Маруся Богуславка - Багряний Іван

І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала "Фата моргана" Коцюбинського), але це й зовсім щось особливе. Це село?! Та це ж пак і не село, це "колгосп"... Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бавилося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! "А де мама?" — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, вороже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — "там десь", й знову запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що. Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — "добридень". Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. "Чи можна, зайти?" Так само бабуся закивала. Зайшла до хати... І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній "неволя каторжна", де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут... Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викривився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір'я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім'ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява... ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву... Біля вікна сидить бабуся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті. Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать. Бабуся дивиться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморщена й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древня чарівниця зі старовинної казки... Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, подивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла... От! Тільки малюсенькі гороб'ята оці та столітня бабуся, а решта... Згадала розмову голови з гостем з центру... Решта "на прориві", "гарують"! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють...

Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хитають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп'ятися як слід. Решта — "гарує" десь за трудодні.

З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом "СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА".

В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, простоволосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно... Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути... Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.

Всі примітивні ослони "партеру" були вже зайняті. "Гальорку" мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозолясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й трактористами та ковалями кінчаючи. "Клуб" наповнився смородом бензину й автолу , гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би називатися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено перемінити робоче на парадне, вони би не змогли того зробити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те сказати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді розбредуться й не поприходять.

Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджими, вовкувато поглядала на "городян", що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. "Городяни приїхали!" Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, побачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих трусах, по-спортовому. "Городяни приїхали!" Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби привернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівчата бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, побиті на груддях та колючками поколоті, ховали свої подряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої зашмаровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки... Добре, що хоч в "залі" півтемно, а ще краще, що так тісно.

Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони латали вічний "прорив", як ту діряву стару свиту, що її латаєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.

Вечір почався з промови товариша Маслова, представника центру. Він говорив довго, говорив натхненно, він уже кричав патетично: про потребу працювати, працювати й ще раз працювати. Говорив запальні слова про "партію й уряд", про Сталіна, про "дєло слави, дєло честі" — всі такі ударні, пробоєві слова... Дуднів... дуднів... дуднів... А людські голови хилилися все нижче й нижче. Товариш Маслов уловлював вухом то там, то там уже хропіння сплячих від утоми й підносив голос... А може, він не чув хропіння? Ні, не міг не чути, бо Ата чула те хропіння виразно... Маслов підносив голос і говорив, говорив... Таке змагання ентузіязму зі сном! І ніхто не насмілився промовця перебити, сказати йому: чоловіче! Та змилуйся вже нарешті! Ата з-за улаштованої з ряден перегородки на сцені стежила за залю, і в неї було на душі так само темно, як і в тій залі. Помалу вона вибралася з-за ряден і протиснулася в масу людей. Це було вже півсонне царство. Товариш Маслов говорив красиво, милувався своїм голосом, упивався красномовністю своєю й заколисував залю все більше й більше. І про культуру, й про "батька народів", і про соціалістичну батьківщину, й про соціалістичну революцію, й про соціялістичну перебудову всього світу... А люди обпиралися плечима одне об одного, щоби не впасти додолу зі сну, з яким вони безнадійно борюкалися. Можна сказати — боролися зі сном колективно. Ніхто нічого не розумів з того, що говорилося зі сцени. Голови-бо й так не призвичаєні до думання за тяжкою безпросвітною працею, а тут ще після такого довгого та гарячого дня робочого... Ата підсіла до якоїсь жінки — та куняла й з усієї сили не піддавалася в полон остаточно. Ата торкнула її за плече, жінка глипнула очима й ніяково посміхнулася.

— Ви не спіть, — сказала Ата підбадьорливо, — скоро скінчиться, а тоді буде цікава вистава, п'єса така, і музика...

Жінка покліпала очима жалібно й винувато, й махнула рукою, немов вибачаючись, і прошепотіла:

— Ох, дочко!.. Де вже нам до тих пієс-тіятрів!..

А збоку хтось говорив до іншого півсонно, спантеличено:

— Чи я дурний, чи це він так по-панськи джеркотить, як той москаль, що я нічого й не второпаю...

А другий збоку спросонку:

— Га!? А що ж це він, вже заготівлю велить везти, чи Що?!. Тю! Так ще ж не жато й не кошено!..

Третій:

— Та ні... Про "побєду" якусь рече ...

Маслов того не чув, співав соловейком. Допомагав ліквідувати прорив. Говорив він уже години з дві. Ата теж вже очманіла й не схоплювала смислу говореного (якщо взагалі смисл був) і недалека була від такого ж розпачу, який вирвався й у того про "не жате й не кошене". З зали перемандрувала знову до своїх за рядняну перетинку. Там теж усі були посоловілі — хто зі злости, хто з досади, а всі разом з утоми.

Маслов ще якийсь час говорив, явно плутаючись при кінці, ніяк не можучи гідно завершити свою патетичну промову. А як закінчив нарешті (голосним кличем про ліквідацію проривів на усіх фронтах при допомозі уряду, партії й Сталіна, отак, як сьогодні!) — з перших рядів, де сиділи свої люди, "начальство", проляпотіло кілька шалених, але ріденьких оплесків. Решта залі відповіла хропінням, зовсім недвозначним і безпомилковим.

Маслов вилетів "за куліси" — цебто за рядняну перетинку — й від сказу не бачив нічого перед собою. Дійсно, як же він красиво промовляв, а вони сплять! — "Хами!.. Мерзота!.. Дикуни!.. Готтентоти!.. Готтентоти-и! — кипів він, клекотав так, що й у "залі", далебі, було чути. — Готтентоти!.. Куркульські недобитки!.. Це зумисно!.. Це демонстрація!.. Це саботаж!!"

А "готентоти" прокидалися, жахалися зі сну, приходили до пам'яти від тиші, що запанувала після промови й ріденьких оплесків, й ніяковіли, бідолашні.