Морозів хутір - Самчук Улас
Зараз цифри унагляднюють вам цей факт. Мільйони москвинів кидають свої столиці і автоматично, як механізм, чи як ведені інстинктом істоти, кидаються на південь. Вони не розуміють, але відчувають, що вони задушаться без повітря, яким дихаємо ми. І тому Петро Великий, відкриваючи вікно в Європу через Петербург, хоронив усіма силами Київ і Чорне море як основний резервуар життя Росії взагалі. Тож і назву вони взяли нашу. Тож і наші люди їх вчили їсти. Тож ми давали їм форму. Тож ми в’язали їх необмеженість нашою моральною поставою. Тож багато всього, що Мала Росія дала своїй провінції на півночі, ніяк не може бути заперечене існування династії Романових, які, власне, керуючись підступною думкою, спробували збезголовити Малу Росію на користь великої і тим самим порушили найінтимніші недоторкальні святощі народу нашого. Страшним, чисто російським способом було ображено амбіцію духовості керуючого центру. Спробуйте це зробити в царині біології — і ви побачите, що ваше тіло протягом одної секунди, ба, одної миті, перестане функціонувати.
Коли послухаєш політиків нашого часу, видається, що досить спалити кілька портретів Шевченка чи книжечок, виданих "Просвітою", і справу вирішено. Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими ознаками. Наші люди і ті найкомічніші є гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку? Ви думаєте те, що німці створили Брест-Литовськ? Ви думаєте, що Росія — забороло перед ґерманами… Ви нарешті думаєте, що варто злякати мене, що писані моєю мовою книжки не читатимуть у світі, і я перестану їх писати… Що Шевченко був висланий за Урал випадково, що росіяни кажуть "ніколи", що мої брати їх підтримують своїми п’ястуками, що Європа нас не знає, щосвіт нас не хоче… Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони, і ми є тільки її сліпими виконавцями… Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідтіль нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією. Більше від того. Москалі покоряться нам. Ми їх змусимо зійти з-під неба до землі. Ми приневолимо їх думати категоріями живих людей. Інакше нашому просторові загрожує смерть. Його заллють не ґермани, а Азія, дракони, і тоді народиться Чингісхан московського виробу, і хто знає, чи ґермани знайдуть діющу зброю проти того… Похід Азії почався. Україна в народженні. Європа у відступі. Питання тільки, чи встигнемо ще раз повторити історію і ще раз із Києва створити одну імперію, на цей раз з назвою Україна. Це є те, що нас абсорбує, а все інше тільки видимість і умовність. Так, мій брате Іване!..
Це було забагато для такого хутора. Присутні не зрозуміли всього дослівно, але вони щось вичули. Сопрон розкрив ще більше рот.
Його захоплює сама постава і незалежність наймолодшого брата. Яка неймовірна зухвалість! Звідки вона взялась і яке повітря освіжає легені такого діапазону?.. Мар’яна була просто приголомшена. Вона хотіла присунутись ближче до Андрія і помацати його за одежу.
Було темно, тому внесли велику нафтову лампу, і Татяна попросила всіх перейти в їдальню вечеряти. Всі вставали, ніби п’яні. Іван посміхнувся і, зовсім обеззброєний, повторяв тільки:
— Це все тільки філософія… Діло виглядає не так. Мар’яна на цей раз висловилась: — Але логіка в тому є, Іване….
Власне логіка. Суворість вислову зобов’язує наш розум розуміти… Ти чув коли, щоб широкоштанні українці так говорили? Коли вони танцюють гопака і їх за це переслідують, я дивуюсь, що, власне, змушує поліцію переслідувати гопачний гумор… Дивно, дивно…
При столі так сталося, що Мар’яна сиділа з Андрієм. Вона повернулась до нього і легко торкнулась пальцями до його руки, що лежала на ляді столу. Андрій повернув до неї голову:
— Прошу, — сказав він їй з наголосом на "о".
— Їжте, — сказала Мар’яна. — Не можна ж весь час говорити. Цікаво було б, щоб ви поговорили з моїм батьком. Запрошую вас до нас…
— Глибоко зобов’язаний, панно Мар’яно, — проговорив Андрій, і Мар’яні подобалась форма звертання. Ніхто до неї не говорив: "панно". Це по-українському. По-звичайному буде Миколаївна… Але Андрій це все розуміє, очевидно, по-своєму.
Розмовляли про біжучі справи. Згадували Петра, що все ще не приїздив. Робили здогади, чи приїде взагалі. В Києві така безодня несподіванок. Кажуть, що він бігає до міністрів, що там день-денно люди, які кричать і метушаться. Шкода, що Петро не тут, а там.
Над столом висить велика мідна лампа, але вона не досить освітлює простору їдальню. По кутках однаково залягають тіні, і все те, що освітлене в центрі, творить невеликий круг серед дуже великого темного простору… Чути, як за вікном шумить зима, як міцніє мороз. І снажиться ніч вводити настрій у затаєні кутики зимової романтики бурі, снігу, холоду, — і виникає почуття приємності, що тут, у кімнаті, є світло і є справжнє тепло.
Нарешті прибув на хутір і Василь. Вже на другий день за ним появився його вірний Андрій Книш, За ворітьми хутора виросли цілі фортеці з підземними ходами, з яких завзято гриміла артилерія. Василь був захоплений своєю творчістю. Сніг був для нього дуже вдячним матеріалом. Розчервонілий, розігрітий, він видумував несотворені речі, і коли хтось зі старших появлявся на обрії, обидва хлопці зникали під снігом, щоб не наражатися на зайві кпини. Зрештою, вони вже були дещо завеликі для такого роду заняття, однак терен був дуже спокусливий. Василь любив це діло, жив ним, переймався весь. Зі снігу виростали башти, мури, замки, мости.
Біля хлопців крутився також Кудлай. Його чорна сильвета[13] на білому снігу виділялась дуже яскраво. Він брав живу участь у творчості своїх людських колег, бігав попід мостами, вискакував на стіну і гавкав у простір безлюдного лугу, що простягався великим білим плесом на південь перед хутором.
Одного разу на сніговій башті появився червоний прапор. Перемогли червоні. Але це не тривало довго. Почали літати білі снігові кулі, Андрій Книш кричав захриплим голосом "ура", і по короткому рукопашному змаганні червоний прапор зник. На його місце заткнуто прапор зелений. А ввечері Василь, соромлячись, оповідав:
— Андрій Книш дуже настирливий. Він твердить, що зелена барва — це наша барва.
Таня йому відповідала: — Це все одно. Яка там у вас барва… Це все одно.
— Він каже, що революцію можна видумати…
— Я не кажу видумати, Василю, — перечить Андрій Книш. — Я кажу, зробити…
— Кудлай дістав кулю просто в око. Бідний. Він, напевно, не захоче більше з нами бавитись…
Андрій Книш виявив бажання відійти на свято додому, і перед Василем виникла перспектива глибокого осамітнення. Це порядно його турбувало, хоча його батько дуже багато уваги присвячував якраз йому. Василь приймав це як належне. Він бачив свого батька дещо стурбованим. Інколи він довго стояв перед портретом матері і думав. Василь помітив, що батько його сумує, чи йому чогось шкода. І тоді Василеві хотілося бути до батька ніжним і чулим, — але це не вдавалось йому проявити.
Часто бувала у них Мар’яна. Василь не розумів, звідки у нього до неї застереження. Не можна було сказати, щоб Мар’яна якось недобре себе поводила. Він просто був настовбурчений — і все. Особливо, коли батько запрягав коні і відвозив Мар’яну до Канева.
Іван Мороз уже майже впевнився, що його душевна рівновага порушена і причиною того є Мар’яна. Вечорами, залишаючись у своєму кабінеті, він гостро вичував відсутність її. Багато років не переживав він чогось подібного… Коли був з нею — здавалось, що це тільки обман, що їх стосунки цілком нормальні, як це звичайно буває між людьми. Але варто було їй відійти на віддаль, як його душа починала відразу виявляти болючий неспокій…
Мар’яна приїздила на хутір майже кожний день. Іван відвозив її дуже охоче. Розмовляли переважно на звичайні біжучі теми, про революцію, нові вісті… Востаннє приходила Україна — в концепції, як це висловив Андрій. І взагалі Андрій досить помітно вклинився в їх думання.
— Ви думаєте, що Андрій людина пересічна? — питала вона.
— Така сама, як ми всі, — відповідав Іван. — Мені здається, що ми всі якісь таланти, тільки ми не вміємо їх проявити…
— Ну, а Петро?
— Петро вибрав конкретні засоби. Барва для нього — це справа прояву себе. Я, наприклад, такого не маю в руках. Хоча я переконаний, що я міг би зробити більше, ніж господарити. Я помітив, що в людях сидить їх геній, тільки не всі його вміють практично ужити. Подивіться на нашого батька. Він досягнув більше, ніж кожний з нас. З нічого він став людиною… Підкреслюю, що якраз людиною, європейцем… А був звичайний нуждар, український парубок… Наші люди на селах — це переважно закопані таланти, бо вісімдесять процентів їх життя не використано. Кожний з наших селян міг би стати моїм батьком, тільки він знаходиться в неволі духового занедбання. Це триває з віків. Розумні люди з виразною функціонарністю всіх змислів залишаються без акції, в духовій летаргії, мов птахи, що переживають весну. Наш батько порушив нашу національну летаргію. Він породив синів, і виявилося, що ми всі таланти, але тільки один Петро знайшов собі вислів. Проте я переконаний, що ми всі такі самі таланти, і якщо Андрій вмітиме чи потрапить знайти себе в слові, він буде великий… Бачите: він навіть не боїться нашої мови…
— Як ви сказали? — перепитала Мар’яна.
— Маю на увазі нашу мову… Інколи мені здається, що в самій нашій мові сидить розв’язка нашої немочі.. Можна це сказати і краще.. У мові наших предків було щось, що змушувало їх шукати помочі поза межами свого мовного комплексу. Ми переймали чужу мову для вислову духового полету. Сьогодні зухвалість наших людей намагається перерости страх перед рідним словом.
А проте все, що нашою мовою сказане, є трагічно мілке, як дивитись на те в перспективі часу. Подумаймо, яка глибина лежить у вислові росіян, їх пафос — це щось трагічне, але одночасно завойовуюче.
