В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Живцем з'їдають блощиці.

— Е, братику, натопаєшся за цілий день разом із нами — заснеш і ти, та так, що й сурма архангельська не збудить, не те, що наш батальйонний горніст, — зітхнув старий. — Коли свято, тоді дійсно дошкуляють кляті, а в будень не до блощиць.

І безнадійний, покірний сум, примирення з усім на світі прочува-лися в його рівному голосі.

— Слухайте, дядьку, — знов зашепотів Шевченко, підсовуючись ближче. — Мені в Оренбурзі казали, що тут є польські засланці. їх ніби теж віддано в солдати, як і мене. Де ж вони?

— А хіба ти з поляків?

— Ні. Я з Київщини. Хохол я по-вашому.

— Ясно. Поляки тут дійсно є, але вони не з нашої роти і більшість на вільній квартирі живуть. Раніш було їх багато, а тепер і п'ятеро не набереться...

"На вільній квартирі! Це ж і Герн казав, — згадав Шевченко. — Вони зі зброєю повстали проти Миколи, але їм дали пільги. А мене... Погані твої діла, Тарасе!"

* Розумію. І до побачення (перекручене французьке).

В казармі миготів тьмяний каганець. Солдати вкладалися спати, кашляли, чухалися, хрестилися і важко зітхали. Дехто вже спав. Іноді хтось починав голосно розмовляти уві сні, і майже завжди це була брудна лайка. Від розпарених, спітнілих тіл у казармі стояла страшна задуха, і сморід далі дужчав.

Кобзар ніяк не міг заснути. Невимовна туга стискала душу. Він скинув ковдру, потім шорстку сорочку, але дихати не було чим. Різноголосе хропіння, почухування, лайка й сонне бурмотіння виповнювали темряву.

Шевченко підвівся й вийшов надвір. Чорне небо висіло над степом, граючи незліченним розсипом зоряних іскор. Розпечена за день земля ще не прохолола, і сухий гарячий вітер огорнув його голі груди. Він підвів голову до неба, і зойк розпачу зірвався з його вуст.

Мовчало байдуже небо, як мовчить воно на всі сльози і зойки землі. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м'яко огортав його тіло,

І раптом згадав поет, дивлячись на зорі — ті ж самі зорі, якими він милувався в дитинстві, лежачи на чумацькому возі під рівномірний крок круторогих волів, — що сьогодні ж ніч проти Івана Купала, чарівна ніч, коли дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки — ворожать про своє дівоче щастя, а чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті, який розкриває людині зачаровані скарби, довіку заховані в надрах землі. Де ж він, той чарівний вогняний цвіт, перед яким розсипаються кам'яні мури, залізні грати і кайдани?!

Ні, нічого не вдіяла б тут і чарівна квітка папороті. Нема в цій безкраїй в'язниці кам'яних мурів, ґрат та дзвінких кайданів. Нема про що ворожити солдатові лінійного батальйону. Не для нього червоною жаринкою розквітне десь у хащі лісу цвіт папороті.

Довго стояв Кобзар, дивився на зорі, довго дихав бальзамічним ароматом полину і нарешті знов пірнув у темряву казарми, зморений втомою і важкими думами.

Зранку починалася щоденна солдатська муштра.

Після молитви й сніданку роту вивели на плац для головної солдатської науки — марширування.

Марширували по двоє, по четверо, по вісім чоловік у шерензі. Наче балерини, які щоранку годинами вправллються біля станка, солдати мусили високо викидати ногу наперед, не згинаючи коліна, щоб уся нога від стегна до кінця пальців становила одну рівну лінію, і одразу вдаряти нею об землю. Ротний та молодий офіцер з одного боку і фельдфебель та унтер-офіцер з другого пильно стежили, щоб уся шеренга, строго підібрана за зростом, одночасно підіймала ноги на однакову висоту, щоб усі носаки ніби торкалися одної туго натягнутої струни і всі ноги одночасно з однаковою швидкістю і силою били підошвою землю. Звук від цього кроку мусив бути не розсипним, а єдиним, сильним і чітким.

З першої ж хвилини Шевченко відчув себе в строю безпорадним. Нові юхтові чоботи ще не облягли його ногу як слід. Вони були тісні в підйомі, а нога мимоволі згиналася в коліні, кирпатий носак стирчав угору і порушував стрункість шеренги.

— Гей ти, черевань! Вийди-но з строю! — люто загримав ротний. — Як маршируєш, мерзотнику?! Злинцев! Пристав до цього йолопа дядьку з старих солдат! Хай навчить йото марширувати по-людському. А ти, — звернувся він до Шевченка, — зарубай собі на носі: зашмагаю, коли будеш клеїти дурня. Зрозумів?!

— Так точно! — відказав Шевченко і опустив очі, щоб погляд не виказав його почуттів.

Підбіг рум'яний кучерявий унтер, викликав із строю старого солдата, сусіду Шевченкового по нарах, і сказав Тарасу Григоровичу:

— Ось він тебе вчитиме. Слухай його і вчися. Добром не навчишся — злом примусимо. У нас тут без меду та кренделів.

Кузьмич відвій Шевченка вбік, став поруч із ним і, спираючись на ліву п'ятку, з дивною, як на його вік, легкістю викинув праву ногу вгору, вигнувши ступню пальцями вперед, як балерина, і чітко стукнув об землю всією підошвою, потім так само спритно махнув лівою погою і зробив другий крок.

— Коли людина по-звичайному ходить, — пояснив він, — так вона завжди спочатку спирається на п'яту, і в нас треба одразу бити землю всією ступнею, наче тавро або печатку ставиш на дорогу.

Шевченко спробував повторити його рух, але у нього все виходило незграбно і вайлувато.

— Ще один раз! Ще! Ще! — примовляв Кузьмич, крокуючи поруч із ним таким же журавлиним кроком. — Та не так, не так!..

Шевченко швидко втомився. Все його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування, і цей внутрішній опір несвідомо надавав усім його рухам незграбної ваговитості.

— Ать-два! Ать-два! — бадьоро вигукував Кузьмич, а з поета котився піт струмками. Наскрізь промокла його сорочка, серце калатало в грудях підстреленою ластівкою.

Муштра тривала добрих дві години. Під час п'ятихвилинного перекуру плацом пройшов Долгов з батальйонним командиром майором

Мєшковим. Помітивши, що солдати відпочивають і курять, сидячи на траві, а один лише Шевченко із своїм "дядькою" б'ють землю підошвами, Долгов звернув з дороги до них і потягнув із собою Мешкова.

— Зверніть на нього увагу. Це талановитий петербурзький поет і художник, — казав він Мешкову. — Сьогодні він у неласці, але завтра обставини можуть раптом змінитися, і він знов з'явиться у столиці, у вищому світі, і знов прогримить або новою книгою, або новою картиною. Ще невідомо, може, і нам з вами колись доведеться просити його протекції. В Оренбурзі мені казали, що за нього вже клопочуться дуже впливові і дуже високопоставлені особи.

Побачивши офіцерів, Кузьмич і Шевченко виструнчилися.

— Вільно! — махнув рукою Мешков, а Долгов підійшов до Шевченка.

— Доброго ранку, Тарасе Григоровичу.

— Здравія бажаю, ваш бродь!

Мешков, ніби міркуючи вголос, протягнув:

— Так ось він який, художник і славетний сочинитель. — Тоді звернувся до поета: — Генерал Федяєв54, людина найдобрішої душі, писав мені про вас, просив допомогти вам. Оскільки ви у нас з правом вислуги, то з часом можете вийти в офіцери. Отже, я, з свого боку, намагатимусь виправдати довір'я його превосходительства і зробити з вас хорошого стройовика і зразкового солдата, — додав він, відходячи.

Вражений у саме серце, Шевченко не знайшов у собі сили, щоб відповісти по-солдатському: "Радий старатися, ваш скобродь".

"Бовдур і йолоп! — думав він у розпачі. — Адже ж не міг Федяєв так прямо й написати, щоб він звільнив мене від муштри, а цей бурбон он як зрозумів... Зажене він мене в труну..."

Тим часом закінчився перепочинок. Знов затріскотіли барабани. Знов залунав важкий тупіт, знов, обливаючись потом у жаркому сукняному мундирі, гупав Шевченко з своїм "дядькою" важкими чобітьми, остаточно розгублений і вбитий словами батальйонного командира. Єдина слабенька надія на полегшення обірвалася, як тонесенька ниточка.

Смертельна туга гнула його до землі, і коли до розмови з Мєшковим у цього почало наче щось виходити, то тепер вдалі кроки траплялися все рідкіше й рідкіше.

— Чи не захворів ти часом, братику? — спитав його нарешті Кузьмич.

— Все, все байдуже! — скоріше собі, ніж Кузьмичу відповів Тарас Григорович,

— Ну-ну! Це ти ще справжньої біди не бачив, коли від марширування таке кажеш, — з докором обізвався Кузьмич.

Невідомо, що сказав би на це Шевченко, але в ту мить дали відбій і солдати пішли обідати. Потім знов було навчання. Шевченкові дали рушницю, просту гладкоствольну рушницю, хоча в англійській, французькій, австрійській і навіть у турецькій арміях вже ввели нарізну зброю, так звані штуцери й гвинтівки. Кузьмич розібрав рушницю, показав, як її чистити, і був надзвичайно вражений тим, що Шевченко безпомилково зібрав її і знову розібрав. Відповів поет і на "солдатській словесності" на "відмінно", чітко й правильно вимовляючи такі "важкі" слова, як флігель-ад'ютант, фельдмаршал і генерал-квартирмейстер. Це примирило старого з його вайлуватим учнем, і коли нарешті всі заняття закінчилися, Кузьмич схвально поплескав його по плечу.

— Добре, братику. Не горюй! Усього навчишся. Сало і черева трохи зійде — тоді й марширувати стане легше. А щодо рушниці і всього іншого, ось побачиш, — ще й похвалу заробиш.

Після муштри знов довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі... Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги, і в душі з безсилою люттю бився розпач від свідомості того, що він рокований на фізичне й духовне отупіння.

Спливав день за днем. І кожен з них був точним повторенням минулого. Шевченкові здавалося, що він живе тут вже кілька тижнів, а насправді кінчався тільки перший тиждень його солдатчини. І ось прийшла неділя.

Як завжди, вранці розбудив його барабан. Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім дехто ліг спати, а більшість розійшлися хто куди.

Ніби прокинувшись від важкого марення, вийшов Шевченко з казарми і наштовхнувся на Кузьмича, що розбирав цілу в'язку вудок із саморобними дротяними гачками.

— На промисел збираєшся, Кузьмичу? — спитав Шевченко.

— Еге ж! На річку піду! На Урал, а то й на Ор. Стерлядки та чечужки тут чудові трапляються, а коропів таких, як тут, ніде не знайдеш. За день відра два наловити можна. Така юшка буде — пальці оближеш. Я й лаврового листу купив.