Маруся Богуславка - Багряний Іван

Не вкладається інакше туди, лише як догори ногами...

— Гм... Оригінально, але... Рисуєтесь ви, от що. Мовляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.

Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.

— Що ж тут приємного, як усе шкереберть?.. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, болючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук... Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної "опозиції" й жодного "ухилу", все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумнівів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — "капіталісти", так — "імперіалісти", так — "пролетаріат", так — "партія"... Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою...

— Ви думаєте?

— Що?!. Гм... Я певна. Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.

— Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.

— Тепер я скажу — ви думаєте?

— Авжеж. Зітхнула.

— Ну, так, звичайно, я така, як і всі... Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі немає, знаю, але..: про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.

— А ви статут читали? (Скептичне запитання).

— Звичайно, читала...

— Та що ви?! — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?

— Та от так, як і кажу... Замість проясніння — кипіння й зудари протиріч в моїй душі лише посилилися. Рештки того, що ще сяк-так трималося в моїй душі нормально, стали цапки...

— Киньте, Ато! До чого ці всі тайномовки, загадкові словечка. Не вдавайте з себе оригінальну дівчину, бо ви й так оригінальна, дійсно оригінальна, але не якимсь там "кипінням і муками", а своєю красою, своїм розумом, енергією, нарешті, виключним талантом сценічним...

Ата єхидно, з убивчим сарказмом:

— І, значить, я цілком придатна до комсомолу?

— Іменно! Цілком. Ви на голову вище багатьох інших дівчат... Ви будете красою й гордістю цілої області, де! — цілої республіки!

— Дякую.

Ата помовчала кілька хвилин, сердито й зосереджено розправляючи пальцями заломи на книзі.

— Гаразд... Тоді давайте поговоримо щиро, товаришу Павле!

— Он як! То хіба ми досі говорили не щиро?

— Ні, ми говорили... щиро, але як равлики, як... як без'язикі. А тепер поговорім по-справжньому щиро. Чому б нам не поговорити щиро?

— Справді. Ну, давайте... Але я з вами все говорю щиро.

— Я також. Ви знаєте. А тепер давайте ще щиріше. Ще!.. І от, скажу я вам зараз щиро-найщиріше, мене не беруть завидки, що у вас у душі все так спокійно, ясно, просто, як у солдатській казармі, а бере мене жаль.

— Як, як?

— Жаль.

— Дякую.;.

— Не кепкуйте. Почекайте... Жаль! За вас жаль! І здивування. Страшенне здивування. Як це так, коли існують такі колосальні й безглузді суперечності, або, як то було модно говорити, "ножиці" між життям і вами, тобто між практикою й теорією, а ще точніше, між життям і пропагандою, — як це так у вас у душі мир і спокій?!. Таж ви жива людина! Ви жива людина, друже мій! Та невже ж у вас немає розуму, душі і серця? Та невже у вас, нарешті, немає відваги, мужності?!.

Павло насупився, почервонів, але настроївся слухати терпляче, міцно стиснув уста, не перебивав. Нехай говорить. Проте видно було, що те, що говорила Ата, не було для нього несподіванкою, десь, у якомусь куточку душі його, лежали саме такі думки, зваляні на купу й присипані порохом живосильного забуття, заборонені думки, а тому саме й обернені на попіл, убиті при самім народженні. Власне, не думки, а лише паростки думок, живосилом припорошені... І тому він почервонів, як спійманий зненацька. А Ата говорила:

— Як же може бути мир і спокій у вашій душі, коли порядній людині тут треба криком кричати, соромитись самого себе, якось дати з тим раду — тобто узгіднити дійсність з теорією, зовнішній світ та свої діла з своєю совістю або... Або збунтуватися й відпекатися від усього, піти геть, піти в монастир, як то, кажуть, колись було, піти геть в скит, а як немає, то самому зробити такий скит ("Та чого ж, скитів не бракує", — промовив Павло тихо й досить уїдливо, про себе, але Ата не чула, вона взагалі нічого не чула від хвилювання, вела далі) — зробити таку нору й заритися від всієї тієї брехні, а головне — від того всього нещастя й ганьби, що вродили на місці великих поривів людських, від того чортополоху, що виріс на святій крові батьків і дідів наших... Говорю фігурально про батьків і дідів наших...

— Гм... Ви говорите про забріханість, в чому ви бачите забріханість?

— Ой, Боже! Як, ви не розумієте чи присинебожуєтесь!? Таж усе ясно й без слів.

— А все ж таки?

— Та візьмем хоч би й вашу програму, ваше комсомольське "вірую", воно ж "вірую" й партії. Що там написано? Там написано про комунізм, там написано ніби про вселюдське щастя, справедливість, рівність, свободу, соціялізм. Може, я дурна, але я розумію так, що ви пропагуєте віддати себе в жертву за це ваше "вірую", ви вимагаєте від усіх, а насамперед від молоді, жертв, жертв, жертв... Це добре ніби. Перші християни теж ішли на жертви. Тільки ж... Тільки я не бачу послідовносте. Я бачу велику брехню. Десятки років ви вимагаєте жертв (не ви персонально, а хтось там, а ви самі жертва!). А тим часом навіть не помічаєте (а чи помічаєте, лише мовчите), Що мету пропагандивно-шляхетну давно перемінено на мету ганебну. Еге ж, милий мій друже... Я говорю, мабуть, дурниці, але ви терпіть, коли прийшли втягати мене до комсомолу. Через ці дурниці ми мусимо перелізти.

— Ну, ну. Далі. Ліземо... — промимрив Павло ніби апатично, а насправді не в силі заховати здивування — чи то зі змісту говореного, а чи з зухвальства, з яким ця божевільна дівчина викладала йому, секретареві комсомолу, такі дикі, єретичні речі.

— Мету шляхетну перемінено на мету ганебну. Я говорила про батьків і дідів наших... Ви пригадуєте?

— Авжеж. Це було тільки що.

— Ні, це було не тільки що. Це було чверть віку тому, коли нас іще на світі не було, ані мене, ані навіть вас. І от вони боролися і вмирали за вселюдські ідеали, а потім виявилося... О, Боже! Виявилося, що на тім святім вогні, на тій наївній вірі й на тій крові заробили... спекулянти, так скажемо... Заробили, і добре заробили!.. Про це все сказано було добре, здається, в Хвильового ніби... Чого ви морщитесь і озираєтесь? Зрештою, не важно, в кого сказано, аби правда... Там було говорено про... е-е-е... про нового Івана Калиту, збирача нової імперії... Ви пригадуєте?

Павло насуплено:

— Ні.

— Та що ви?! Неправда. Як же ви прийшли втягати мене до комсомолу, а не знаєте про ці речі? Ні, ви знаєте. Ви пригадуєте. Ви краще мене ці речі знаєте, вже хоч би тому, що ви там усі боретесь з всілякою такою єрессю. Ану ж, дивіться мені в очі! Сміливо! В мої очі! Так велить вам ваш Ата-тюрк! Добре... Ви пригадуєте. По очах бачу.

Павло не витримує погляду мерехтливих дівочих очей і сміється.

— Ну от, бачите. Ви пригадуєте.

— Киньте, Ато.

— Що ви! То це ви вже й злякалися? Е, як же це! Ми ж перелазимо бар'єр до комсомолу. Трішки відваги лишень!..

Павло посірів.

— Гаразд. Далі що?

— А далі той же Калита... Про Калиту це я таки, здається, здерла з Хвильового, але то не важно з кого, аби правильно... Та й ні з кого більше ж... У нас немає більш єретиків, у нас нема пророків!.. Ну, так от Калита той святі жертви, кров і сльози забрав у свою брудну торбу. І то в інтересах тієї торби підношено й зараз підносяться кличі про ідеали, бач — поставлено знак рівности: вселюдські ідеали — це те саме, що ідеали тієї брудної торби... Інших вселюдських ідеалів немає, спробуйте це заперечити, й ви переконаєтесь, що ви "помиляєтесь" і що ви "ворог людства" ... Хіба ні, товаришу Павле?

Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.

— Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні. Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.

— "Божевільна", — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.

— Чого б то?

— Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очима запитливо й так само запитливо підвів брови, чекав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зором, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терпким голосом:

— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить... Страшенно болить... І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім'я "вселюдських ідеалів", а тим часом виявилося вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв наших дітей, тієї нашої крови за "вселюдські ідеали" і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо!.. Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брехня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика?! — для того, щоб ощасливити десь і колись якесь там "майбутнє людство", треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безневинних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дужках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й недоїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходили босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмирали.