Морозів хутір - Самчук Улас
Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..
— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.
— Резон. Маєш тут рацію…
— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…
— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?
— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.
Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…
Пароплав "Чайка" рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.
Ведуться спочатку тихі, після голосніші і голосніші розмови. Кілька мужчин у чорних кожухах курять цигарки з махорки. Тільки пані в чорному, з лисячим коміром, сидить мовчки, зосереджена в собі…
Це "російський народ", що мандрує по Дніпру. Більший вилицястий мужчина розповідає про петлюрівців.
— Це собі такий народ… Хто знає… Воно ніби і вояки, а в кожному разі люди свої і незлобні… З нашого села пішло кількох, але повернули скоро. Кажуть, ніби нема з ким воювати, тільки дві шинелі принесли і жовті чоботи… Воно і правильно, коли нема з ким воювати…
— Та й до чого воно та війна доведе? Куди? — докидає сусід з махорковою цигаркою.
— До кінця… Наша Росія довоюється до кінця… Коли мій батько колись казав, що людей буде обмаль — не вірили… А тепер… Знаєте…скільки їх тепер гине? Кожний день? Тисячі… коли хочете знати…
— І все дурно-пусто…
— Дурно-пусто… Бо хто тут щось знає… Отак… Коли я був на фронті, так там був явний враг… Німець. Там усе було ясне — ти тут, він там… А у нас дома… Я вам кажу цілком одверто: за що наші люди б’ються між собою, я так-таки і не второпав… Не хвалюся цим…
— За свободу, — висловився чоловік з цигаркою і при тому випустив хмару дуже неприємного диму. — Таже свобода повинна бути, — докинув він по короткій перерві і подивився на свій тяжкий, чорний, з великими щиколотками кулак.
— Ехе-хе-хе, — тяжко і безнадійно зітхнув хтось у куті.
— Правильно, дядюшко, — зазначив вилицястий мужчина. — І я також сумніваюся…
Чоловік, що скептично зітхнув, промовив: — Свобода… Хто з нас знає, що це таке… А ось що у нас ліси без плану дорубують, так це всім відомо. Що то буде, коли земля наша буде без лісу… І так мало.
— Лісу в нас стане, — каже чоловік з цигаркою.
— Питають люди, де той ліс? В Архангельську? Це не близько.
— Нічого. Як буде треба — пішлемо і туди…
— Воно-то пішлемо… Тільки кого? Не всяк хоче йти, куди йому не пасує.
— Піде. І питати не будуть. Пошлють і піде. Думаєте — хотілось нам на війну чи в Маньчжурію? А пішли. Наказали — і пішли.
Всі підуть. Згори люди дивляться також, не тільки знизу… Нам все видається таким, як є… А ті згори бачать по-своєму… Коли б наше государство управлялося знизу — не було б толку.
— Це-то свята правда. От маємо… Слабода. Чоловік не може вийти за поріг. Сказано в писанії — приїдуть гади і пічнуть рити землю та заривати народи… В писанії все написане. А революція що? Не по писанію?. По писанію. Не було сказано, що прийде Антихрист, що виступить насупроти Христа і що церкву святу поверне хрестом униз? І чи не так уже є? У нас прийшли матроси, та ті тобі все догори ногами… Все чисто. В самого Бога не вірять. Каже: Бог? Ти його сам бачив? За бороду держав? Тьху, нечиста сило! А я кажу: все роби, але Бога не руш… Бог не жарт. Бог сотворив блоху і то знав, що робить. Блоха мудріша річ над усі орудія…
— Тааак… — озвався чоловік у кутку. — Це мудрість, тільки не знаємо, чия… Робочий має своє, а піп своє…
— Робочий? Робочому що? У того закон під ногами.
— Робочий дістане його з-під ніг до рук. В руках буде держати закон. І не один… І землю вирвуть попам та поміщикам. Так воно буде лучче. Понятно, коли ти робиш на землі чи на заводі, ти маєш право. А люди з білими руками живуть на землі не по закону. Землю треба віддати в робочі руки, а тому і революція… Земля і воля! Не понятно хіба?
Іван і Таня сидять мовчки і мовчки слухають. Голоси падають з усіх боків, але все різні. Всі вони висловлюють якусь думку, але співати вони не потраплять. Нема в серцях тих людей мелодії. Іван нарешті кидає каюту і виходить на чардак. Там сіро, падає сніг, в тумані повільно і обережно пливуть береги ріки, хлюпочуть колеса пароплава. Іван починає приходити до певного висновку. На кожному боці бачить те саме — хаос. Хаос передовсім у думці. Зрештою, і він сам не знає, чого власне він би хотів. Хотів би, щоб усі ті люди розійшлися по домівках і працювали. Хотів би, щоб його не чіпали і дали йому змогу обробляти землю та пильнувати хутора. Хотів би, щоб життя на землі було спокійне і ніким зайвим незаймане. І Іван ставить собі питання: яким чином все те перевести в життя? Як знайти рівновагу? Звідки почати… Він виразно чує, що все йде навпаки. Згори і внизу насуваються великі сили і завалюють весь простір — небо і землю. Людина крутиться в круговороті і кричить слова без змісту. І ржуть дикі коні, і ревуть корови в чорну безвість…
Здовж ріки з північного заходу віє холодний вітер і розриває клуби чорного диму, що виривається з димаря пароплава. З сусідньої кабіни чути спів і бренькання балалайки. Співають про купця "ухаря", що заїхав до села здивувати народ. "Старих і малих он поіт віном"… Іван знав пісню і в ній вичуває зміст того, що діється. "Пєй, прапівай, что прапйом — нажівьом"..
Проходили насторожені і непевні тижні. На Морозівському хуторі життя йде повільно і обережно. З димарів кожного ранку виривається сивий дим. З воріт заднього двору виїжджають наладовані гноєм сани, на яких зверху сидить Корній або Дмитро. Інколи ті самі сани в’їжджають до тих самих воріт, але на цей раз наладовані сирими березовими колодами. На подвір’ї завжди хтось є. Старий Мороз крутиться тут від світання до смеркання. Шия його закутана великим закоптілим, невідомого кольору шаликом. Вовняна шапка з чорної стала земляною. Під повіткою сиру березину ріжуть на круглячки, колять її і складають попід стінами. Омелянчиха раз по раз приходить з великим без дна кошем і набирає до нього білі поліна.
Були також морози. Дніпро швидко замерз. Десь перед Миколою почались метелиці, і на лугу появились снігові замети, особливо в тих місцях, де ростуть кущі. Під ворітьми хутора постали цілі гори снігу, через які доводилося пробиватись силою належної зброї…
За два тижні перед Різдвом на хуторі почали з’являтися гості. Першим прибув Сопрон. Яким чином? Це було великою несподіванкою, бо ж він поїхав до Києва з наміром все-таки податися до свого Сибіру. Він уже навіть попрощався з усіма, незважаючи на всі гарячі протести Татяни. Спішився додому. Це ж не за порогом…
Але додому не попав. Виїхав з Києва на Москву, але не доїхав навіть до Курська. Зі станції Хутір Михайлівський мусив повернутись, і йому ніхто не радив їхати далі. Що там далі діється? Ніхто нічого не міг сказати, але там діється щось таке, куди розумні люди не хочуть їхати. Звідти їдуть і йдуть пішки, але туди немає поки що охочих. Залізниці перервані, мости зруйновані. Полонені та втікачі, що походять з півночі, цілими валками йдуть пішки з села до села. Нема де спати, нема чого їсти. Говорять, що довго так не може бути, що ще місяць-два — і ціла північ рине на південь…
Іван та старий Григор слухають ці розважання і не дуже це їм подобається.
Це щось схоже на мор чи якусь іншу пошесть. Ніхто про це ще гаразд не знає, бо люди зайняті своїм близьким ділом. У Києві все ще революція. Сопрон пробував проїхати на південь до Ростова, але і там йому не повелось. Він уже знає, що і як треба робити, щоб їздити по Росії. Старий він і випробуваний залізничник, але не виходить. Це не є добрий знак. Довелося вернутись до батька і чекати…
Повернувся зі школи Андрій. Його поява на хуторі внесла великі зміни. Все навкруги заворушилось. Цікава була зустріч братів — найстаршого і наймолодшого. Вони зовсім мало зналися, їх різнив простір, час, мова і вподобання.
— Здоров, сибіряче! — проговорив Андрій і обняв міцно брата.
— Здоров, здоров, українче! — відповів Сопрон. Обидва сміються і дивляться один на одного. Обидва ростом рівні, тільки Сопрон товстіший.
— Як же там Сибір. — каже далі Андрій.
— Нічого… Приїдеш — побачиш… Також наша земля і навіть непогана, — трошки демонстративно відповів Сопрон.
Вже з першого дня почалися палкі дискусії. Брати стояли кожний на іншому місці. Сопрон і Андрій цілком один проти одного, Іван збоку… Тільки Татяна була всередині і намагалася зрозуміти кожного. Старий батько до таких розмов не втручався. Діти. Вони вже знають своє. Кожний має свою голову.
Сходились переважно в їдальні. Андрій поводився просто, але незалежно. Мова його одверта, ясна і зовсім не юнача. Зрештою, він до юнака не подібний. Він уже зовсім мужчина, і думки його зовсім мужеські.
— Ти, здається, пописуєш, — сказав одного разу ввечері до Андрія Сопрон. Іван був при тому.
— Здається, — відповів Андрій, сів, заложив ногу на ногу і закурив цигарку.
— Я тільки цікавий, хто те буде читати, — провадить своє Сопрон.
— Ти, — твердо проговорив Андрій.
— З мене будеш мати поганого читача.
— Нічого. Витанцюється. "В бальшом хазяйствє всякая дрянь прігадітся", — казав Ленін. Це ж для тебе авторитет.
— Але ти сходиш на мале хазяйство. Ти ж по-українськи. В Сибірі твоєї мови не знають.
— Навчаться. Заговорять, як треба буде. І так там половина наших людей.
— А хто ж тебе буде читати за кордоном?
— Я цим не цікавлюсь. Пишу не для закордону, пишу для тебе. Так. Ти дивуєшся.
