Київські прохачі - Нечуй-Левицький

вже ме­не сю­ди й ка­ла­чем не за­ма­ни­те! Це я пот­ра­пив прос­то-та­ки на Ли­су го­ру до київських відьом, ще й з ца­пом в до­да­чу. Побіжу прос­то звідсіля в Царський сад та хоч на­гу­ля­юсь, нас­лу­ха­юсь му­зи­ки, на­див­люсь на гар­неньких пан­но­чок».

Він вже на­ду­мавсь підвес­тись і втікать. Але з дру­гої кімна­ти од­чи­ни­лись двері, і в світли­цю не­на­че впурх­ну­ла Уля­ся з смуг­нас­тою ска­тер­кою в ру­ках.

- А оце моя доч­ка, Уля­на Де­нисівна. Во­на вже скінчи­ла гімназію та оце ста­ла за гос­по­ди­ню в моїй гос­поді, - по­ре­ко­мен­ду­вав Кміта свою доч­ку гос­теві.

Літостанський встав і по­дав Улясі ру­ку. Він пильно при­ди­вивсь до неї й не­на­че впізна­вав її.

«Здається, це од­на з тих двох гвоз­дичків, що ми чи торік, чи ли­бонь по­за­торік вдвох з Червінським сли­ве щод­ня хо­ди­ли на­зирці, як во­ни йшли між па­ра­ми гімна­зис­ток… Такі ж пишні по­дов­жасті очі, такі ж звив­часті пов­ненькі ус­та… Здається, во­на, тільки не­на­че ви­людніла й тро­хи підбільша­ла».

І Літос­танський за­ду­мавсь, див­ля­чись до­пит­ли­ви­ми очи­ма на Уля­сю. Во­на бу­ла уб­ра­на в ле­геньку де­ше­веньку яс­но­зе­ле­ну сук­ню, кот­ра нез­ви­чай­но гар­но прис­та­ва­ла до її чор­них кіс та чор­них брів. На пов­них що­ках грав ма­ленький, лед­ве примітний рум'янець. Повні ус­та чер­воніли, як ка­ли­на. На пов­ненькій, не­на­че ви­то­ченій, шиї чер­вонів ра­зок доб­ро­го на­мис­та. За ко­сою збо­ку чер­воніли три повні чер­воні гвоз­ди­ки. Літос­тансько­му уяви­лось, що в світлич­ку хтось вніс пу­чок ка­ли­ни в свіжо­му зе­ле­но­му листі.

«Гарна, як ка­ли­на в лузі над во­дою! Це або та са­ма гімна­зист­ка, що ко­лись впа­ла мені в очі, або во­на ду­же схо­жа на ту пан­ноч­ку, тільки ба­га­то кра­ща од неї: рівна, як то­по­ля, і свіжа, як ка­ли­на!»

Уляся зас­те­ли­ла стіл ска­тер­кою й веш­та­лась по кімнаті та по­ра­лась, став­ля­чи на стіл по­суд до чаю. Літос­танський сидів на стільці й не­на­че при­кипів до стільця: в йо­го вже зник­ла дум­ка тіка­ти мерщій з ха­ти. Він за­бувсь і за Царський сад, і за ве­се­лий на­товп паннів в сад­ку, і за му­зи­ки. Пе­ред ним не­на­че од­ра­зу десь зник­ла Ли­са го­ра з відьма­ми й ца­пом, і на­томість од­ра­зу ніби сте­ля по­ви­ща­ла, вікна побільша­ли; і не­на­че за­лисніли здо­рові дзер­ка­ла та пар­ке­ти, за­ма­ня­чи­ли ки­ли­ми з бу­ке­та­ми тро­янд. До йо­го ву­ха не­на­че доліта­ли ме­лодії му­зик з Царсько­го сад­ка. Звідкільсь по­ли­лись па­хощі гвоз­дич­ки та за­паш­ної ре­зе­ди; за­сяв од­ра­зу світлий рай, за який то­ро­чив йо­му жар­тов­ли­вий то­ва­риш… І Мокрієвська чо­гось не­на­че од­ра­зу пок­ра­ща­ла, і сам цап став не та­кий по­га­ний та нав­рат­ли­вий.

«Ні, не вте­чу! не піду в Царський са­док на гу­лян­ку. Тре­ба зос­та­тись та хоч на­ди­виться на цю чер­во­ну ка­ли­ну», - по­ду­мав Літос­танський, слідку­ючи гост­ри­ми очи­ма за кож­ним ру­хом мо­ло­денької кра­суні чарівниці.

Молоденька най­мич­ка, сільська дівчи­на, бо­соніж і в одній ви­ши­ваній со­рочці, внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Уля­ся за­хо­ди­лась за­си­пать чай та га­ря­чить ста­ка­ни, зир­ка­ючи ніби не­на­ро­ком на гар­но­го біля­во­го па­ни­ча.

- От моя доч­ка вже скінчи­ла гімназію! вже й пе­рей­шла нас, ста­рих, в уся­ких на­уках! - хва­лив батько Уля­сю.

- От і пе­рей­шла! Мо­же, й не дійшла, а вам тільки так здається, - обізва­лась Уля­ся й засміялась.

