підемо до Царгорода з дружиною, постукаємо мечами у ворота і заберем невісту. Чи не так?
— Не так,— заперечив Святославу Асмуд.— Ще маємо нагадати ромеям про данину Руси, яку вони обіцяли давати твоєму вітцю. І харатью на те писали нову, і присягу на крові і на Христі давали...
— Пощо треба нагадувати? Треба піти й забрати своє мечем. Це буде по правді. І по ряду.
Асмуд ворухнув своїми волохатими сивими бровами, зиркнув зірко на свого вихованця і мовив:
— Це буде потім. Як сядеш на стіл.
— Але ж справжній вой не мусить нічого випрошувати. Мусить усе брати силою! — наполягав Святослав, блискаючи великими світлими очима.
— Так, у тебе буде з ким воювати, княжичу. Передусім мусиш забрати свою отчину дунайську — цар Петро скоро упаде з трону. Як не візьмеш ти, її заберуть ромеї.
— Ромеям — не дам.
— Мудро зробиш. Ходімо до стайні. Поглянемо на вітцевого коня. Чи не голодний наш Сивко.
— Ходімо...
Удвох вийшли на подвір'я й попрямували до невеличкої хатини на віддаленому кінці господарського двору. Там на самоті доживав свої літа сивий, у чорних яблуках, старий кінь князя Ігоря. Тут же, в цій хатині, через сінці, жив і конюх, який ходив за ним, такий же старий і беззубий, як Сивко. Мали ці дві істоти дочекатися того часу, коли княгиня-мати покладе на спину старого коня княже сідло і переємець київського столу вскочить у нього, встромить ноги в стремена, приосторожить Сивка в боки й здибить його. Кінь заірже й тим провістить світові про нового господаря Країни Руси. Відтоді княжич стане князем. І буде чинити все, що належить чинити володареві.
Ще не дійшли до тої хатини, як почули за ворітьми якісь гуки. Чатарі Княжої Гори когось не впускали на подвір'я, хтось лаявся, домагався і погрожував. Асмуд і Святослав швидко повернули до воріт. Хто там ломиться крізь заборони? Чого жадає?
— Якийсь Чуриня,— відповів старший чатар.— Княгиня не веліла нікого впускати. Та вже й день згасає, сонце заходить. Що він поночі тут буде вештатись?
— А чого він хоче? Гей, Чуриня! Хто єси? Пощо ворота ламаєш? — гукнув до нього осторожець.
— Я не ламаю! Хіба такі воротиська один хто зламає? — засміявся за воротами баском Чуриня.— Я привів до княгині ватагу злодіїв і Малка Любечанина з ними. Упіймав їх у лісі. Хотіли йти у деревську землю і піднімати народьство на ворохбу!..
— Швидше-но впускай їх сюди! — Святослав сердито блимнув на ретельного охоронця воріт.— Хіба не чуєш, що за одні?
— Мені що, як відчиняти накажеш — то й відчиню...— ліниво подибав до засувів, не кваплячись почав грюкати засувами. Ворота нарешті розчахнулись.
Перед очима Святослава і Асмуда стояв невисокий тонкостанний юнак з чорнявим волоссям до пліч, блискучі карі очі, закручені вгору кінчики вусиків. Красунець — та й годі. І звідки такий взявся? Чого нічого не відав про цього звитяжного воя він, княжич Святослав? За спиною Чурині стояло кілька людей, руки їхні за спиною були пов'язані вірьовками.
— Чий такий відважний єси? — не витримав і Асмуд.
— Боярині Гордини син. А ти хто? — прискалив око до Святослава.
— Я Асмуд, а це княжич Святослав,— відповів старий варяжин.
— Княжич? Ото втрапив! Я ж до тебе добиваюся. Забери мій полон і передай княгині. Скажи, від Чурині. Скажи, що Чуриня хоще їй вірно служити.
— А... Чому не жадаєш мені служити? — образився княжич Святослав.
— Тобі? Чому й ні? Як візьмеш у свою дружину, служитиму й тобі. Ще й як!
— Візьму.
— Але я не сам.
