Маруся Богуславка - Багряний Іван

Ата ніяковіла, бо занадто офіційно починали копирсатися в її житті, але відповідала, — стримано, стисло, коротюнько. Де вчилась? — там-то. Скільки років? — стільки-то. Плани? — жодних поки, працюю... Не планую... Біографія? — не пам'ятає дитинства, трохи пам'ятає роки безпритульності. Чи член комсомолу? — ні... Це викликає щире здивування й явне огірчення у присутніх. Хтось запитує-стверджує, що вона хоч і не член комсомолу, але напевно вступить в найкоротшім часі. А Страменко навіть досить прозоро й недвозначно натякає, що перспектива, яка її чекає, навіть вимагатиме того, щоб вона була комсомолкою... Інші стверджують кивками та мугиканням Страменкові слова, здогадуючись, про що мова. "Отже, йдеться таки про орден", — думає Ата, але не каже ні "так", ні "ні". Перевела розмову на інше, їй мулько. Вона зовсім не розуміє, для чого Страменко накликав цих, заштурханих дійсністю й "політикою", людей, — адже ж не вони видають ордени, й це не урядова комісія! А втім, почім вона знає, як то видають ті ордени!.. Ату питали про її працю, захоплювались її мистецтвом, пророчили їй велике майбутнє... Потім зайшов Колька Трембач з фотоапаратом і спеціальним приладом для запалювання магнію й сфотографував усіх, власне, Ату в оточенні всіх цих неголених і досить замотеличених людей. Потім сфотографував ще раз Ату і то так, що вона ніби сидить поруч зі Страменком, в оточенні знову ж таки всіх тих неголених і замотеличених людей. Після того всі інші пішли геть, попрощавшись з Атою й з редактором, лишились вони тільки вдвох. Ще трохи побув Трембач, сфотографувавши Ату (саму), а також Страменка ще кілька разів, а потім і він пішов. Лишилась Ата з редактором. Редактор зразу змінився — вигляд його став занадто ліричний і з натяком у всій фігурі, мовляв, — "це ж я все для Тебе так вирядився!" Його огорнула легенька меланхолія й найшла "надзвичайна щирість". Він вийшов з-за столу й хотів сісти біля Ати, але не зважився, — дівчина так нашорошилась, що відвага геть щезла зразу й він знову заліз за стіл. Закурив і почав говорити про свою пошану до неї та що це він, іменно він! хоче "організувати" їй орден. Ата слухала його через п'яте-десяте, а сама думала, як би їй вибратися звідси. "Він хоче "організувати" їй орден!?" Досі думала Ата, що то робиться інакше, що ордени не "організовуються"... Але не стала сперечатись. Зрештою — може, й так буває, може ж, і "організовуються"!!. З нудьгою озиралася по кабінету. Страшнувато їй тут. Але — "та соромся ж, боягузко!" вже глузувала з себе, оговтуючись; нехай говорить... Страменко говорив, а Ата розглядалася, які то апартаменти в редактора "Червоного Комунара", змагуна з "Червоною Синькою". Це були досить імпозантні, як на місто Наше, апартаменти. Кабінет великий і дуже добре обставлений, і так обчіпляний різними мапами, телефонами та різними схемами й діаграмами, ніби це штаб світової революції. Звичайно, Ата штабу світової революції ще ні разу не бачила, але бачила багато інших "штабів революції" на сцені, й вони були куди менш імпозантні, а значить, це більш подібне до штабу революції світової, отак той штаб мав би, далебі, виглядати. На одній стіні висить величезна мапа обох півкуль земної планети, обтикана якимись прапорцями різнокольоровими та різними значками й фігурками. На іншій стіні — докладна мапа України. Потім мапа їхньої області. І все це в прапорцях, у значках, в червоно— й синьоголових булавках. Над столом великий кольоровий портрет Сталіна. Обабіч нього менші портрети Маркса й Леніна. В кутку етажерки з книгами в червоних палітурках — твори Сталіна й Леніна... На столі — посередині — гіпсові бюстики Сталіна й Леніна, потім телефонні апарати і безліч різного причандалля для вигідної редакторської праці... А Страменко говорить. Ата вслухається одним вухом — він, здається, закінчує свій штурм словесний. А закінчуючи, він говорить щось таке, що Ату й здивувало, — він "зовсім не настоює, щоб вона вступала до комсомолу", навпаки, потішає, що то нічого, що бувають люди, як-от вона, потрібні й вартісні навіть поза комсомолом. Навіть, може, це добре. Авжеж, дуже добре! Він їй допоможе вибитися в люди... Це він хоче організувати їй орден. Страменко вважає за потрібне повторити це кілька разів, з особливим натиском, з підкресленням. А закінчив Страменко зовсім твердою обіцянкою, як присягою, що таки "організує" орден, бо це "від нього й тільки від нього залежить". "Від нього залежить все".

Ата подивилась на канапу й на подушечку, що так лукаво наставила вушка, й раптом спаленіла вся — занадто виразні наголоси ставить Страменко в павзах помежи словами! Сиділа, як на голках, — мука це все слухати!.. Та ось Страменко запропонував їй оглянути цехи, машини, всю "технологію" — "як-то тую газету робиться". Ата зраділа, зітхнула, визволена, й згодилась; аби лиш не сидіти тут один на один з цим всесильним організатором "орденів". Страменко телефоном викликав завідуючого виробництвом, і вони втрьох пішли оглядати господарство "Червоного Комунара". Вони оглянули химерні розумні машини, т. зв. лінотипи, що стояли в окремім цеху рядочком і так манірно цокотіли, і так смішно носили залізними кулаками на довгих ліктях якісь мосянжеві залізячки вгору, потім вниз, спускали їх, одливали готові рядки набраного тексту, десь вгорі в коробці самі розсипали ті мосянжеві пластинки, розносили по канавках, де якій належиться бути, звідки вони вистрибували знову на легенький торк пальцем складача-лінотипіста. Смішно... Лінотипісти всі молоді, гарні й всі такі важні (певно задаються!), при появі Ати всі так зосереджено й так красиво працюють... Потім оглядали ще химернішу машину: ротаційну. Такий цілий сталевий дракон, що працює "як живий" — друкує, сам ріже, сам фальцює , складає й відраховує часописи... Потім оглядали інші цехи — ручний складальний, літографський , цинкографський , переплетний книжковий, друкарський, цех з багатьма маленькими машинами-автоматами... Ату водили, як королеву. І всюди, куди вони приходили, робітники затихали й пильно дивилися їй услід; напевно, чутка про орден давно й до них дійшла... Так вони обійшли всю "піраміду". Страменко був такий запопадливий, такий уважний, заглядав їй у вічі й, користуючись тим, що вражена баченим Ата не звертала уваги ні на нього, ні на другого супутника, він все норовив торкнутися плечем до її плеча або ліктем до ліктя у вузьких переходах помежи стосами паперу, помежи тісно поставленими великими клітками-скринями, що їх тут звуть "реалами". Ата зразу цього й не помічала, зосередившись всією увагою на зовсім іншому.

Це наддало Страменкові зовсім відваги ("не помічає — значить дозволяє!"), й коли вони повернулися знову до Страменкового кабінету на хвилинку, перед тим як Аті відійти, за забутою хусточкою Атиною, він досить прозоро натякнув, що орден здобути зовсім легко, лише Аті треба буде до нього прийти ... е-е ... ну для того, щоб дещо устійнити остаточно, деякі там дані, бо від цього, зрештою, залежатиме справа ордена... І зайти вона мусить найближчим часом. Завтра. Неодмінно!

Ата не зрозуміла Страменка, бо в голові їй шуміло від усього баченого й чутого, від ритмічного й безугавного шуму машин та вентиляторів у цехах і від власної тепер хапливості швидше відійти звідси, — і вона нічого не сказала...

* * *

Проводжав Ату той же Колька Трембач, молоденький фоторепортер газети, комсомолець, колишній безпритульний і взагалі "шибайголова", як його називали Атині подруги, "дівчата нашої країни", до речі, безсловесно й таємно закоханий у Ату по самі вуха. Але він про те ніколи навіть натякнути б не зважився, де! хіба такий "смаркач" про такі речі зважився би говорити! У нього ще й язик для того не повертається; його тільки зраджували наївні очі, що ще не навчилися криводушити.

Проводжаючи Ату з доручення "самого" Страменка, Колька вивів її на площу, озирнувся на редакційний "хмародряп" і досить таємниче та загадково посміхнувся:

— Я той... Я Вам зроблю картку на пам'ять... з товаришем Страменком... От буде гарна пам'ять!.. Ще й побільшу... — а усмішка, крива й зла, блукає на устах.

— А чого ви посміхаєтесь?.. Ще й так криво!

— А так...

— А все ж таки?

— Зі знаменитим чоловіком ви знялися, товаришко Дахно!.. Власне, я вас зняв... Це велика честь...

В голосі глум, і Ата почервоніла. Розгнівалась. Вона знала, що глум той з "великого чоловіка", але в якійсь мірі це тепер торкалося й її.

— А все ж таки!?. Ваша посмішка єхидна... Ну, говоріть!

— Гм ... Цей підлабузник і безпринципний хам... Ох! Вирвалось!!. — Слово, що вирвалось, злякало самого Кольку, він схаменувся, озирнувся навколо, подивився спідлоба на Ату, закашлявся удавано, потім позіхнув широко й махнув рукою. — Ах, киньмо! ..

— Ні, ні, говоріть!

— Киньмо!.. Я взагалі нічого не говорив!

— Це правда, ви дійсно нічого не говорили. Але — все ж таки?..

— Нічого... Гм... А як він дер на вас баньки! Ух!! О, він давно й дуже вами цікавиться й дере баньки... (А в голосі ніби нотка особистої образи).

Ата посміхнулася. "Ну, хто на неї не дере баньки!" А вголос:

— Що за дурниці ви говорите!

А Колька вже ніби й не чує. Уникаючи вже зовсім цієї теми, підносить футляр з фотоапаратом на долоню, тримає його так, задуманий, насуплений, такий смішний, як півник цибатий наїжачений, хотів щось іншого сказати й передумав.

— Нехай колись... Як уже ви станете орденоноскою... Чи ви тоді так забагатієте, що ... ?

Ата зломила брови, почервоніла буйно й брякнула люто:

— Не меліть катзна-що!

Тут їх здибали знайомі, й розмова на тім урвалася. Так і лишилося невідомим, як треба розуміти "не меліть казна-що". Чи "не меліть катзна-що", що я стану

орденоноскою? Чи "не меліть катзна-що", ніби я запишаюся, як стану орденоноскою?

А чи "не меліть казна-що" взагалі?

* * *

Лишившись сама, Ата спробувала розібратися у всьому, що сталося. Виглядає на те, що таки хтось всерйоз заміряється начепити їй ордена. А також виглядає на те, що хтось хоче при тім зварити свою кашу... Згадала, як Страменко супроводив її по цехах, і аж тепер дійшло до її свідомості, що він уперто торкався плечем до її плеча, так уперто й так змислово ж і так зазирав їй у очі!..