Втікачі - Власюк Анатолій

Знаходячись у себе вдома, зі своєю сім'єю, вона не могла почуватись у безпеці. Любив Павло за тиждень-другий попереджати Марійку про свій візит до неї. При цьому його не цікавило, які плани у неї та її сім'ї саме на цей день, коли він мав прийти, чи зможе сестра взагалі гостити його. Цей тиждень-другий Марійка була ніби не своя, погано спала, це відбивалося на її взаєминах з чоловіком і дітьми, з колегами по роботі. Вже всі знали, що в гості до Марійки має прийти Павло. Хтось сміявся з неї, хтось намагався жартувати, а хтось, розуміючи усю суть проблеми, щиро співчував. А Марійка продумувала кожну деталь, аби вгодити Павлові. Звичайно, все передбачити було неможливо, і брат завжди залишався невдоволеним. Він ніколи не виголошував цього словами, але від одного його погляду можна було скам'яніти. Марійка не дивилась йому в очі, але погляд брата пропалював її, здається, наскрізь.

Гідним супротивником Павла був чоловік Марійки – Степан. Він чудово розумів ницу сутність душі брата своєї дружини і на початках був безкомпромісним. Але коли це стало відбиватися на Марійці, змушений був відступити і прийняти правила гри Павла. Коли той з'являвся в їхній квартирі, Степан ішов геть. Все всіх влаштовувало, хоча Павло постійно казав Марійці, що її чоловік його не поважає, але це було найменше зло, яке годі можна було собі уявити.

Подібна каральна система діяла і в сім'ї самого Павла. Дружина і дві доньки були безсловесними роботами й розуміли навіть погляд чоловіка і батька, аби виконати будь-яку його захцянку. Коли дружина захворіла, а за якийсь час померла, ніхто не зміг знайти причину її хвороби. Вона обстежувалась у різних лікарів, організм ніби був у нормі, але жінка танула на очах. Лише доньки, мабуть, здогадувались про істинну причину смерті своєї матері, але не могли навіть заїкнутися про це, аби не викликати гнів тата. А той дивився на все з висоти Бога і, мабуть, вважав себе Богом на Землі.

Проте Павло не був всесильним. Траплялись і в його житті збої, які боляче вдаряли по самолюбству санітара. Через декілька років після смерті дружини він познайомився з дівчиною, яка була ненабагато старшою за його доньок, і привів до себе додому. Мабуть, її б теж чекала доля безтілесної істоти, але в ситуацію втрутився брат дівчини, людина сильна, вольова і рішуча. Він зорієнтувався в тому, що насправді відбувається в домі Павла, насильно забрав сестру, при цьому тицьнувши санітару могутнім кулаком у бік, що той від болю і несподіванки аж присів. У санітара не було зброї проти сили, яка переважала його, і він змушений був змиритися з поразкою й більше не шукав собі дружину. Щоправда, він приводив різних жінок додому і в присутності доньок, які вдавали, що сплять у сусідній кімнаті, займався коханням – точніше, огидним дійством, яке задовольняло його сексуальну хіть. Але, пам'ятаючи про одну свою поразку, він не хотів множити інших.

Тепер Сергійко став суттю його життя. Він хворобливо почував себе в ті дні, коли не був на роботі, сповна знущаючись з юнака під час своєї зміни. Павло відчував, як забирає від нього енергію, і насолоджувався цим, піднімаючись у власних очах. Це стало сенсом його життя, і він молив Бога, аби Сергійко подовше знаходився в психушці. Павло вважав себе ревним християнином, щонеділі й на свята ходив до церкви, сповідався. Вставав і лягав спати з молитвою, регулярно під церквою подавав жебракам, зневажаючи їх. Він і доньок своїх, і дружину привчив до цього ритуалу, і ні в кого не було ані найменшої тіні сумніву, що він веде праведний спосіб життя. Ніхто його ніколи не бачив п'яним, не чув лихого слова з його вуст – ангел, а не людина.

І лише отой, що поселився в ньому, руйнував усе зсередини, заперечував зовнішнє, показне. Сергійко став першою жертвою не на життя, а на саму смерть між добрим і злим – і що є добром, а що є злом, обирав сам Павло, чи той, хто керував ним. Бували моменти, коли санітар хотів скинути з себе цю облуду, позбутися подвійного життя, але це були саме моменти, і в нього нічого не виходило. Чимало разів він також хотів звернутися до Віктора Андрійовича за допомогою, розповісти йому все; здавалося, вже почав вимовляти перші слова, але хтось невидимий ніби заліплював йому рот, не давав вимовити не те що слово, а й звук. А потім він бачив Сергійка, і бажання випити всю його енергію брало гору. Павло розумів, що довго це продовжуватися не може.

13

Віктор Андрійович розумів, що вкотре був на грані провалу, як Штірліц, і лише ангел-охоронець врятував його від плачевних наслідків. Він не переживав би, якби набив народних депутатів чи представників місцевої влади. Нижче лікаря-психіатра його би не посунули. Не переживав би він і через те, що дружина упродовж минулого дня і цієї ночі телефонувала йому чотирнадцять разів, а він не відповів їй жодного разу. Тепер у стосунках між ними гарантована "німецька мова" мінімум на місяць. Зрештою, це його навіть влаштовувало, бо він уже змучився відповідати на кожне чудернацьке запитання дружини. Але найбільше його хвилювало просте й прозаїчне: чи переспав він з Юлею в її кабінеті? Саме над відповіддю на це запитання він мізкував добру годину, аж поки не прийшов до однозначного висновку: нічого в нього не було з нею. На це вказував ряд обставин. Найголовнішим було те, що Юля не поводила б себе так виклично і по-дитячому наївно, як це трапилось у кабінеті, коли він прокинувся.

