Маруся Богуславка - Багряний Іван

Розхристані й розпатлані жінки підіймали високо на руках дітей... Всі наче стерялися... "Виходить, що вони не забули плакати, не розучились ридати!"

Паротяг дав оглушливий гудок, шарпнув, — і все на мить завмерло, захололо...

І тут раптом різонув повітря несамовитий, божевільний жіночий крик:

— Держіть поїзд!!!

Такий божевільний, шалений крик.

Велетенська юрба, зірвана тим криком з місця, в одчайдушному пориві, з плачем і лементом кинулася на поїзд, вхопилася за буфери, за двері, за дошки, за рами залізні, за вугли вагонів — за все, за що можна було вхопитися пальцями, здираючи на них нігті, і подалася назад... Назад!.. І — поїзд не зміг рушити, паротяг забуксував, затараторив на місці, а потім помалу поповз назад з ешелоном... По юрбі прокотився рев тріумфу. А в тім реві, то тут, то там, хтось безтямно кричав, підбадьорював, ніби справді в цьому був порятунок:

— Держіть!.. Держіть! Назад!

Поїзд поволі котився назад.

Машиніст визирнув з віконечка, подивився на море збожеволілих жінок і дітлахів, витер кулаком очі, висякався й, діставши кисета, почав крутити цигарку. Скрутив, закурив, ще раз витер очі, а через плече непомітно сказав щось помічникові. Ешелон покотився назад швидше. Швидше. Людський прибій відлинув від вагонів, жінки й діти пустилися, бо ж ешелон котився назад, — що й було очевидною перемогою... Ешелон здав далеко назад, аж до семафора. Розбурхане, безтямне море лишилося на пероні. Потім ешелон враз брязнув буферами, паротяг рвонув наперед і, набираючи.швидкість, поволік довжелезного хвоста мимо станції. Паротяг ревів скажено, попереджаючи про небезпеку, щоб ніхто не підступав... І вже тепер його не можна спинити. Машиніст витирав лице хусткою й махав рукою — прощався.

Море заревло, залементувало, найодчайдушніші з жінок пробували хапати за вагони, але падали збиті з ніг. Марно. Тепер уже його ніщо не спинить.

Людське море хлюпнуло услід за поїздом. Але поїзд усе прискорював темп і ті, кому вдавалося вхопитися за буфери чи за зчеплювальний гак останнього вагону, не могли поспіти, спіткалися об шпали й падали, а через них переступали інші і бігли, і бігли услід...

З дверей вагонів махали грона рук, ніби кликали, і здавалося, що жінки й діти біжать навздогін тому, що їм батько чи чоловік, чи коханий на прощання забув щось сказати, щось найголовнішого і найважливішого, і тепер кликав... І як не доженеш, то так до віку й не знатимеш, що ж він хотів сказати, може, востаннє... Але вже не доженеш. Юрба безтямних і розбитих горем забігли аж за водокачку. І там стали... Поїзд зникав з їхніх очей. Зникав. Ставав лише сірою смужкою. І нарешті канув за синіми козацькими могилами. Прогримотів десь на захід.

Серед тих, що не кинулися за поїздом, а лишилися на пероні, була Ата. Вона махала хустинкою до поїзда, знаючи, що серед грона рук є й Петрова рука і що та рука розпачливо махає до неї й тільки до неї. Але Ата махала хустинкою не тільки до Петра, вона махала до всіх. В цю хвилю всі для неї були близькі й рідні до сліз.

Коли поїзд канув за козацькими могилами, Ата витерла хустрнкою очі й швидко пішла геть зі станції.