💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Читаємо онлайн Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Від імені неіснуючої установи вони замовляють прилади, до того ж, скажімо, на різних континентах, заводи сповіщають відповідну раду планування, що надійшло певне наукове замовлення, і одержують потрібний матеріал. Хто у всесвітньому масштабі координує цю роботу, коли замовники нікуди не надсилають інформації? Та ніхто! Замовленням вірять, вірять, що існує науковий інститут, якого насправді нема!..

— А де може розташуватися така наукова установа? Навряд чи у великих містах.

— Ще виключено. І в малих теж.

— Тоді!..

Обидва замовкли. Потім Кардашов через відеофон увімкнув карту обох півкуль. Африка... Євразія... Обидві Америки... Австралія... Океанія... Антарктида...

— Тут, тут або тут, — впевнено сказав Іван Антонович. Його сухий палець торкнувся Антарктиди, Океанії та Південної Америки.

— А точніше?

— Не знаю. Океанія найменш вірогідне місце, бо заселене досить густо.

— А може, просто океан?

— Під поверхнею води?

— А чому ж ні?

— Можливо... Можливо... Якось усе це не вкладається. Послухай, їхав оце я з Харкова до Москви і розмірковував. Хто з сучасних людей міг би втнути отаку штуку? Ніхто. А оце допіру послухав наших хлопців з Аргентини. Ревнощі... Заздрість... Не те! Ще раз переконався: ніхто.

— Я не вловив твоєї думки.

— Ніхто з сучасних людей. То, може, це роблять люди колишні?

— Он як! — Лансана підхопився на ноги і пройшов по кімнаті. На мить затримався біля вікна — його приворожував осінній московський пейзаж. Потім спинився перед Кардашовим: — Є про що поміркувати. А тим часом ми нічого не знаємо напевне. Крім того, що Соболю, Свириду і отим гарним дівчатам загрожує небезпека. — Подумавши, додав: — Якщо тільки вони ще живі.

— Так... Діяти треба, Таві.

— Треба.

Подзвонили до Академії. Президент — огрядний вайлуватий чоловік з дуже добрим обличчям — кивнув Лансані:

— Здоров, Таві!.. Ну, що новенького в Африці? Га? Ти, звичайно, з приводу Соболя? Прикра історія і... Ну, старі, що ви знаєте і що надумали?

Кардашов увімкнув запис бесіди з Буенос-Айресом. Президент дивився мовчки. Хто його не знав, міг би подумати, що й неуважно. Лансана і Кардашов знали силу думки цієї людини і її вміння негайно зосереджуватись.

Президент мружив очі, інколи невдоволено кривив вуста. Нарешті подивився на вчених:

— Ну, хлопці, кажіть уже. Що ви надумали? Вже ж, мабуть, обидва фантазували-фантазували... Га?

Кардашов розповів усе, про що допіру говорилося, не посоромився висловити припущення про таємну наукову установку.

— Так-так, хлопці, фантазія у вас, я бачу, не по літах... Фантазія у вас, так би мовити, розвинена задовільно... А коли нема нічого іншого? Доводиться фантазувати, що поробиш!.. Слухайте, я сьогодні ж доповім про все Верховній Громадській Раді. Мене вже двічі звідти запитували, що чути про Соболя із Свиридом та отих дівчат... А що я скажу? Та нічого мені сказати! Слухайте, а отим бандитам таки є де сховатись. І в океані. І в заповіднику. Сельва. Га? Єдине місце на Землі, де на величезних просторах зроду не ступала людська нога. От Антарктида... це навряд. Там чимало народу. І потім — зараз ідуть міжнаціональні консультації. Я гадаю, що вже сьогодні буде створена Всесвітня Надзвичайна Рада, що вивчатиме питання і керуватиме всіма роботами, в яких виникне необхідність. Як ви гадаєте? Бо сидіти та чекати, поки з’явиться якась звістка, — справа мало перспективна. Га?

— Розумно.

— Слухай, Таві, у тебе там у Африці багато роботи?

— Багато.

