Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Тих, до яких ви звикли, якими живете... Нехай приходять їм на зміну нові, і нехай вони збуваються, якщо вам пощастить!..
— Де Макс?
— Він вам потрібен?
— Я б хотіла сказати йому, що про нього думаю.
— Ви певні, що це йому цікаво? Яна спалахнула:
— Не треба.
— Ні, чому ж... — Лисий підійшов до відеофона, набрав якийсь номер, і на екрані з’явився Макс. Він стояв біля вікна, заклавши руки в кишені, і позіхав. Відчув, що на нього дивляться, невдоволено скривив губи і підійшов ближче:
— Ну?
— Ви бачите, міс, — сказав лисий, — тут відеофони вмикаються навіть без взаємної згоди абонентів.
Макс глянув на нього з презирством і звернувся до дівчат:
— Ну?
— Вимкніть його, — сказала Яна.
— Я не хочу бачити цю потвору! — гукнула Тереса і відразу ж звернулася до Макса: — Ви зробили підлість, але ж майте хоч мужність пояснити нам навіщо!
Макс знизав плечима:
— Хіба Фрад не пояснив?
— Вимкніть! — повторила Яна. Макс розсміявся:
— Я гадав, що Фрад усе розповів. Бачите, любі мої, Фрад дуже любить красивих жінок. Я б сказав, що це в його житті пристрасть номер два. Про номер один ви довідаєтесь, якщо він сам цього схоче. От я й зробив йому подарунок. Вас задовольняє моє пояснення? Ви мовчите? Сповнені презирства? Фрад скаже решту. Бувайте!
Макс вимкнув відеофон.
— Бачите, відімкнутися ви можете самі. Але спочатку на вас подивляться без попередження, — зітхнувши, пояснив лисий. — Така тут система... Це щоб головний міг у будь-яку хвилину перевірити приміщення. Міс, мабуть, втомилися. Чи не хочете пройти зі мною — я вам покажу кімнати.
— Ми будемо спати в одній кімнаті, — сказала Тереса.
— Як хочете, міс. Але вам відведено дві кімнати, і я їх покажу. До речі, якщо дуже схочете, зможете ночувати в джунглях. І ніхто на це не зверне уваги. Так що рекомендую — спальні досить зручні.
Джон Ессельсон провів їх коридором і вказав на двоє дверей, розташованих одні проти одних.
— На добраніч, міс, — сказав він, вклоняючись. — Там ви знайдете все необхідне.
Дівчата зайшли до однієї з кімнат. Стеля світилася денним світлом: за високим вікном уже стемніло.
Це було комфортабельне приміщення. Широке плоске ліжко з двома подушками, столик, стільці і крісло з похилою спинкою. Поруч з вікном — відкидний секретер і апарат пам’яті. У високій білій вазі на столику стояли дивовижні квіти. Великі пелюстки, яскраво-бузкові та полум’яно-пурпурові, з ніжними білими краями, здавались витвором геніального ювеліра. В них сполучалася фантастична вигадливість з витонченою тендітністю.
Квіти трималися за краї вази, а їх сріблясто-білі корінці й цибулинки звисали всередину.
— Орхідея... — захоплено прошепотіла Тереса. — Найпрекрасніша квітка в світі.
Яна підійшла ближче.
— Чому ж ваза без води? Вони зав’януть...
— Орхідею тільки оббризкують. її коріння живе в повітрі, Яно...
Квітка у вазі показувала кожну жилку і кожен майстерний вигин свого яскравого тіла, кожну свою рисочку. Від неї сходило відчуття доцільності й досконалості природи, що завжди залишається прекрасною, навіть у найчорнішу добу людського віку...
Над ліжком висіла гравюра, що відтворювала одну з сторінок південноамериканської історії. А стіна напроти ліжка була суцільно зайнята бібліофільмотекою і звичайними двома екранами — телевізора й відеофона.
Стіни були приглушено сонячного кольору.
— Хто б міг думати, — стільки смаку...