- Ой, пе­рей­шла! Про це не­ма що й ка­за­ти. Во­на так пад­ку­ва­ла ко­ло кни­жок, що діста­ла аж дві книж­ки в по­да­ру­нок в двох кла­сах, - ска­зав Кміта, обер­та­ючись до гос­тя.

- Це знак, що ви й справді-та­ки доб­ре при­ля­га­ли до на­ук, - ска­зав Літос­танський.

- Ще й як доб­ре! Бу­ло її од книж­ки не одірвеш. Там такі книж­ки дос­та­ла, що прос­то ця­ця, а не книж­ки: обидві зо­ло­то­обрізні ще й з зо­ло­тим на­пи­сом. Ось я вам за­раз по­ка­жу! - ска­зав Кміта і по­ка­тав в дру­гу кімна­ту та й виніс дві книж­ки в чер­во­них па­ля­тур­ках.

- Оце од­на: «Ма­ша й про­пав­ший цу­цик», чи так, Уля­сю? А дру­га «Вер­хо­вець без но­ги, чи… здається… без хвос­та».

- «Всадник без го­ло­ви»! - поп­ра­ви­ла батька Уля­ся.

- Чи то пак - без го­ло­ви. Мені, бач, все здається, що «всад­ник» - то кінь, - ска­зав батько.

- Та «всад­ник» це вер­хо­вець на коні, а не кінь! - ска­за­ла Уля­ся й за­ре­го­та­лась так го­лос­но, не­на­че задз­во­ни­ла в дзво­ник, ско­са пог­ля­да­ючи на Мокрієвську.

- А я все пе­реп­лу­тую ко­ня і «всад­ни­ка», бо чую, як в церкві співа­ють: «Ко­ня и всад­ни­ка в мо­ре Черм­ное…» Та дивіться! Ще й пе­рек­лад з фран­цузько­го, чи що! От так книж­ка! Ще й заг­ра­нич­на, не ту­теш­ня! Ба­га­то кра­ща й цікавіша навіть, ніж «Бо­ва ко­ро­ле­вич» або «Єрус­лан Ла­за­ре­вич». От як наші пішли вго­ру! - хва­ливсь батько.

- Та годі вже вам, та­ту, хва­ли­тись мною! Аж мені со­ром пе­ред людьми. В батьків та ма­терів є зви­чай чва­ни­тись своїми доч­ка­ми та си­на­ми. А дітям це не ду­же приємно. Ад­же ж ка­жуть, що й со­ва хва­ли­ла своїх дітей, що, мов, кра­щих і на світі не­ма, - од­би­ва­лась Уля­ся.

- Ну, то тільки так ка­жуть: а що лю­де блем­са­ють язи­ка­ми, то­му не завж­ди йми віри. Я вже в цьому пе­ресвідчив­ся, - ог­ри­завсь і собі батько.

- Ну! вас до со­ви­них дітей ніяк не мож­на ту­лить, - обізва­лась Мокрієвська, - це вже ви над­то се­бе при­ни­жуєте.

- Отже на­ша сусіда Су­хо­реб­ра не­дав­неч­ко хва­ли­лась пе­ред на­ми, що її доч­ка Нас­ту­ся - ок­ра­са Га­лицько­го ба­за­ру, бо, ка­же, як вий­де з ко­ши­ком буб­ликів на ба­зар, то й увесь ба­зар од неї пок­ра­щає. Так, ка­же, й зак­ра­сить со­бою ввесь то­чок! А насп­равж­ки ска­за­ти, то, пев­но, ба­зар її кра­сить, а не во­на ба­зар. В батьків та ма­терів все так: «мої си­ни, як со­ко­ли! мої доч­ки, як го­лу­боч­ки!» Еге, так, та­ту? - од­мов­ля­лась Уля­ся.

- Ну, не всі доч­ки та си­ни од­на­ковісінькі. Бу­ва­ють уся­кові, не до те­бе рівня­ючи, - ска­зав батько.

- Таки не втерпіли, ви­нес­ли оці книж­ки! Та­то всім по­ка­зує їх, аж мені ніяко­во - ска­за­ла Уля­ся. - Ли­хо мені з ва­ми!

- Чого ж ли­хо? От і ми по­ди­ви­мось, які книж­ки роз­да­ва­ли вам в гімназії: чи такі, як і в нас в гімназії, чи тро­хи кращі? Ті ж самісінькі, що і в нас, - ска­зав Літос­танський.

- От і доб­ре зро­би­ли, що по­ка­за­ли й нам ці Уля­сині тро­феї, бо я, приз­на­тись по щирій правді, їх ніко­ли не діста­ва­ла, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Та які гар­ненькі, не­на­че цяцьки, - ска­за­ла Га­лецька, пе­ре­гор­та­ючи лист­ки цуп­ко­го па­пе­ру.

- Ще й ма­люн­ки не­по­гані й цікаві, - обізвавсь Літос­танський.

- Де там не­по­гані! Зовсім гарні, хоч вправ­ляй в рям­ця та в скло та й чіпляй на стіни, - чва­нивсь батько.

- Ви, Уля­но Де­нисівно, та­ки держіть їх в спря­ту. Схо­вай­те десь доб­ре, на самісіньке дно в скрині, щоб