Втікачі - Власюк Анатолій
А ось від тиску я таблеток не вживаю, бо така кількість хімії може негативно позначитися на моїй печінці. А якщо я звідси вийду і матиму хвору печінку, то навряд чи зможу знову одружитись. А я хочу мати молоду й здорову дружину, щоб не мала більше тридцяти років, як я, і хочу щоби вона народила мені здорового хлопчика. Кому я буду потрібний з хворою печінкою? Віктор Андрійович, здається, здогадується, що я не приймаю всіх пігулок, які він мені призначає, але, по-перше, не може цього довести, а, по-друге, як мені видається, не дуже наполягає на тому, аби я всі ці пігулки приймав. Така ситуація, мабуть, влаштовує нас обох, а тому за весь час мого перебування тут я не мав жодного конфлікту з Віктором Андрійовичем, хоча внутрішньо відчуваю, що йому інколи буває важко зі мною, бо, як я вже казав у першому ліричному відступі, в мене дуже препаршивий характер, через що мої попередні дружини змушені були розлучитися зі мною. Ви можете сказати, що я трохи перебріхую щодо пігулок, бо якщо Віктор Андрійович не може і не зобов'язаний мене проконтролювати, то це обов'язково зроблять санітари, а ці хлопці пройшли Крим, Рим і мідні труби, знають усі хитрощі хворих, а тому просто не допустять, аби хтось не лигнув призначеної йому пігулки; у крайньому випадку просто запихнуть її до рота, проштовхнуть пальцем у горло, так що пацієнт навіть не встигне вкусити свого мучителя – і справу буде зроблено. Ось бачите, в цьому випадку слово "справа" я вжив правильно, тавтології нема, думка моя викристалізовується і загострюється, так що недаремно я обрав ніч для розповіді про любовну історію Степана Аркадійовича. Що стосується санітарів, то ви будете абсолютно праві, що їх практично неможливо обдурити, але це стосується виключно новачків. Ось бачите, я вже перехвалив себе, бо знову в одному реченні двічі вжив одне й те ж слово – "стосується", і тавтологія так і пре з мене. Можу на своє виправдання сказати лише, що я дуже хвилююся від того, що Степан Аркадійович обрав мене серед усього дванадцяти осіб, які мають донести світу його любовну історію, гідну пера Шекспіра. Але продовжу про санітарів і мої стосунки з ними. Коли я був новачком, то справді програвав кожну битву. Щоразу вони віртуозно запихали мені до рота пігулки, яких я вперто не хотів приймати. Я вдавався до різних хитрощів. То прикидався, що сплю, і навіть правдоподібно хропів. То ставав на голову, думаючи, що в цьому випадку санітари зі мною не впораються. То бігав від санітара по палаті, зображаючи літак і махаючи руками-крилами. Але завжди мене змушували лигати пігулки – і як кару не давали запивати водою. Але одного разу старий Марко, як ми його кликали (одного дня він якось несподівано зник, що я й не помітив), підійшов до мене і сказав, щоб я не клеїв дурника. Я лежав на ліжку, бо санітарові набридло за мною бігати, і він мене тріснув своєю важелезною рукою, трохи нижче того місця, звідки ноги ростуть. Цього було достатньо, аби скосити мене, я впав на підлогу, ледве доповз до ліжка і сам відкрив рота, аби проковтнути ненависні пігулки. Отже, старий Марко підійшов до мене і сказав, аби я не клеїв дурника. Мені боліло все тіло і було не до здивування, хоча у нормальних умовах ці слова мене принаймні заінтригували б. Старий Марко, який був старий не стільки роками, скільки сивою бородою (а тут можете зі мною не сперечатися, бо подвійне вживання слова "старий" є виправданим і не може вважатися тавтологією, бо лише підкреслює, "навантажує" те, про що я хочу сказати), — так ось, старий Марко запропонував мені не опиратися санітарам, а чемно приймати від них таблетки, класти собі в рот. А далі старий Марко показав мені, як ці таблетки за допомогою язика можна сховати у роті, так що жоден санітар не знайде, аби й запустив туди цілу п'ятірню. Технологія доволі проста, я навчився з другого разу, причому правдоподібно ковтав слину, ніби пігулка йшла до мого шлунка. Розкривати таємниці я не буду, бо багатьом пігулки справді потрібні для лікування, а якщо я скажу, як можна їх не вживати, то цим підведу не лише Віктора Андрійовича, а й багатьох інших шановних лікарів. Але при вживанні-невживанні пігулок був один нюанс, коли санітар уважно обстежував твій рот і переконувався, що пігулки нема, хоча вона надійно за допомогою язика, щік, губ і зубів (я би цей винахід, якби моя воля, запатентував і дав за нього Нобелівську премію, бо все геніальне справді є доволі простим!) ховалася в роті, треба було негайно йти до туалету і там випльовувати її в унітаз, бо якщо ви затримувались або була черга, пігулка розчинялась і вам не залишалося нічого іншого, як ковтати огидну рідину. Якби старий Марко так несподівано не зник з нашого закладу, він би щось придумав – що, я не знаю, справді, але, мабуть, працював над удосконаленням свого винаходу, тому його, можливо, й забрали в якийсь науково-дослідний інститут. І ще була одна трудність застосувати цю геніальну ідею старого Марка в нашому закладі – у нас радше не було води, ніж вона була, тому не було майже жодної змоги злити трикляті пігулки в унітаз. Але й тут старий Марко радив роздрібнити