Зазирнули за внутрішні двері. Там була ванна з душем і самохідна спортивна доріжка. Дзеркало на всю стіну.
Зацікавлені дівчата перетнули коридор. Друга кімната Була така сама, тільки в ній переважали абрикосові тони та орхідеї стояли не в білій, а яскраво-жовтій вазі. Настінний естамп зображав старовинну гавань...
— Я буду тут, — сказала Тереса благально. Поглянула на Яну, в її очах була написана не нова вже думка: я лише слабка жінка, але я справжня жінка, та ж не можуть же всі бути сильними...
Яна всміхнулась, поцілувала подругу й повернулась до своєї кімнати. "Треба прийняти теплу ванну, роздягтися і лягти спати. Бо я дуже втомилась, і сьогодні однаково вже нічого не надумаю..." Так вона вирішила, і лягла, не роздягаючись, на ліжко. Хотілося трішечки побути без руху...
Заплющила очі. Привидівся зелений водоспад джунглів, що мчав під голубим вертольотом, десь пропливла і зникла тонка й загнута, як палець, скеля... Почулися голоси:
— Будь щасливою, Яночко!
— Доню, я так хочу, щоб ти була щаслива...
— Яно, нехай вам щастить...
То говорила Маринка — подружка по роботі в цеху, мама і начальник відділення Леонід Пилиповичі Так вони казали, коли прощалися з Яною перед її від’їздом до Артема в Харків.
Яна розплющила очі й стала дивитися на стелю. Трохи скосила очі — ніч за вікном була чорна як сажа.
"Так можна й заснути..."
Товариші запросили її на прощальну вечерю в ресторан "Хвиля" на Дніпрі. Сиділи за довгим столом. Там були і заводські, і товариші з "Вістей", а поруч з Яною сиділа мама — красива й трохи сумна.
Над Дніпром стояла прохолода. У парках на кручах з’явилося жовте й червоне осіннє полум’я. Воно ще було несміливе — охопило окремі листочки й гілочки, але ті вогники в хвилях втомленої зелені створювали терпкий і урочистий настрій.
Пили сухе кислувате вино, жартували й сміялися невимушено, як Яна нещодавно над Дінцем, коли слухала жарти Артема й Олексія...
— Маріє Олексіївно, ну чого вам було не одружити
дочку з киянином, щоб вона залишилася тут? — казав Леонід Пилипович.
Він весь вечір незграбно й метушливо упадав коло мами, підливав їй вина, підкладав страви, а коли жартував — заглядав у мамині очі: чи їй смішно?
— Що ж вдієш... Коли діти виростають, вони забувають, що маму треба слухатися.
— Такі тепер діти!
— Та й ми були такі... — сказала мама.
— Ой, були, ой, були!
— Моя мама колись дуже не хотіла, щоб я з’єднала свою долю з Яниним батьком. Казала: він буде не біля тебе, а десь під землею, а ти все чекатимеш, все виглядатимеш.
Леонід Пилипович знав про трагічну загибель Івана Шевченка.
— Про мертвих іноді уникають говорити за веселим столом, — неголосно вела мама. — А я цього не розумію... Іван був хороший чоловік і батько, він нас з Яною любив, і ми його теж. Коли я про нього згадую, мені здається, що й він проводжає сьогодні дочку на нове життя...
— Яно, нехай вам щастить! — сказав Леонід Пилипович.
Яна вдячно посміхнулася: адже ж і він був трохи причетний до її щастя. Це разом з ним ішов тоді Артем по заводському подвір’ю. Це якраз Леонід Пилипович, заклопотаний енергетичними проблемами заводу, мимохідь подав їм думку про побачення.
Він любив Яну. Коли почув, що вона залишає завод, заметушився в своєму кабінеті, кілька разів визирнув у вікно, потім спитав:
— А як же "Вісті"?
Не про завод — про "Вісті". Яна зрозуміла, що начальник відділення справді засмучений.