— Почекає. Я гадаю, що ніхто не буде заперечувати, коли ми головою Надзвичайної Ради запропонуємо Таві? Га?

— Тільки його, — сказав Кардашов.

Таві кивнув:

— Я згоден.

— А тебе, Іване Антоновичу, мабуть, затвердять уповноваженим Верховної Громадської Ради при голові. Так, хлопці?

— Так, так, Іване.

— Тоді на все добре. Я пізніше подзвоню.

До кімнати зайшов молодий науковець і поклав на стіл тоненьку коричневу папку.

— Те, про що ви просили.

Кардашов почав переглядати папірці.

— Ну от, — сказав він, — Максим Свирид у Білорусії працював тільки два місяці, а потім переїхав до Харкова. В Мінську він ніколи не вчився... Чуєш, Таві?.. Коли приїхав до Білорусії, набрехав, ніби раніше був на Уралі... Насправді ж на Уралі він зроду не бував... У нас не вчився... Ім’я й прізвище вигадані.

— Так...

— Це таки він примусив апарат передавати до Академії сторінки з шкільного підручника, розладнав апарати пам’яті.

— Вкрав дівчат.

— Будемо сповіщати пресу?

— Мабуть, поки що утримаємось.

— Так просто, так примітивно брехав...

— А хто б його перевіряв? Кому б спало на думку, що людина бреше?

— Макс — учений, — мовив Таві, — і Артем, здається, вважав його здібним ученим.

— Так, Артем його шанував. Макс допоміг йому розв’язати деякі проблеми.

— Тим більше... Тим більше треба діяти.

Розділ десятий

ЗАРАДИ ВРОДЛИВИХ ЖІНОК

— Смачно у нас готують? — запитав Фрад.

— Де Соболь?. — запитала Яна.

— Артем Соболь... — Фрад на мить замовк. — Артем Соболь живий.

— Ще б пак!

Фрад подивився особливо уважно.

— Артем Соболь живий, — повторив він. — Але він... досить далеко звідси.

— Це ви його заманили в пастку?

— Якщо бути точним, то це зробив Макс.

— Навіщо?

— Ми запросили його для наукової роботи.

— Хто це — ви?

Фрад ледве посміхнувся.

— Як вам пояснити? Згодом ви будете знати все. Я один з тих, хто запрошував Соболя для наукової роботи.

— Чому ви називаєте це запрошенням?

— Хіба не однаково, як це назвати?

— Ви не відповіли: де Соболь?

— Ви маєте рацію, — Фрад вклонився, трішечки підвівшись над стільцем. — Я справді не відповів.

Що за люди? Звідкіля вони? Навіщо вони існують? Щоб чинити зло? Хіба це потрібно? Яна прожила двадцять три роки й досі не бачила людей, які б вважали своїм покликанням чинити зло.

Туга, туга й нестерпне бажання бачити Артема перехопили дихання, висушили очі зненавистю. Він близько, і оця людина із сплющеним з боків хижим носом прекрасно знає де. Та як може цей слимак, як сміє мовчати!..

Тереса дивилася на Фрада з цікавістю, мружила очі:

— Послухайте, хто б ви там не були: навіщо нас сюди привезли?

— Згодом ви дістанете відповіді на всі свої запитання.

— Навіщо ж ви з нами?

— Ми зміцнюємо наше знайомство.

— Коли ви нас повернете додому?

— Ви так цього прагнете?

— Ви маєте підстави для сумніву?

— Згодом... Згодом, синьйорито, ви дістанете цілковиту можливість їхати, куди вам заманеться.

— Коли?

— Ну... Через півроку. Але ви на той час уже не схочете залишати цей прекрасний куточок земної кулі.

— Ми вимагаємо, щоб нас повернули негайно.

— На жаль, це неможливо.

— О!.. Ви берете на себе сміливість порушувати найелементарніші моральні норми!..

— Даруйте, що це таке — моральні норми?

— Не блазнюйте!

Фрад трохи зблід. Коричнева від загару шкіра стала сірою.

— Ви собі дозволяєте зайве. Тільки ваша краса, ваша виняткова краса примушує мене утриматися від... від санкцій.

