Люборацькі - Свидницький А. П.

- Та й не привітаєшся? - каже Антосьо.

- Nie miała bym roboty, ta z tobą się witała! 86 - відказала Мася.

Не сказавши ні слова, Антосьо почав співати:

Їхав ляшок дорогою,-

Ляської натури:

На нім шапка сивенькая

З свинячої шкури…

Не співав же далі цієї пісні, а залепетав з своєї голови:

- За ним Мася точилася: так в Тернівці навчилася!

- A ty gdziе się nauczył? 87 - гукнула вона.

- В Крутих! - каже Антосьо.- Та знай, що в Крутих лучче учать.

- Видно пана по халявах,- сказала Мася і показала Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, руді, і набік, як корси.

- А паню видно по носі, що рилась в горосі,- відказав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, і додав: - Рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.

- А ти кров собача! - гукнула Мася і зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут і почав кричати та в долоні припліскує:

- Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала, мужики зловили, по селі водили та били у п’яти, бо ляшка проклята - гу!..

Мася вислухала все та й каже:

- Poczekaj że, łajdaku! 88

А Антосьо почав:

- Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили й відвели до тата, бо ляшка проклята - гу!..

«От проклятий хапокниш!» - подумала Мася і розірвала б його, та - рада б мама й за пана, так пан не бере!

Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати й почала збиратись.

- Куди ти? - каже мати.

- До панства Росолинських піду.

- І сорома тобі нема,- озвалась мати,- тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!..- І заплакала.

Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй ляховки жили та ляхи здорові були.

- Треба ж з wizytą 89 піти! - каже вона.- Що ви знаєте!

Стенула мати плечима і каже: - Війся-війся! Цур тобі!

Росолинські тільки що від обіду встали, як Мася прийшла, і сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір’ю щось базікали. Нічого розказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли в таку шкуру вбратись, як черепаха, що й сокирою до живого не доколупаєшся.

З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів - та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: «Пом’яни, господи, душі усопших раб своїх». Одна покойова вбралась за дяка в старий панів сіртук, друга - за паламаря і співають: «Вічная пам’ять». Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, і сльози з очей течуть. Панія вже й не сміялась, а тільки: «Га!.. га!.. ах!..» Як ось входе оконом, поклонивсь панові, панії, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на цю церемонію та й каже:

- Słyszałem nowinę: ksiądz paroch kazał długo żyć! 90

- О! - пан каже.

- Słyszałem,- додав оконом.- І тепер там гомін такий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.

Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не жаль було за о. Гервасієм, як за батьком - ні слова; та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа преставляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась і пішла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.

- А де ви були, панно? - питає.

- Gdzie i zawsze, 91 - відказала Мася.

- Ото! А батюшка вмерли - ви й не поблагословились.

Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був-не-був батько, а все ж він батько; його благословенство і зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволе.

- А покійні,- додала дяківна,- так довго вас кликали: «Масю-Масю! де моя Мася?» Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, то наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позав’язувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: «Піди, Тетяно, до Росолинських: вона там».

Прийшла Мася і оклякнула по-католицьки. А батько лежить на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась і, може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до розпуку - та й сум її взяв. А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.

Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в чорних ризах; в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні,- вчора обжинки справляли, жито дожали, і покійний запрошав женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патрахиль замотаний. О. Гервасій в йому було з кропилом ходе, вивід читає, ходе сповідати. Кому тепер воно зостанеться?

Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися ніт. Паніматка ходила як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, і тільки шупортається - те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб’є, як кладе; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав’язав, наче камінням їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась - так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як