Люборацькі - Свидницький А. П.

- Післати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пішли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа,- замість мене він буде вам за батька; над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко,- каже,- не гніви його, милосердного; він зна, що робе. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти.- Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.

Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.

Ще цей посланець, може, й верстви не в’їхав, як Антосьо вже був дома.

«Слава богу,- подумав тато,- що сподобив мене діждати сеї години, що я сина свого бачу», і каже: - А як ти, сину, вчився?

- Дали похвальний лист,- відказав Антосьо.

- А покажи! - каже тато.- Славно, сину, добре,- заговорив о. Гервасій.- Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі? Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.

Антосьо не знав, куди що йде,- не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.

- Чого ти, дурню, плачеш? - каже тато.

Антосьо засоромивсь і побіг надвір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.

Хто бачив її на різдво та на великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушник ставай, а тоді була - от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна,- як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажою повиводив: щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.

- Чого ти, дочко, так змарніла? - поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:

- То такі в вас мізерні? де то я мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! - Голос їй дренчить, а очі так і забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся,- такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла, чого хотіла.

- Ти ж, доню, така була, як ягідка,- додала мати.

- Слава богу, що минулось,- відказала Мася.- Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б’ється! А правда, мамочко,- додала,- що я й від попівен відмінилась?

Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну,- бо то хлопка, каже,- а на ляховку, бо то шляхетної крові.

- Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, 81 ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. 82 Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. 83 Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду!

«Попівна! знатного роду! - подумала Мася,- та ще якого знатного! що панове предків то замучили, то не домучили» і каже: - Дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.

- А! дочко,- озвалась мати,- якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.

«За попа,- подумала Мася,- і смертельний гріх! Ото це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа - kozią brodę!» 84

- Треба вже,- заговорив панотець,- набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким деркачем!

- Та я,- відказала Мася,- вже і сама набрала, тільки заплатіть.

- А покажи,- сказав тато,- чого ти набрала.- Мася й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли й назвати, тільки придивлялись.

- А яке ж ледаче,- кажуть,- так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? - запитали.

- Недорого,- відказала Мася,- всього п’ятнадцять карбованців,- і понесла назад у валькир.

Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою:

- Пару бичків купив би, річняків!

- П’ять пнів пасіки,- озвалась паніматка.- Тепер кріпись! сам того хотів-єсь. Щоб то було мене послухати! А тепер п’ятнадцять карбованчиків так - тьху!

- Ти вже й розходилась! - озвавсь панотець.- Тих пְ’ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може, в єї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.

Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почув, то так і причвалав.

- Здорова,- каже,- була!

- A! Jak się masz! 85 - озвалась вона, сидячи коло столу - щось вже їла і не подивилась