В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Та дивись, сучий сину, щоб усе було ціле!

І, підхопивши Долгова під руку, рушив до виходу.

Тим часом писар Лаврентьєв за допомогою батальйонного фельдшера почав оформляти новоприбулого. Тарасу Григоровичу довелось роздягнутися догола. Його зважили, зміряли зріст, обсяг грудей, вислухали легені, перелічили зуби. Лаврентьєв почав складати формуляр, раз у раз зазираючи в надіслані папери.

Це діло було для нього і звичне, і водночас складне. Він був не дуже письменний. Але почав досить бадьоро і перші пункти заповнив з присланих паперів.

— Віросповідання: православний... Стан: селянський, був кріпаком, та дістав вольну. Вчився у Ак... У Академії художеств... Служив — у Арх... Арх... Ну й назва, прости Господи! Навіть упрів, поки розібрав... Вирок від двадцять восьмого травня цього року. Засуджений...

Він ще довго бурмотів собі під ніс щось невиразне, але найважче було попереду.

— Зріст, — писав він, виводячи над кожною літерою якісь надзвичайні викрутаси. — Зріст — середній: два аршини п'ять вершків з половиною. Будова тіла.,.

На цей пункт не було в паперах ніякої цифри або звичного слова. Він підвів очі від паперу і вп'явся поглядом у Шевченка, мов недосвідчений художник, якому вперше замовили написати портрет.

— Будова тіла... — повторив він про себе. — Ну як у кожного огрядного чоловіка, тільки черево трохи більше звичайного, наче у вагітної молодиці або у крамаря... Як же його, чорт, написати?

"Худий" — так воно ж несоответственно буде, і майор, безперечно, в зуби дасть, а написати: "гладкий", так воно теж не зовсім те... І знов-таки майор вилає...

— Яка в тебе, голубе, будова тіла? — просто звернувся він до Шевченка.

— Тобто як? Нормальна, — стенув плечима поет.

— Не положено такі слова у формулярі писати, — раптом обурився писар. — Треба написати соответственно все, як воно є, та згідно інструкції хоча б на той випадок, коли б ти втік, щоб розшукати тебе за твоїми прикметами.

— А-а-а!.. — Всміхнувся Шевченко. — Та хіба ж звідси втечеш? Завезли на край світу, звідкіля й дороги немає назад.

— Ну ти, той... Краще помовч! — знов розсердився Лаврентьєв.

— Я до тебе по-доброму, бо ж бачу, що людина письменна. Вдвох би одразу й розібралися, що воно й до чого.

— Добре. Розберемось, коли так, — згодився Шевченко і, нахилившись до бланка формуляра, пробіг очима найближчі рядки. — Будова тіла пиши: "Огрядний. Волосся на голові темно-русяве, вуса

— русі. Очі..."

— Чекай! Чекай! Я за тобою не уженуся писати, — замахав руками Лаврентьев. — Волосся, кажеш, темно-русяве?.. А вірно, що темно-русяве. Так і запишемо: тем-но-ру-ся-ве. Вуса, отже, русі. Аочі?

— Блакитні, — машинально відповів Шевченко, думаючи про щось своє.

Лаврентьев зрадів доброму початку і став рішуче писати далі, пильно придивляючись до замисленого поета.

—Зріст? Ну, це вже написано. Зуби: цілі, білі. Ніс—соотвєтствен-ний...

І знов зупинився. Далі йшов пункт "Особливі прикмети". Довго роздивлявся він Тараса Григоровича, але нічого особливого в ньому не знайшов і просто спитав його:

— А які в тебе "особливі прикмети"? Поет відчув, як у ньому закипає злість.

— Ну... В кого, наприклад, пика віспою подзьобана, або вуха нема, або шрам якийсь, або зайвий палець виріс, — пояснював тим часом писар.

— Поки що все на місці. Нічого зайвого нема. Пиши: особливих прикмет нема.

Лаврентьев полегшено зітхнув, а Шевченко витяг пачку цигарок і простягнув писареві:

— Закуримо, мабуть?

Лаврентьев обережно взяв цигарку і, озирнувшись на двері, прикурив від лампадки в передньому кутку, дав прикурити поетові і примирливо зауважив:

— От бачиш, голубе, як добре, коли обоє письменні: враз розібралися, а то інколи прийде людина, дивишся на неї, а що писати

— невідомо. Ні під яку правильність вона не соотвєтствує. А ти не з семінаристів будеш?

— Ні! Селянин я. Але в попа і в дяка дійсно вчився.

— А от у мене діти ростуть. Школи тут нема. Батюшка цим не займається, а я цілий день у канцелярії. Нема кому абетку їм показати. Так і ростуть, як бур'ян у степу. А в житті нема неписьменній людині дороги. Коли б я був учений, дослужився б до офіцера, людиною був би і їх, малят, в люди вивів би, а так...

І Лаврентьев тяжко зітхнув.

— Не журись, братику, — раптом сердешно обізвався Шевченко.

— Мабуть, і я зможу тобі допомогти в цьому лихові... Тільки ж не знаю, як тут буде зі службою... Ніколи я ще в солдатах не був...

— Від тюрми та від торби не зарікайся, — готовим словом відгукнувся Лаврентьєв. — Ти тут хвилинку посидь, а я наказ напишу, бо ж треба тебе на довольствія зарахувати.

Коли наказ був готовий, Лаврентьєв сам відвів Шевченка до кашовара і наказав добре його нагодувати, а прощаючись, подружньому поплескав його по плечу.

— Скрізь, голубе, жити можна. Проживеш і ти у нас в Орську. А якщо ти дійсно навчиш моїх хлопчиків читати й писати та всіх інших наук, — буду я тобі друг і заступник перед нашими панами офіцерами.

Казарма була на п'ятдесят чоловік, незатишна, брудна, велика й напівтемна. Біля груби і скрізь під стелею сушилися на мотузках зопрілі онучі і подерта солдатська білизна. На нарах, просто на брудних матрацах, лежали й сиділи солдати — хто в самій сорочці, хто в розхристаному мундирі, а хто й напівголий. В кутку дихала несказанним смородом ніколи не мита незмінна супутниця всіх казарм і в'язниць

— славетна царська "параша". В другому кутку стояла діжка для води з прикутим на ланцюжку бляшаним кухлем. Довга стійка для рушниць тьмяно виблискувала сталевими стволами і курками. Запльована підлога в уривках паперу, недокурках і різному смітті була така брудна, що не можна було розгледіти на ній окремих дощок.

Шевченко нерішуче зупинився, не переступаючи порога, і мимоволі відсахнувся від смороду, який війнув йому в обличчя і в якому важко було розібрати, чого більше: запаху кислого борщу, гнилої капусти, поту, прілих онуч, махоркового диму чи смороду від "параші". Шевченко примусив себе переступити поріг і ввійшов, шукаючи очима днювального. Той кивнув поетові на вільне місце в кутку, наказав йому скласти речі в окрему шафку, де не було ані замка, ані защіпки, і, вважаючи свою роль закінченою, десь зник.

Шевченко оглядівся. Сорок п'ять пар очей з цікавістю стежили за кожним його рухом: хто насмішкувато, а хто й зловтішно, особливо, коли він витяг хусточку і приклав її до носа, щоб хоч на мить перебити задушливий сморід.

Раптом з глибини казарми рушив до нього чудернацькою, вихлявою ходою високий чорновусий солдат у розхристаному мундирі з коротенькою люлькою в руках:

— Кого я бачу! Бонжурь!* Поздоровляю з приїздом! А ми вже думали, що вас відправили в іншому напрямку!

* Добрий день (фр.). Козловський говорить, перекручуючи французькі слова і пом'якшуючи "р" на кінці слова, яке французькою мовою завжди звучить твердо.

І Козловський безцеремонно згріб Шевченка в обійми.

— Чого кривитесь? Не подобається наше амбре?48 Та-ак, шановний добродію, це вам не пачулі49: не іланг-іланг50, якими пахнуть столичні дамочки та мамзельки вищого світу й півсвіту. Це — майте на увазі — "руський дух, тут Руссю пахне"52, — як сказав якийсь сочинитель, здається, пан Барков53 або щось подібне.

— Закуримо? — запропонував Шевченко, щоб димом розвіяти сморід і припинити слововиверження дворянина Козловського.

— Мерсі-с! З охотою, — хитнувся всім тілом Козловський.

І витяг з пачки відразу три цигарки, з яких одну поклав собі в рот, а дві — в кишеню.

— Люльку поки що відкладемо, — сказав він. — Проте, здається, в ній ще лишився вогник.

Зараз це була єдина людина, яка могла розказати про тутешні порядки і, переборовши в собі огиду, поет спитав:

— Ну як ви тут живете?

— Цікавого мало. Марширування, фрунт, — з апломбом почав пояснювати Козловський, — Іноді стрільба, а взагалі — картярство, зелене вино, коли в кишені бряжчать, а щодо справ делікатних — є дві-три хвацьких солдатських удови, але надзвичайно моветонних.

— А листи? Чи дозволяють тут писати листи і часто тут буває пошта? — схвильовано спитав Шевченко.

— Пошта? — ніби здивувався Козловський. — Буває, буває. Дехто пише і одержує листи і навіть гроші. Проте я мало цим цікавився. Мамахен дуба дала. Нема кому писати.

І знов потягнувся до цигарок. Шевченко сам дав йому ще дві цигарки і спитав, насилу приховуючи огиду:

— На якій підставі ви копалися в моїх речах там, у пересильній казармі?

Козловський лише на мить загнувся, потім ляснув поета по плечу і вищирив свої сліпучо-білі зуби.

— Подякуйте мені за послугу! Вам треба перш за все позбутися різних сувенірів і всього, що наводить на сумні думки. Я полегшив вам цю справу, а тут однаково нічого цивільного не дозволяють тримати.

Одверте нахабство Козловського більше не дивувало Шевченка. Знов стримавшись, він сухо відповів:

— Добре. Не будемо більш про це згадувати, але пам'ятайте: я категорично забороняю вам і будь-кому іншому торкатися моїх речей і в шафці, і в постелі. Якщо це станеться, одразу вживу найрішу-чіших заходів!

Як кожен нахаба, Козловський при першій уже відсічі одразу присмирів і підвівся з місця.

— Компрене і о ревуарь!* Улаштовуйтесь, а я піду в одне місце, куди і ви незабаром почнете вчащати, — проголосив він, стукнув підборами і поплентався до виходу своєю вихлявою ходою.

За хвилину на плацу заграла сурма. Солдати посхоплювалися, почали одягатися, застібатися на всі ґудзики й підтягати пояси.

— Що це? — спитав Шевченко літнього солдата, свого сусіду по нарах.

— Перевірка, братику. Молитва — і дню кінець, — охоче пояснив той. — Хіба по інших гарнізонах не так?

— Не знаю. Сьогодні перший день моєї солдатської служби, — тихо відповів Шевченко і зітхнув.

— Нічого, братику. Звикнеш. Я вже двадцятий рік служу, — також тихо відповів солдат, затягаючи пояс. — Ти тільки з командирами не загризайся, а жити скрізь можна.

Весь вечір Шевченко не міг знайти собі місця. Він то вибігав з казарми дихнути свіжим повітрям, то повертався назад, лягав, але не міг заснути під оглушливий гомін, регіт і лайку, під верескливі звуки гармошки, а коли люди потроху втихомирилися, на нього накинулася незліченна армія блощиць, від яких усе тіло з незвички почало пекти, як від кропиви.

— Господи! Та як ви тут можете спати?! — з жахом прошепотів Шевченко сусідові.