І ось він смішно упадає біля мами й бажає Яні щастя. За столом гомонять друзі, з Дніпра тягне прохолодою. Мама доброзичливо поглядає на Леоніда Пилиповича, лагідний малюнок її вуст змінюється посмішкою.
— Я розумію вас, — каже начальник. — Я теж живу один, і дітей не маю... Є в мене батьки, аж на Сахаліні. Клімат перетворюють.
— А я не сумую. Ми з Яночкою щоденно розмовлятимемо, їздитимемо одна до одної в гості...
— А на завод Яна ніколи й не подзвонить.
Це почула Маринка. Її щічки потемніли:
— Ні, ви послухайте! Людоньки добрі, ви всі чули: Яна нам не дзвонитиме!
— Клянуся автоматичною лінією номер два, — сказала Яна, — на якій я пропрацювала майже три роки, що кожної п’ятниці після закінчення першої зміни дзвонитиму на центральний відеофон нашого цеху. Але ж і ви мені дзвонитимете. Домовились?
Потім почали танцювати. Леонід Пилипович запросив маму, Яна була йому вдячна і за це.
До Яни підскочила Маринка. Вона ще й досі не позбулася шкільних звичок.
— Яно, підемо з тобою!
— А що ж Сергій?
— А він посидить подивиться.
— От ти смішна, Мариночко...
Губки Маринки — три червоні вишеньки — склалися благально.
Закружляли по площадці. Сергій дивився ображено. Яна зрозуміла: хлопчину знову крають сумніви. Тоді вона підтанцювала до нього і з розгону посадила Маринку йому на коліна.
Сергій почервонів. Маринка сторопіла. Вона так засоромилась, що навіть не здогадалася відразу встати. Відвідувачі ресторану доброзичливо сміялися.
Маринка підвелась. Встав Сергій і взяв її за руку. Притихла пішла за ним у танок...
А мама й Леонід Пилипович кружляли, мама розчервонілася, а у начальника обличчя ставало дедалі більш заклопотаним. Він щосили вигадував, чим би догодити партнерші.
Яна відійшла до перилець, дивилася на Дніпро. Їй пригадувалось, як вітер ворушив листя на узліссі, п’янко пахло сіно. Її голова лежала на руці Артема, а другою рукою він гладив її щоки й підборіддя, шию, груди. Зорі поглядали на них трохи поблажливо, бо скільки бачили вони коханців на своєму вічному віку!.. Ніч була тепла, та Яна притискалась до Артема, віддаючи йому своє тепло. Отоді він раптом і прочитав їй вірш.
А ти підійшла, засміялася лунко
і за собою, мов тінь, повела.
Вуста твої я торкнув поцілунком,
і ти поцілунком відповіла...
А зорі сміються на всеньке небо.
Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.
Ти чуєш, люба? До них майнемо,
бо Всесвіт б’ється у нашім серці,
бо простір скорився твоєму диханню,
бо зорі, як очі, спалахують знову...
Послухай: я тебе кохаю.
"Самотність" — яке безглузде слово!..
— Ще раз, — помовчавши, попрохала Яна.
Він прочитав ще раз.
— Любий... Хто це склав?
Він не відповів.
— Ну, кажи ж...
— Та... один там...
Тоді вона здогадалася, що це він сам, Артем, склав вірш для неї. А вона думала, що він не любить поезії!
І вони цілувалися, не знаючи втоми, аж поки не посіріло над ними небо і зорі почали засинати й гаснути...
— Яно, ти чого втекла?
Справді, вона втекла від компанії — відійшла на два кроки та й полинула аж на Донець, аж на півтора місяця назад...
— Я вже з вами!
Леонід Пилипович і мама сиділи на дальньому кінці стола і про щось розмовляли. Тихо, впівголоса, щоб їх ніхто не чув. І холодок прокотився у Яни в грудях: невже мама знайшла... Стало гірко-радісно, згадалось напружене батькове обличчя, на якому в одну мить висох піт, і його слова:
— Прощавайте всі, прощай, Марійко, і ти, Яночко!..
Леонід Пилипович проводжав їх додому.