їх тапком, висипати в унітаз і злити, вибачте, сечею. Напір у мене був потужний, так що з пігулок на поверхні нічого не залишалося. Єдине, що тапочки знизу майже всі були білі, але санітарам не вистачало клепки в голові, аби глянути на це й докумекати, чому так трапилось, а ми зі старим Марком (бо більше ніхто цього методу не знав) були такими нахабними, що навіть не витирали сліди своїх злочинів. Упродовж тривалого часу я думав, кому би передати метод старого Марка, бо рано чи пізно я теж для багатьох мав би зникнути із закладу, щоб цього ніхто не помітив, бо немає гіршого, коли ти йдеш, а друзі твої залишаються. Звичайно, вони радіють, що ти пішов у вільний світ, але все ж великий сум огортає їх, що вони залишаються у закладі. Зрештою, мій вибір упав на Сергійка. Коли цей юнак поступив до нас, я одразу перейнявся до нього симпатією. Він був скромний, не ліз поперед батька в пекло, з пошаною ставився до старших, не намагався верховодити однолітками. Щодо останнього, то, зрештою, це було зайвим, бо юнаки самі тягнулись до нього, і він був визнаним неформальним лідером серед них, як кажуть у таких випадках. Я бачив, що і Віктор Андрійович вирізняє Сергійка з-поміж інших хворих. А я звик довіряти своєму доктору, бо знав, що він, як ніхто інший, розуміється в людях. Крім того, я бачив, що Сергійкові щодня приписували чи не найбільше ліків порівняно з нами, а це могло негативно позначитися на його здоров'ї, коли він вийде із закладу. Тому, зваживши всі "за" і "проти", я остаточно зупинив свій вибір на Сергійкові, вирішивши саме йому передати секрети старого Марка. Але з моєї затії нічого не вийшло. Сприйнявши з ентузіазмом мою ініціативу, Сергій виявився нікудишнім учнем. Як я не вчив його, у нього нічого не виходило. То пігулка впиралась у щоку, і її було видно неозброєним оком, то Сергійко необережно ковтав її, і його аж самого пересмикувало від власного невміння, то, здавалося, він надійно заховав пігулку в роті, й видимих ознак її присутності не було, але досить мені було запхати палець до його рота, як я одразу знаходив її, а що вже тоді казати про санітарів, які були професіоналами в цій справі. Я ледве стримував себе, аби не нагримати на Сергія, дивувався його тупості й неспроможності навчитись елементарних речей, які були очевидними, але, зрештою, розписався у власній педагогічній нездарності, справедливо вважаючи, що одна справа – знати щось, а зовсім інша – передати це щось своїм учням. На жаль, Сергійко не став моїм учнем і продовжувачем справи старого Марка, хоча, бачить Бог, я дуже прагнув цього.
Тепер, перш ніж перейти до безпосередньої розповіді про любовну пригоду Степана Аркадійовича (я пам'ятаю, пам'ятаю, друзі, про це, не думайте, що мене можна порівнювати зі старим маразматиком, який цілком одурів від перебування в психіатричній лікарні!), я хотів би поділитися з вами перевагами підвищеного тиску, який не дозволяє спати вночі. Ага, вже поділився! Я давно вже підозрював, що цей санітар Павло не рівно дихає до Сергія, тероризує його буквально на кожному кроці, не дає спокою навіть уночі. Ось і зараз він підійшов до його ліжка і впритул дивиться на бідного юнака. Не знаю, чи Сергій спить, але якщо ні, то не сміє, бідака, розплющити очей, з останніх сил, мабуть, витримуючи екзекуцію цього садиста. Але ось Павло відійшов від Сергійкового ліжка і пішов по палаті, пильно вдивляючись в обличчя кожного пацієнта, вивідуючи, хто спить, а хто ні. Ось я бачу, як він дивиться на мене, але я, хитрий жук, за час перебування в дурці навчився, як кіт, з майже заплющеними очима спостерігати за суперником. Я, мов у тумані, бачу санітара і готовий відреагувати на будь-який ворожий до мене порух з його боку. Він швидко відходить від мене, думаючи, що я сплю, і йде далі. Я розумію, що мені й цього разу вдалось обхитрувати Павла, але щоб остаточно не розкрити себе, ви розумієте, що я не можу в таких умовах продовжувати розповідь про любовну історію Степана Аркадійовича, гідну пера Шекспіра. Тим більше, я знову вживаю тавтологію, тобто хвилююсь не знати чого. Відкаладаю все до кращих часів.
15
Як у радянські часи четвер був рибним днем, так п'ятниця стала для Віктора Андрійовича днем жіночим.
З самого ранку, тільки-но він закінчив обхід пацієнтів, до нього зателефонувала Оля. Здавалося, він геть чисто забув про її існування, але коли почув у слухавці цей незабутній голос, який не був однорідним, а, здавалося, накочувався хвилями, досягаючи максимуму за наповненням десь усередині речення, і мова йшла не лише про потужність, а й про інші характеристики – тембр, м'якість, ніжність, ще щось, що й словами не передаш, а потім, спадаючи, ніби хвиля відкочувалася назад, — почувши у слухавці її голос, Віктор Андрійович відчув, як затрепетали все його тіло й душа, ніби закоханого маленького хлопчика упіймала на гарячому та, на яку він був ладен молитися день і ніч. Дзвінок був зовсім недоречним, бо Віктор Андрійович на той час знаходився у кабінеті Юлі. Хижа самка відразу відчула по той бік барикади свою основну суперницю, її очі вороже заблищали, а ніздрі не встигали перепомповувати повітря у легені.