Морозів хутір - Самчук Улас

Каже, що молоді люди, переважно жидівського походження, співають пісню: "Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони"… Микола Степанович казав, що французька революція робила те саме і що ми тут не відкриваємо ніякої Америки. Революція йде завжди в глибину. Вона починає згори і вникає до глибини. Вона як рак… Є така дуже небезпечна хвороба…

По вечері Мар’яна вийшла до кімнати, де мав спати Андрій. Андрій уже готувався лягати в постіль на канапі і приготовив собі том Дарвіна, як до нього застукали. Мар’яна ввійшла і сіла на шкіряному стільці. — Я хочу з вами порадитися, — сказала вона.

— Я до вашого розпорядження… — проговорив Андрій.

— Тільки прошу бути зо мною цілком щирим… Хочу говорити з вами про наші інтимні речі, речі, що торкаються нашої родини. Передовсім вам, Андрію, мабуть, ще не відомо, що ваш брат Іван зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я її прийняла. Отже, ми з вами вже майже рідня. Але у нас є поважна перешкода: Василько… Я помітила, що він рішив безкомпромісово боронити пам’ять своєї мами… Хочу запитати вашої ради: чи добре ми зробили, не питаючи згоди Василя.

— Це для мене, панно Мар’яно, досить складна справа. Я думаю, що ви зробили цілком добре. Чому ні. Іван любив свою жінку, це ясно… Але ж він не може лишитись неодруженим… Я тільки непевний, чи ви властива партія для Івана…

— Чому. Чому, Андрію. — зацікавилась Мар’яна.

— Він реаліст. Ми всі реалісти. У вашому характері багато романтичного. Він потребує господині, а ви бачите ті речі по-своєму…

— То ви мені не радите. — притишеним голосом запитала Мар’яна.

— Рішаючим є почуття. Ним у даному випадку керуйтесь… — проговорив Андрій і встав. Мар’яна також встала. Вони стояли близько одне від одного. Він на цілу голову вищий і дивиться на неї трохи згори.

— А все-таки… Коли б я рішилась остаточно… Ви не могли б вплинути на Василька. Я хочу сказати інакше… Не так вплинути, як роз’яснити йому, з’ясувати справу його мовою. Нам це дуже незручно. Мені не можна зовсім, а Іванові ніяково… Я вас дуже прошу, дуже прошу… Дайте мені вашу руку…

Вона взяла його руку і притягнула до себе. — Ви обіцяєте.

— Добре, — погодився Андрій і визволив свою руку. В цей момент йому здалося, що Мар’яна плаче. Він нахилився, щоб упевнитись, і, коли торкнувся рукою до її чола, побачив, що вона дійсно плаче. Рясні, ясні сльози котилися по її рожевих щоках. Вона підвела на нього очі, і з них він вичитав багато такого, про що не думав.

— Панно Мар’яно! Може, вам потрібно товариша. Можете рахувати на мене. Я вас розумію.

Мар’яна сіла знов. Хустиною обтерла сльози: — Вибачте, Андрію… Це сталося так несподівано. Я ще ніколи такого не переживала. Я не можу відразу вийти, не хочу, щоб мене бачили в сльозах… Ольга відразу перетолкувала б це по-своєму. Це таке пружне і… шкідливе дівча… Я просто не знаю… І взагалі все це досить у нас заплутане та невиразне. Мені здається, що з цього нічого не вийде…

Андрій дивився на неї з виразом здивування. Здається, він тут не все розуміє, а як розуміє, не бажає все відкривати. Хай краще буде прикрите таємницею недоговореності. Так краще.

Мар’яна пішла. Андрій обережно провів її до дверей, обережно і делікатно потиснув її руку.