Зробивши цей однозначний і остаточний висновок, який не підлягав обговоренню (а хто б його обговорював?), Віктор Андрійович мало не підстрибнув на місці. Життя буяло всіма фарбами й обіцяло в майбутньому багато цікавого. Звичайно, Юля наполягатиме на тому, що Віктор Андрійович задовольнив її, але це вже проблеми його начальниці. Він знає, що навіть у таких екстремальних умовах він зберіг цноту, а це для нього зараз найголовніше. Тепер треба якнайкраще виспатися і якомога швидше забути все, що було, тим більше, що згадувати майже нічого, бо він нічого і не пам'ятав. За ніякі гроші він більше не послухає Юлю і не візьме участь у її сумнівних оборудках. Він дав сам собі слово, хоча, втім, не був упевнений, що зможе додержати його, адже запах алкоголю час від часу манив його до себе, і краще було спожити оковиту, ніж напружувати організм і відмовлятися від того, що саме просилося до рота.

Коли він відпросився у Юлі і вийшов із лікарні, то думав, що прогуляється по свіжому повітрю – і сон мине. Не допомогла й філіжанка кави у випадковій кав'ярні, що трапилася йому по дорозі. Ноги самі несли його додому, хоча він не хотів туди йти, бо не пам'ятав, чи сьогодні його дружина вдома (та працювала по змінах). Але виходило на те, що іншого місця відіспатися в нього просто нема, і Віктор Андрійович, махнувши на все рукою, таки поплентався додому, віддавшись на волю долі.

Йому поталанило, бо дружини не було вдома. З донькою він порозумівся швидко. Аби не загострювати ситуацію, навіть не запитав, чому вона не на парах. Сон довго не йшов до нього, а коли легка пелена затуманила мозок, привиділась Оля. Ніби вона стояла на іншому березі річки, а він важко плив до неї і ніяк не міг доплисти, захлинаючись у воді. І коли ось-ось мав доплисти, Оля сумно усміхнулась і пішла геть. Він з останніх сил вибрався на берег, але її ніде не було. Він, мабуть, крикнув уві сні, бо прокинувся. В перші секунди після пробудження добре пам'ятав усе, що йому наснилось, але марево розсіювалось і вже лише уривки сновидінь вихоплювались у пам'яті, аж поки все остаточно не стерлось.

Сон утік від нього остаточно, і виходило, що проспав він усього неповну годину. Для відновлення тонусу здалося би випити бодай п'ятдесят грамів, але Віктор Андрійович мужньо відкинув цю пропозицію зрадливого організму, подолавши його бажання міцним чаєм і цигаркою.

Несподівано подумав про Сергійка, і йому стало пекуче соромно, що сьогодні не розмовляв з ним та іншими пацієнтами. Тут же хотів смикнути на роботу, але стримувала думка, що може зустрітися з Юлею, а цього йому зараз найменше хотілося. Втім, Юлія Володимирівна теж могла поїхати додому, бо після такої нічки важко було працювати. І все ж не ризикнув, хоча дуже хотілося поговорити з Сергійком, бо хлопець явно прогресував і треба було це підтримати.

Трохи повалявся у постелі, подивився телевізор, почитав газету. Був в'ялий. Донька кудись пішла, але явно не на пари. Засмажив яєчню і з'їв без апетиту. З тривогою очікував прихід дружини і розумів, що це треба пережити, як стихійне лихо. Дружина прийшла з роботи години на дві пізніше, ніж зазвичай. Мабуть, вона ще зранку знала, що він удома, бо про це їй повідомила донька. Не дивилася йому в очі, від неї несло алкоголем, скропленим парфумами. Звісно, була "німецька мова". Дружина мовчки лягла у ліжко, відвернулася до стіни і швидко заснула. Він дочекався, коли прийшла донька, усміхнувся сам до себе, позіхнув і заснув невинним сном дитини. Здається, до ранку йому вже нічого не наснилося.

14

ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП ПРО ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, ЯКУ СТЕПАН АРКАДІЙОВИЧ ОСОБИСТО РОЗПОВІВ ДВАНАДЦЯТЬОМ СЛУХНЯНО-ВДЯЧНИМ СЛУХАЧАМ, У ТІМ ЧИСЛІ Й АВТОРОВІ ЦИХ РЯДКІВ

Для продовження розповіді про любовну історію Степана Аркадійовича я обрав найзручніший час – ніч. Тепер ніхто не завадить нам довести цю справу до кінця. Справа в тім, що уночі я не сплю. Ось бачите, я знову хвилююся, бо слово "справа" хоча й повторюю в різних значеннях, але це тавтологія, жахлива тавтологія, яка заважає зрозуміти сенс моєї розповіді. Можливо, з плином часу моя думка викристалізується, а ніч допоможе загострити її.

Отже, вночі я ніколи не сплю. Це триває вже декілька років і розпочалося ще задовго до того, як я потрапив сюди. Віктор Андрійович каже, що у мене підвищений тиск, що є причиною безсоння, а тому виписав мені якісь пігулки, які я би мав приймати тричі на день. І це плюс до тих, які він призначив мені від дурки. Він так відверто і каже – від дурки, але я на нього не ображаюсь, бо це справді відповідає істині, адже дурка є дуркою, а в його устах це звучить м'яко, навіть меланхолійно. Пігулки від дурки я таки приймаю, бо вірю Вікторові Андрійовичу, що він мене вилікує, а я, чого гріха таїти, хочу все-таки звідси вийти, як би добре мені тут не було.