Морозів хутір - Самчук Улас
День перед Свят-вечором — це день, коли кожна хвилина і кожна мить відважується дорогою мірою.
Одного разу зчиняється на подвір’ї гамір. Петро відчинив вікно і на ціле подвір’я гукає: — Андрію! Андрію!
Андрій, що в той час був біля корівні, де працювали дівчата, кинувся бігти на голос Петра. — Що таке?
— А де ж ялинка? — гукає Петро.
— Чого ти кричиш… Ти краще заспокійся…
— Як заспокоїтись! Іде Різдво..
Андрій розсміявся і повідомив, що ялинка вже сі і ять і все до неї є приготоване, тільки треба, щоб він, Петро, взявся за її оздобу. Може зачинитися у своїй буді хоч на цілий день…
Петро заспокоївся. Дивно, як він трагічно переживає всі отакі малі справи. Це, казав він, не дуже такі малі. В родинному гнізді, де святкують люди, повинні такі речі цінити. Ну, що ти скажеш людям, коли вони хочуть перечити думці, що свято не тільки для шлунку, але й для душі. Тисячі років усі покоління, з роду в рід, проводили гак ці дні, і ми раптом мали б злегковажити незримі дорогоцінності, даровані нам природою Божою…
Таке було в цілості наставлення дому Мороза. І як приступив вечір так близько, що його можна було сягнути рукою, коли надворі все лягло на своєму місці, коли кожна твар сита і задоволена, повна натхненних зітхань очікувано бувала, коли темнота відкрила небо і закрила землю, коли зійшла та перша зірка, — у великій їдальні Морозів також усе стояло на своєму місці. І не можна було того покою пізнати. Це не була вже їдальня, як бувало. Це вже хата з лавицями, зі столом, з "покутем", з кутею, з сіном і снопом… Перед срібною Матір’ю Божою Києво-Печерською горять воскові свічі і жевріє червона лампадка.
Стіл не посередині, а в куті, на столі — настільник, під ним сіно, на покуті також сіно і два горщики з кутею та взваром. Стоять на столі порожні череп’яні полив’яні миски з візерунками опішнянськими. Когось чекають, і ніхто не знає, кого саме… Тільки знає Андрій і знає Таня, кого власне чекають. Це, либонь, ніяка таємниця, але в цій метушні легко було дещо спустити з ока… Нарешті, вже зовсім у темноті, на подвір’я з розмахом в’їхали сани і вискочив з них середнього зросту чоловік у короткому військовому кожушку. По будинку пробігло слово — Водяний! І за пару хвилин всі вітали капітана і відразу, з місця, з усіх кутів попливли до великої півтемної, наповненої запахом ладану і свіжої сосни кімнати. З кута вийшов Андрій. Він підійшов до величезної ялинки і витер сірник. Огник торкнувся запальної нитки і побіг по ній. За одну хвилинку ціла ялина стояла в сяйві свіч…
Добрий вееечір тоообі,
Пане господарю! Радуйся!
Ой, радуйся, зееемле,
Син Божий народився!
— вирвалось в усіх, ніби з одних грудей. Голоси спливали рівно, легко, радісно, натхненно. Свічі горіли теплим огнем. Клуби їх сяйва лоскотливо розливалися по барвистих оздобах ялинки. Обличчя всіх присутніх відбивали щиру, сильну радість. Ясність очей зливалася зі співом любові у спільну симфонію.
А "пан господар" з білою бородою стояв попереду, ніби на образі, і його рука не втрималась, щоб не положити на себе святий хрест. Він не співав, бо цих нових коляд він не знає, але він натхнений співом, що ллється йому з глибини власного серця…
Та застееляй стоооли,
Та все килимааами, радуйся!
Ой, радуйся, зееемлє,
Син Божий народився!
"Радуйся, земле, син Божий народився!" Радуйтесь, люди, бо народилась Правда. Радуйтеся, всі земні тварі, бо народилось життя! Столи вже застелені килимами, і на них усе, що може дати велика вічна природа…
Бо прийдуть до тееебе,
Три гостеньки з нееєба, радуйся!…
Ой, радуйся, зееемлє,
Син Божий народився!
Цього моменту Василь ніколи не забуде. Він стоїть біля діда. Якось так сталося, що він взяв його велику, тверду, теплу руку і стиснув її. Дід подивився на внука згори і в сяючих очах хлопця побачив щастя. Справжнє щастя. Він легко пригорнув його до себе і шорсткою правицею погладив унука по голові. Хлопець підняв його другу руку і положив на ній поцілунок.
Коляда скінчилась. Настала урочиста тиша. Старий виступив перший, зайняв без слова місце на покуті і, вказуючи кругом столу рукою, проговорив: — Перше місце біля святої вечері — гостеві…
Вийшов капітан Водяний і сів біля Мороза. Далі сідали всі, як годиться: по старшині. Брати, їх жінки, їх діти… Всі тут, всі разом. Після того встав старий, а за ним встали всі. "Отче наш, — тихим, рівним і виразним голосом проговорив старий. — Іже єси на небесах. Да святиться ім’я Твоє, да прийдет царство Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, і да ізбави нас од лукавого. Во ім’я Отца, Сина і Святого Духа, амінь!"…
На всіх обличчях спокій. Рівний, лагідний, коли душа, мов глибоке море після бурі, втихомирюється і стає непорушною силою своєї величі. Іван відчув, можливо, вперше в житті, що щось подібне може бути. Миттю пронеслись картини минулого, служба в артилерії, західний німецький фронт, полон, бараки полонених з голодом і смертю… І, нарешті, він тут, перевантажений по береги великим почуттям, що не має меж, що забрало його, як забирає буря малий лист, відірваний випадком від галузки. І на очах його виступили туманні кулі, мов сльози, і заслонили ясність його зору, а в душевній глибині з тупим болем підіймалися згустки тріпотливого, незайманого і до цього часу неусвідомленого чуття.
Всі сіли. Урочисто їли святу вечерю. Дванадцять страв, як каже древній звичай, подали до столу. Не бракувало тут пісного борщу з грибами, смаженої в тісті і смаженої так риби, вареників з кислою капустою, пампушок з часником, нарешті — куті та взвару. Нарешті прийшло і по чарці. Це також до речі. Ніхто з цих людей на своєму шляху не впав ще у гріх від цієї гострої рідини. А рід їх не теперішній, і було там десь, у глибині часу, багато таких, що вміли і не суперечили, коли треба було показати свою лицарську достойність. Випити було ознакою сили. Алкоголь мішався з кров’ю, щоб вичути її кріпкість. Він розв’язує язик, а з ним і душу, і тоді людина стає лицем в лице перед собою.
Таня була в піднесенні. її чорна оксамитова сукня додавала їй гідності. Це жінка. Вона приносить жертву перед огнищем древності. Не можна не перечити їй. І всі, їй близькі люди, що зібралися тут, радісні кожний по-своєму, хіба що Сопрон дещо не попадає в тон. І не диво. Ця людина великою своєю частиною зісталася десь там, за простором вісім тисяч кілометрів відсіля. Там усе, що він має, і туди в цей час летить весь жар його серця. Це добре, що він тут, при рідному огнищі, але будьте уважні! Він має ще щось своє! І не можна того легковажити.
Андрій сидить з самого краю, репрезентуючи крайню молодість родини, забарвлює настрій свого найстаршого брата.
— Здоров, Сопроне! Ти нагадуєш мені козака з пісні! "Ой, та не знав козак, та й не знав Сопрон, як слави здобути… Ой, та зібрав військо славне запорізьке та й пішов турка бити". Що? Не пам’ятаєш уже. Це всім пісням пісня. Така могла постати тільки у нас. Дай, Боже! — і випив чарку. Сопрон випив також, Водяний також, Іван за ними, Петро і так не відставав, Катерина Львівна за чоловіком горою… Все пішло своєю круглою, мов всесвіт, дорогою, і по короткому часі Андрій уже розсипався на всі боки. — Я цікавий, що буде світ робити, коли направду не буде воєн. Один філософ, — розуміється, англієць, — розважає, що енергію людей можна вживати в екстрактному вигляді, от щось, як сушену цитрину. Енергія, скажімо, такого Наполеона, в пакуночках по п’ять унцій. Або енергія Льва Бронштейна-Троцького… Ви ще, мабуть, такого не чули. Це новий Наполеон, уроджений в нашій Катеринославщині. Унція його енергії може перевернути догори ногами звичаї наших тисячоліть. По новій вірі, яку несе Лев Бронштейн, я не переконаний, чи в Москві сьогодні можна отак сидіти і любити життя. Ви, мабуть, уже дещо читали з цієї ділянки… Пані Колонтай (переведена в російському виданні мадам фон Штайн) пише феноменальні з цього приводу нісенітниці, які наш бідний світ постарається проковтнути, як маслину найбільшої мудрості. Ви, мабуть, не раз спостерігали, як з мокрого листу після дощу капають сльози. Це сльози природи. Ми не можемо збагнути, чому воно так, але я думаю, що природа також плаче після бурі. Наш світ плаче також… Кров’ю… Сповідається за великі гріхи.
— Що ти тут почав говорити… — вставила своє слово Таня.
— Я? Я можу також мовчати. Це те саме.
— Ні, Андрію Григоровичу. Ви можете сміло висловлюватись, — зазначив з другого боку капітан Водяний.
— Слухняно вдячний, пане капітане. Я думаю, що власне моя мова спричиниться до травлення вареників з кислою капустою…
Всі засміялись.
— Тисяча дев’ятсот вісімнадцять років перед цим днем мав народитись наш Бог з ім’ям Христос Це багато часу. Я думаю, що Толстой ніяк не мав рації, заперечуючи його божественність…
— Ти, Андрію, такого тут не згадуй, — висловився рішуче дід.
— Мовчу, діду! Вибачте! Не попав у ті двері. Але я направду маю добру думку. І повірте мені, що з моєї душі народження цього дня нелегко буде вишкребати. Ще нема такого пінцета, щоб таку операцію міг провести…
Говорив довго і про все. Вмішалися в розмову інші. Іван розповів, як він святкував Різдво у Німеччині. Проспівав "Штіле нахт, гайліґе нахт". Водяний згадав своє в Петрограді. Після всі встали, згасили половину свічок на ялинці, Катерина Львівна сіла до роялю, і нова коляда заповнила простір. Колядували всі. І Василько, і навіть Михайло. "Небо і земля, небо і земля нині торжествують"…
Іван непомітно підійшов ззаду до Василька, взяв його за обидва лікті і так стояв, дивився перед себе, думав. Очі його наповнилися знов тим самим туманом, і йому було ніяково серед цих радісних людей. Як би хотілось йому тут, на цьому місці, всім сказати і про все, що носить у своєму вояцькому серці!
Синові своєму хотілося б також проказати всі слова, що купчаться в думці. Однак це була б річ нечувана, він не наважиться виходити з нормального річища, і ці його внутрішні переживання тільки доповнять йому святість та урочистість моменту.
Василько стояв спокійно. Світло свічок падало на його розчервоніле, майже дитяче личко.
