Маруся Богуславка - Багряний Іван

Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?

Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина веде далі:

— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього "раю" земного... будованого на такій народній біді, що "ридати хочеться"... — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте... Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць. Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бувають? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться... Ви гляньте на наших дітей голопузих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому "капіталістичному" й "реакційному" світі діти "жахливо бідують"... Уявляєте, як ще можна бідувати!? А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть найщасливіше, гарно, то як же буде виглядати "бідують"! Виходить жах. І тому вони вважають себе щасливими... до пори до часу... вони сміються й ростуть оптимістами. Як і ми виростали. А тим часом... Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних наших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі. От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно. А вже про ту Америку й говорити нема чого ... І ридати хочеться ... І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій... Е-е-е...

Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспиту на придатність до комсомолу, то цілком досить. Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, "самому" Гукові. Знаменитому Гукові. От. Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І тепер зімкнула уста й чекала... Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелезну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:

— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі муки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?

Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на обличчі червоніє, блідне, знову червоніє... Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гойдатися в гамакові. Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати... Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з глибин опритомлюваної свідомості.

По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:

— Ну, що... Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.

— Тяжко, Ато... Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.

— Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій "втовкмачують". Сама думаю... От дивлюся на все й думаю... Вишукую, читаю й думаю... Голова розсідається, а я думаю!.. І не можна, не думати... А ви не думаєте?

— Гм... Д-думаю...

— Ну й що?

— Ну й {Павло замислено повів рукою по сонячній плямі на лавці, ніби хотів її зітерти, а потім по чолі), ну і... голова розсідається...

— Та що ви?!

— Серйозно.

— Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись... Але я кривляк не люблю, фе!

— Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб голова розсідалася...

— А-а-а...

Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяково, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись головою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає?! Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі? Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха... Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:

— Якщо пам'ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?

— Правда.

— То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї... моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!

Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім його зором зринув товариш Сазонов... Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером... Розмова колишня... Обіжник з Центру... Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запитання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув головою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незручно. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про "діамат"... Ви вчили його?

— Так.

— Де (іронія)!

— Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила "діамат". Та ще й на "відмінно".

— Так?! І де б то?

— Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.

— А-а... Я й забув.

— Не забувайте ж.

— Т-та-ак...

Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?

— Будь ласка.

Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — "Бєси" Достоєвського.

— О-о! Що це?

— Книга.

— Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга. Де ви її взяли?

— Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника. В тім ряду. Де продається. Різний мотлох. Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть... уявіть собі... комплект "Вапліте" купила!.. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока барахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи! Ажи?

— Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа?!.

— Чого? — наївне запитання.

Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбуючи тихо кожне слово:

— Ви — ніколи — не вимагайте — прямої — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ставить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосальна різниця, проте це іменно його мені нагадує.

Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбувається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему "зрадливих запитань" та "нагадування когось":

— І вам це неприємно?

— М-м... Майже.

— Гм... Я знаю, кого ви маєте на увазі.

— Ой?

— Сазонова. Павло аж скинувся:

— Що?! Як це ви вгадали?

— Не велика мудрість. Хто може викликати неприємність і острах навіть... навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах залежить. І це — товариш Сазонов.

Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:

— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависнути. Еге ж... Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте "Бєси". Ви читали їх ?

— Колись.

— І?

— І читав.

— І?

— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?

— Так. Цікаво.

— Контрреволюційна книга.

— Чому?

— От причепа... Тому... (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!

— О-о-о?!. А ще що?

— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не радив би вам таких книжок читати й вишукувати по барахолках.

— Гм... Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні можна знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в мене враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: "Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!" Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився... — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо... Єй-бо!

— Все-таки я не раджу вам читати... Це небезпечно.

— Ви думаєте, що й я повішусь?

— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю... що не ви, а... навпаки... Кгм! Ви зб'єтеся з дороги самі й зб'єте інших (крива посмішка).

— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала талант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..

— І про що?

— Про все... І про вас... Про вас особливо! Про людську трагедію... Про брехню. Про равликів... Коротше — про той самий "апофеоз", що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?

— Ні, не здається.

— Ви хочете сказати "не полагається, щоб здавалось"?

— Гм... Ні, не так...

— Ох, так ... — зітхнула, замислилась. — Шкода... Як же ж шкода... що ми такі різні люди.

— Так. Шкода... Дуже шкода.

І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.

Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала маху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки... Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки поза спиною — вона уяснила собі чітко, що "мишка" таки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжити, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його руках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шантажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злості й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його мушля, й побачити, що там у ній.