— Добраніч! — почув він тихе, повне внутрішнього напруження слово. Повернувся назад і ліг, не роздягаючись. Невже це можливо, думав він. Це було б дуже не на місці. Довго і вперто думав, відложивши книжку, непомітно для себе самого роздягнувся, згасив лампу і вже в темноті зробив рішення, що, властиво, нічого особливого не сталося. Це навіть логічно. Він був уже давніше переконаний, що це мусило статись. Мар’яна якраз така…

Гірше було вертатися з цією думкою до хати. Він мав таємницю, яку нелегко було носити в присутності брата, а одночасно не було можливості її позбутись. Ольга його не цікавила… Ні. Цікавила, але не так, щоб перемогти його зглибока. Він про неї не думав. Виїхав з Канева і забув. Натомість Мар’яна стоїть у думці. Він хотів би з кимсь поговорити. Кого вибрати? Розуміється, сестру. Знайшов вільну хвилинку і, граючись, як це завжди бувало: — Таню! Ти б дуже нагнівалась, коли б я вкрав тебе на хвилинку до себе…

— Що знов? — каже Таня.

— Маю таємницю..

— О! Яку?

— Ходи! — затягнув її до своєї кімнати. — Шкода, що ти моя сестра…

— А я не шкодую, що ти мій брат…

— Бо я тебе люблю, Таню… Скажи мені, чи і ти в когось закохана?

— В тебе… Ти ж знаєш… У тебе всі закохані… Напевно, щось знов маєш… Кажи!

— Я хотів говорити не про себе. Про Івана… Це ти посватала йому Мар’яну? Ти переконана, що йому буде з нею гаразд, як з дружиною? Хочу сказати, як це в нас буває… Ми вимагаємо стійкості. Наші люди, ти ж знаєш… Іван може бути закоханий, як мужчина, як осиротілий чоловік, а панна Мар’яна просто романтична особа з різними мухами.

— А що ти думаєш? Чому про це говориш?

— Тому, що Мар’яна просила у мене допомоги. Василько стоїть їм на перешкоді. Якщо ти переконана, що Мар’яна Іванова, так зроби щось з Васильком. Ти ж наша цариця…

Андрій робить по кімнаті довгі кроки, руки в кишенях… Час від часу зупиняється, легко обіймає сестру лівою рукою, цілує її в чоло. Татяна говорить різні слова, дивиться йому просто в очі і раптом питає:

— А чи ти сам до неї не того?…

— Я? Ніколи! — відрізує Андрій, круто на одній нозі повертається і дивиться у вікно.

— Андрію! Я все бачу. Між вами щось було! Між Мар’яною і тобою… Признайся… — кидає Татяна слова, встає, підходить ззаду до Андрія, обіймає його за шию… — Ах ти, лоботрусе! Ах ти, спокуснику! Ах ти, злоріко! Ти нам мішаєш усі карти! Ти! Ти!

— Ні! Таню! Ні! Ти помиляєшся. Я нічого, їй Богу, ні!.. Але що ти тут щось угадала, це так, і я власне не знаю, як бути… Я не знаю! Що хоче від мене Мар’яна? Що вона хоче? Я знаю, що Іван її дуже любить — і хай так буде. Ти їй щось скажи…

— В кожному разі я тебе прошу: зроби так, щоб Іван від цього не постраждав, — каже вже спокійніше Татяна. — Я не хотіла б, щоб між вами виникли які-будь прикрощі… Ти ж знаєш, я вас обох люблю…

— І ми тебе… І ми тебе! Так, Таню! Інакше бути не може! Але я не ручуся за неї… Я таких знаю, тих з золотим волоссям… Вона готова знов створити пригодницький роман… А я того не хочу. Розумієш, кого я хочу? Її сестру. Страшно дика панна, мов зубр… Ти її, напевно, знаєш…

— Ну, от… Ольга! Дійсно! Це викапана дама твого серця. Я на твому місці викотила б усі гріхи на неї, але Мар’яну лиши. Вона зовсім незаймана, і мені направду здається, що вона ще нікого не кохала…

Андрій круто повернувся, підійшов щільно до сестри і урочистим тоном проговорив: — Татяно! Хай буде по слову твому! Але ти мене не осудиш, коли я, твій брат, буду дещо нечемний з Ольгою. Ця потворка пробує огризатись, коли її беруть за шерсть.

— Що за мова, Андрію? Звідки такі слова? У поета…

— Я не поет, коли йде про таких, як Ольга. Це, зрештою, цікаво… Хто кого… Вона думає мене покласти на лопатки. Коли б ти бачила, як жаріли їх очі, коли ми говорили. Як у вовка, але в неї страшенно розвинута жінка. Просто тигриця…

— В такому разі все гаразд. Мар’яну ми направимо іншою стежкою. Хай іде все за планом… Василька мусимо вмовити. Інакше бути не може…

— А може, Татяно, не дуже треба радити Іванові одружуватись з Мар’яною? Ні. Я нічого. Це моя приватна думка… Ти знаєш ці речі, без сумніву, краще, і не думай, ані крихітку, що я тут якось зацікавлений… Мені хотілося б тільки бути перед Іваном чистим і непорочним, мов агнець Божий. Я не люблю всілякого роду братовбійчих сцен, коли йдуть у хід пристрасті. Ти знаєш, які ми. Ми люди рівні так довго, поки рівні… Ні?

— Тепер ми нічого не зробимо, Іван уже в полоні своєї ідеї. Це вже в ходу… Повертати назад цю річ немає змоги.

— А як ти думаєш? Чи говорити мені з Іваном?

— Ні. Це неможливо. Іван подумав би хтозна-що… Ніколи таких річей не займай… Ти, зрештою, маєш дівчину… Я бачила в тебе її фото.

— Це тільки приятелька, — його слова прозвучали непереконливо.

Брат і сестра хотіли більше. Він хотів висловити себе, вона хотіла вичути все, що в ньому діється.

Вікно виходить у сад, занесений снігом. Надворі вечоріє. Настрій огульної родинності, ніжності, добра, трошки сваволі, грубуватої щирості. Вони не думають, що там десь діється велике, непов’язане діяння часу. Вони тут між собою. Надходить велике свято, і всі члени родини між собою, їм хочеться сміятись і любити, любити і сміятись, а часом вийти з берегів і розійтися в просторі. Татяна горда своїм міцним, мужнім, молодим і м’язистим братом. Він дивиться просто в очі, він висловлюється одверто, слова його гнучкі і соковиті. Нічого дивного, що чужі жінки люблять його, такого свіжого і такого повного… Таня ані трішки не заскочена і ані трішки не дивується. Аби тільки не образити Івана. А Мар’яна хай робить, що знає. Це її дівоче і незаперечне.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Дні виповнені по вінця. Нема вільних чи порожніх. Під Миколу знялися великі, затяжні, з прудким східним вітром, хуртовини. Полями через хутори, від Софієвки і дніпровим лугом геть туди, під самі гори правого берега, велетенськими хмарами неслися снігові хурдиги. Перед хутірським садом, перед в’їздовою брамою наростали високі, фантастичні, білі замети.

До хутора кожного дня приходять люди. Кожна людина — нова вістка. Що там тільки не діється! В Таращі знову повстання. В Мошнах згорів маєток. На Воловому хуторі вирізали цілу родину. Розповідають подробиці, як то було, як то рано прийшли сусіди і знайшли всіх мертвими, поколотими ножами. Під звуки хуртовинного завивання, при світлі кволої нафтової лампи, при непокритому малому столі на дерев’яних лавицях передпокою сидять мужчини і оповідають про смерть, про руїну, про пожежі. Двері до кухні відчинені, і звідти з півтемноти чути придушені реготи Горпини, з якою має діло Дмитро. — Сказився! Дмитре! Ой! — чути вигуки, а потім знову тиша. Довгий вечір і ніч минають, ранок жене всіх на подвір’я, до стайні, на тік, до дровника. З усіх боків чути стукіт, сміх, крики людей і тварин.

Одного хуртовинного дня появився на хуторі Петро з жінкою та сином. Багато валіз, всі ошубкані. У будинку зчиняється знаний рух. Безконечні обійми та цілунки. Василь на десятому небі. Він має Михайла, того самого, що був у боях на Хрещатику.