Тереса налякалась. Обличчя Фрада в цю хвилину здавалося висіченим з граніту, і не було в ньому ніяких людських почуттів, ніякого співчуття чи жалю — тільки сила і воля вчинити все, що спаде на думку.

Після недовгої мовчанки Фрад оволодів собою:

— То що ж таке моральні норми? Певні забобони, які люди вигадують для того, щоб їм було зручно жити. Але цей куточок всесвітнього заповідника живе цілком ізольовано від людства. У нас існують свої, як ви зводили висловитись, моральні норми, цілком свої, анітрохи не схожі на ваші, і саме такі, за якими зручно жити нам. Доведеться синьйоритам, — цього разу Фрад звернувся до обох, — засвоїти ці норми, щоб не опинятись у смішному становищі.

Тереса не стрималась:

— У вас — моральні норми? Ви злочинці!

— Це дуже умовне поняття, — чемно зазначив Фрад. — Зрештою його зміст цілком залежить від моралі суспільства. Ми — окреме суспільство. У нас своя мораль, і, можливо, нам здається злочинним саме те, що ви звикли вважати природним. Хочу тільки зауважити: наша мораль створює найкращі умови для вродливих жінок. Вона не може не припасти вам до вподоби.

— Саме вродливих?.. — перепитала Тереса.

— Тільки так. У нас мало що визнають злочинним і навіть неможливим, коли це робиться заради вродливих жінок.

— Послухайте, — втрутилась Яна, — ви не думали про те, що суспільство — не ваше, вигадане, а справжнє, людське — не подарує вам того, що тут робиться?

Фрад раптом засміявся — сухим дрібним сміхом.

— Синьйорити, ви не зрозуміли, бо не хотіли зрозуміти того, що я вам сказав!..

— Ви верзли нісенітниці. До цього важко ставитися серйозно.

— Доведеться, — сухо сказав Фрад і підвівся. — Вам покажуть ваші кімнати. На добраніч.

Він повернувся й пішов, і тільки біля дверей озирнувся, ще раз обвів поглядом Тересу і Яну, наче вирішував, котра з них краща. Двері розсунулись і знову зачинились.

— Гидкий чоловічок, — сказала Тереса.

— Ти казала — в ньому щось є.

— Це нічого не значить.

— Навіщо ж казати речі, які нічого не значать?

— Ти сьогодні занадто дратівлива.

— Для цього є причини.

— Не перебільшуй.

— Що ти говориш!

— Я хотіла сказати, що в мене теж є підстави...

— Мабуть, так.

— О!..

Тереса перемовчала, підшукуючи, що б сказати.

— Але в ньому таки щось є, — нарешті з викликом мовила вона. — Це надзвичайно сильна людина.

— Це дуже гидка людина...

Дівчата перезирнулися. Про що це вони?

— О!.. Сестричко! Ми втрачаємо розум...

— Ми з тобою втомилися...

Зайшов чоловік із кругленьким, нездорового кольору обличчям і лисим черепом. Він мав маленький носик, маленьке кругле підборіддя, маленькі круглі оченята. Схилився в театрально-чемному поклоні.

— Пробачте, дорогі міс, — сказав по-англійськи, — що я без стуку.

— Ми звикли, у вас так прийнято, — кинула Яна.

— На жаль, дорогі міс... Так тут прийнято. Дівчата помітили, що він сказав "тут", а не "у нас".

— Я тут працюю, так би мовити, дворецьким. Так чи інакше, але вам доведеться мати зі мною справу. Джон Ессельсон — до ваших послуг, міс. Простіше — Джоні.

Так мене тут кличуть усі.. Вам не подобається тут? Це особливе місце на нашій старій і безнадійно нісенітній планеті.

Базікаючи, несміливо наближався до канапи, де сиділи дівчата, і нарешті спинився за кілька кроків.

— Це місце, де гинуть і народжуються мрії. Гинуть одні й народжуються інші... Я раджу вам, шановні міс, якомога скоротити болючий процес відмирання мрій...

Відгуки про книгу Між нами Всесвіт - Полонський Радій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: