Маруся Богуславка - Багряний Іван
Підете на Страшний Суд?
Мовчанка. "Чортови сини" зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майстерні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства... А Харитон напосідає:
— Ага!.. Ага!.. Натворили свинств, а тепер в очерет?! Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру , як облизянячих синів? Ага!.. Боїтесь...
Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:
— Та вже підемо... тільки відчепись... Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон
радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там "ставку" чи "ряму" й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на сходах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:
— Онучі скрізь порозвішували й сушать... артисти теж!.. І обратно ж штани!.. І всякі такії причандалії... На балкон вийти не можно.... Не храм науки, а сушня для галантереї... Хіба для того це народ вам виплакав!?
XI
"Орденоносець"
Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповзла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з "Лісової пісні", Аталею Дахно мають нагороджувати орденом... Вістка пустилася в мандри й гасала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терпка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прекрасна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і... тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь "орденоносне опудало", призначене бути казенною лялькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди... А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко!.. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.
А пішло все, мабуть, з того, що в газеті "Червоний Комунар" з'явилася стаття про державний театр, а в ній проспівано особливо палкі дифірамби цій дівчині; власне — вся стаття тільки навколо неї й крутилася. Правда, це ще не підстава для зовсім точно окресленої чутки про орден, яка (чутка) зродилася десь сама по собі, либонь, паралельно, але це й не було так собі. Бо підписав статтю "сам" редактор, він же й культпроп Обкому партії, тов. Страменко, хоча ніби й прикрився криптонімом "Стр-енко", та це ж так прозоро.
Ата була скорше здивована й збентежена всім, аніж втішена. Та скоро заспокоїлась — мало хіба буває чуток і мало хіба було статей ще кращих про театр і про неї.
Все, зрештою, нормально — писати в газетах, і робити з того поголоски.
Та одного дня прийшла ціла делегація за сцену, — прийшов "сам" Страменко з високим партійним почетом та з купою репортерів і фотографів. Ату відкликали від її праці, й сам директор офіційно представив її гостям, і вони з нею офіційно знайомилися (хоч неофіційно знали її давно зі сцени), говорили їй компліменти, особливо розсипався перед дівчиною "сам" редактор і культпроп, такий запопадливий і дотепний, як видалося Аті в перші хвилини знайомства. Потім Ату фотографували, просили її відтворити кілька найліпших деталей з її ролей, що вона й виконала, хоч зробила це зовсім неохоче, бо це вже скидалося на комедію... Потім пішли, а відходячи, запрошували (Страменко запрошував) одвідати редакцію, щоб там взяти докладне інтерв'ю в редакційній діловій атмосфері. Ата пообіцяла. Але йти не збиралася. Чого вона піде?
Одначе по обіді прийшов з "Червоного Комунара" такий Колька Трембач, юний співробітник газети й Атин знайомий з офіційним запрошенням на папері, адресованим до Ати, — завітати сьогодні до редакції. Ата відмовилась, бо "ніколи". Тоді Колька пішов і за хвилину вернувся з директором Ткачем і мистецьким керівником Сластьоном.
— Ідіть, Ато! — сказали вони їй; причім Сластьон посміхався підбадьорююче, мовляв, "таж небо не завалиться на твою голову, дівчино ти смішна!", а Ткач був нахмарений, чимсь незадоволений чи зачеплений до обурення, а чи просто своїми директорськими тяжкими ділами заклопотаний. Колька ж Трембач був задоволений — він свою місію "заганяння" виконав успішно, — можна сказати "загнав" негайно.
Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для того, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску! Такої ролі у неї ще не було... Хіба не пікантно!?
Редакція містилася за широченною площею, в великім рудо-рожевім будинку; Ата проходила поуз нього багато разів, але ніколи не була всередині. Той будинок завжди гудів (і тепер), як велетенський вулик, — там працювали якісь невгамовні великі машини. В нижнім поверху крізь великі вікна навіть було видно деякі з тих машин. Це тут була друкарня. Вище — складальний цех, лінотипний , переплетний, експедиційний... А найвище — сама редакція. Така піраміда!.. Вся ця піраміда називалася "Червоний Комунар", обласний часопис Обкому КП(б)У. Це зафіксовано не тільки в головах людей, а ще й на дзеркальній табличці з правого боку вхідних дверей. Ні разу Ата тут не була, хоч це так близько і хоч тут і працювало чимало її знайомих, в тім числі й молодий поет Олекса ВІТЕР, приятель її, якимсь там коректором чи літературним редактором.
Вони піднялися на третій поверх, минули ряд дверей з написами назв різних редакційних відділів та підвідділів, бухгалтерії, загальної канцелярії тощо й зупинилися перед дверима з написом "РЕДАКТОР ГАЗЕТИ "ЧЕРВОНИЙ КОМУНАР" ТОВ. СТРАМЕНКО. Без докладу не заходити!". Та тут двері самі відчинилися назустріч, так що не було потреби "докладувати", й вибіг сам Страменко, простягаючи гостинно й картинно руку: "Будь ласка!.." Він був чисто виголений (чи взагалі такий стиль, чи тільки сьогодні?), в новесенькій, свіжо випрасуваній т. зв. "косоворотці", причісано-наодеколонений...
— Будь ласка!
В кабінеті сиділо ще кілька осіб, що й звелися назустріч. То були співробітники Обкому та інші співробітники чогось, — якісь, як видалося Аті, занадто буденні, порівняно з Страменком, люди, бо неголені, неохайні, в заношених сорочках, — тут-бо (в цій країні взагалі і в місті Нашому зокрема) не прийнято щодня голитися та міняти сорочки, по-перше, нема коли й нема за що, й нема тих сорочок подостатком у крамницях, а по-друге, це ж "дрібнобуржуазний забобон гнилої Европи"! Тому голений і чисто вбраний чоловік виглядить усюди, як грішник, як біла ворона, бо... бо дійсно по-буржуазному, ніби дитя, щойно вийняте з купелі. От як Страменко тепер. Всі привіталися з Атою за руку й сіли. Обличчя у всіх засвітилися щирими привітними посмішками, бо без доброї людської усмішки не можна було дивитися на цю дівчину в скромній суконці з моряцьким ковнірцем і з тільки трішки-трішки підведеними устами, немов зумисне, щоб поглузувати з такої звички "красунь", що від Бога краси не мають. Ату запросили сісти теж: в м'якому, шкірою оббитому кріслі-фотелі... А в Страменковому кабінеті були тільки такі крісла — оббиті чорною шкірою, глибокі й вигідні фотелі, та ще така ж чорношкіра канапа під однією стіною, на якій навіть лежала маленька барвиста подушечка, вишита українським орнаментом, наставивши лукаво й нашорошено вушка вгору.
Всі сиділи, лише Страменко стояв посередині, ніби зумисне рисуючись перед гостею своїм випрасуваним і таким панським виглядом... Він щось там говорив, важно, велично жестикулював, а Ата й не чула допуття — вона дивилася на Страменкову фігуру взагалі й їй було чомусь досадно. Вона би мусіла пишатися, що стільки їй уваги й що це редактор так вирядився заради неї (заради неї ж!!), а їй — досадно. Не сподобався він їй на цей раз. Набундючений, пиховитий, зарозумілий, а вигляд, як у кота. Ну зовсім, як у кота! Він так походжає, ну, так якось набундючено й "елегантно", й так рисується, а риси обличчя... ну, як би їх схарактеризувати... Підлабузник, не підлабузник, але щось таке подібне, — величні і в той же час вкрадливі жести, єхидні очі, тонкі злі уста, нахил голови такий, як у того достославного "чєґо ізволітє?.." Хоча він і тримає ніби її гордо ... Ата згадала байку про Чубенкову дискусію з цим Шефом і організатором "Червоного Комунара", ще й винахідником цієї назви — згадала дискусію й Чубенкове резюме в ній:
"Ех, ти, Страменку! Почервонив ти червоне й без тебе... Так ніби комунари бувають білі! Отут ти й увесь, такий як є... Застрахувався в благонадійності на цілих 200 процентів! Але той, що вигадав назву "Завод ЧЕРВОНА СИНЬКА", все-таки побив тобі рекорд, бо він перевиконав план на 400 процентів... Доганяй же, Страменку, "Червону Синьку"!.." — згадала це і засміялась. Всі присутні сприйняли це як вияв великої радості з їхньої уваги, й почали ту увагу виявляти ще пильніше, енергійніше, — розпитували про се, про те. І Ата всім гостям охоче відповідала (зумисно охоче). Розмова вив'язувалася так, що Страменкові, господареві цього кабінету, ніяк було й слова вставити. Але він на те господар, опанував ситуацію — заліз за стіл, накритий склом поверх зеленого сукна й заставлений різним редакторським причандаллям — приладами для писання, стосами книг і довідників, аж двома телефонними апаратами, скринькою для тютюну тощо, — всівся важно в своє крісло й кахикнув значуще... І вся увага перейшла до нього. Страменко керував тепер бесідою. Ату питали про її працю, про її біографію, про її плани...
