Київські прохачі - Нечуй-Левицький

- Ви ме­не, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, не впізна­ли? А я ж вчо­ра провів вас до самісіньких две­рей, як ви прос­ту­ва­ли че­рез май­дан в кан­це­лярію. То я на­пи­сав до вас лис­та й зап­ро­сив вас до се­бе на чай.

«Ну, чи вар­то ж бу­ло теліпа­тись на ці ли­бедські мо­чарі для цієї ца­пи­ної борідки?» - по­ду­мав Літос­танський і сто­яв на по­розі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з ца­пом в до­да­чу! Оце по­павсь з бух­ти-ба­рах­ти та з доб­ро­го ди­ва! Бий вас ко­цю­ба! Де ви взя­лись на моє ли­хо?»

- От і ве­ли­кий вам спа­сибі, що ви прий­шли до ме­не, спо­до­би­ли ме­не візи­том! - ска­зав Кміта й при тих сло­вах об­няв гос­тя й тричі цмок­нув йо­го в ус­та.

Літостанському зда­лось, що на йо­го сп'явся цап су­хи­ми ра­ко­ти­ця­ми й тричі лиз­нув йо­го по гу­бах ще й по­лос­ко­тав по шиї своєю пас­куд­ною борідкою. Йо­му ста­ло гид­ко й про­тив­но, бо він був гид­ли­вий зро­ду.

«Оце так ха­ле­па! Бо­ро­ни бо­же, як ще й ті за­худ­жені заг­нибіди ки­нуться обніма­ти та ли­зать ме­не! Од тих я ла­ден хоч і вип­ру­ча­тись, та й без со­ро­му каз­ка, про­жо­гом з ха­ти!» - по­ду­мав Літос­танський, сто­ячи біля по­ро­га.

- Я Де­нис Полікар­по­вич Кміта, - по­ре­ко­мен­ду­вавсь гос­по­дар Літос­тансько­му.

- То то ви пи­са­ли до ме­не лист? - якось не­са­мохіть спи­тав Літос­танський, - а я ду­мав…

- Ви ли­бонь ду­ма­ли, що Кміта, то якась мо­ло­де­сенька, гар­ненька па­нян­ка? Еге, так? - спи­тав Кміта, жар­ту­ючи. - То вже ви­нуй­те моє прізви­ще, яким, пев­но, ко­лись дав­но прод­раж­ни­ли наш рід добрі людці.

- Та, ска­за­ти вам по щирій правді, я нічо­го цього нe ду­мав, - обізвавсь якось зне­хо­тя Літос­танський.

- Сідайте ж, будьте лас­каві, та будьте моїм гос­тем, - про­сив гос­по­дар, - оце моя доб­ра знай­ома Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша, а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, од­на з моїх по­жильців та сто­лов­ників, - знай­омив йо­го Кміта, - а вам ре­ко­мен­дую Лу­ку Ан­то­но­ви­ча Літос­тансько­го, що, ма­буть, си­дить в кан­це­лярії за тим самісіньким сто­лом, де ко­лись і я по­невірявсь та ли­ха на­би­равсь.

Галецька підве­лась і привіта­лась з гос­тем, Мокрієвська жва­во схо­пи­лась з місця й по-па­ничівській стис­ла й трус­ну­ла ру­ку, ще й очі за­ко­ти­ла під лоб.

«Які худі та замлілі оці обидві да­ми, - по­ду­мав Літос­танський, - чи во­ни ду­же нат­руд­жені, чи ду­же вбогі та за­хар­чо­вані? Пев­но, швач­ки».

- Я не­на­че десь вже ба­чив вас, десь стрічавсь з ва­ми. Щось ви мені ніби тро­хи по зна­ку… - го­во­рив Літос­танський, пог­ля­да­ючи на Мокрієвську. - Га­лецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась. Мокрієвська дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Може, ми й стріча­лись десь в Києві, бо й ви мені по зна­ку, мо­же, тим, що ви нез­ви­чай­ний блон­дин, аж в вічі ки­даєтесь. Ма­буть, ми стріча­лись десь або в Царсько­му сад­ку на гу­лянці, або в те­атрі, або десь в церкві, мо­же, в мо­нас­тирі… а мо­же, й під мо­нас­ти­рем, - ска­за­ла Мокрієвська й знов дрібненько за­ре­го­та­лась і зир­ну­ла ка­ри­ми очи­ма на Кміту.

- Це мо­же буть. Але бу­ває, що од­на лю­ди­на з ли­ця, в очей, з брів ду­же схо­жа на дру­гу… - обізвавсь Кміта, за­мо­ту­ючи роз­мо­ву.

«Не тільки од­на лю­ди­на ча­сом ски­дається на дру­гу лю­ди­ну, але ча­сом і на якусь жи­во­ти­ну, як ти ски­нувсь на ца­па, - по­ду­мав Літос­танський. - Ну та й лю­ба бу­де роз­мо­ва в гос­тях в ци­ми ца­па­ми та за­хар­чо­ва­ни­ми заг­нибіда­ми. Тре­ба трош­ки по­сидіти для зви­чай­ності, та й за шап­ку, та навтіка­ча з світлиці! Ото на­ре­го­четься навісний Червінський, як я роз­ка­жу йо­му за свої по­ходінки по Ли­бедських мок­ра­чах!»

- Мене аж за­вид­ки бе­руть, що ви на службі. Вам, па­ни­чам, все-та­ки лег­ше й зручніше при­мос­титься десь на місці, ніж нам, ба­бам, - ска­за­ла Мокрієвська. - Чи не на­пи­та­ли б ви десь там в кан­це­ляріях і мені та Ользі Се­менівні яко­гось пи­сарсько­го місця? З ме­не ли­бонь вий­шов би доб­рий уря­до­вець або пи­сар, бо моя ру­ка в письмі ду­же гар­на.

Мокрієвська знов ве­се­ло й ко­кет­ко засміялась, аж дрібненьки­ми зу­ба­ми заб­ли­ща­ла, не­на­че вис­тав­ля­ла на­по­каз: ди­вись, мов­ляв, які в ме­не зуб­ки!

«Ще й за­ли­цян­ня на думці в оцієї заг­нибіди. Жар­тує та сміється, аж ви­лиці ви­пи­на­ються на су­хих що­ках. Ой, втічу! Нав­ряд, чи ви­дер­жу далі оцю нудьгу! Ще й до­ве­деться верз­ти комплімен­ти оцім ада­мо­вим го­ло­вам».

- Нечля нам лізти в уря­довці, Лукіє Нар­кисівно. Нам ко­ли б бог пос­лав якусь жіноцьку служ­бу, хоч нез­нач­ну, то ми й то­му бу­ли б раді, - ска­за­ла Га­лецька.

- Якби ж пак це за­ле­жа­лось од нас, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Хіба ви на­пи­туєте служ­бу? - спи­тав Літос­танський, обер­та­ючись до Га­лецької.

- Напитую, та нігде не знай­ду. Я не­дав­но ов­довіла та зос­та­лась без нічо­го, навіть без пенсії. Тре­ба на­пи­ту­ва­ти собі, ра­ди шмат­ка хліба, яку-не­будь служ­бу, - ска­за­ла Га­лецька.

Літостанський од­ра­зу став при­хильніший до удо­ви. Оповідан­ня за без­та­лан­не жит­тя взру­ши­ло йо­го доб­ре сер­це.

- А ви, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, та­ки на­пи­туй­те для ме­не місце в кан­це­ляріях, ко­ли ва­ша лас­ка. Я лад­на сісти за сто­ли, хоч би й за сто­ло­на­чальни­ка або й ви­ще, як­би це од ме­не за­ле­жа­лось. Ду­маєте, не спро­мог­лась би вес­ти спра­ву? Ой-ой-ой! По­ба­чи­ли б, який з ме­не вий­шов би пад­ко­ви­тий до діла сто­ло­на­чальник! - ска­за­ла Мокрієвська й знов за­ре­го­та­лась на всю світли­цю якось нерв­но, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі.

Її, оче­ви­дяч­ки, дра­ту­вав гар­ний мо­ло­дий хло­пець своєю кра­сою, і во­на, своїм зви­чаєм, не вдер­жа­лась од за­ли­цян­ня. При­чеп­ли­ва Мокрієвська од­ра­зу ста­ла йо­му про­тив­на. Він змов­чав і не од­повів їй ані сло­веч­ка.

- Ну, Лукіє Нар­кисівно! пот­ра­пить в сто­ло­на­чальни­ки не так-то лег­ко, як ви ду­маєте. Тре­ба пе­редніше та­ки доб­ре обш­мульгать бо­ки та лікті об кан­це­лярські сто­ли, щоб сісти за сто­ло­на­чальни­ка, - обізвавсь Кміта. - Я от по­обш­мульгу­вав собі бо­ки, а, як ба­чи­те, ви­со­ко вго­ру не пішов.

Розмова тяг­лась ду­же нуд­на для мо­ло­до­го хлоп­ця. Га­лецька оповіда­ла за своє біду­ван­ня в Києві, за своє удівницт­во, хоч і сло­веч­ком не на­тяк­ну­ла, що во­на хо­де з тор­ба­ми й про­се ми­лос­ти­ни під мо­нас­ти­ря­ми. Мокрієвська роз­пус­ти­ла ве­селі жар­ти та кру­ти­ла ко­кет­ко го­ло­вою. Усе це не ціка­ви­ло Літос­тансько­го нітрішеч­ки! Йо­го бра­ла вже нудьга. Бідкан­ня Га­лецької вже на­до­ку­чи­ло мо­ло­до­му хлоп­цеві. Він оки­нув очи­ма світлич­ку, прос­ту мебіль, прості завіси на вікнах, не­ба­гаті об­ра­зи в кут­ку, ва­зо­ни ге­рані на вікнах. Усе це ду­же на­га­ду­ва­ло йо­му кімна­ти йо­го батька в Ка­неві, не­ба­га­ту батьківську обс­та­ву. Не то­го він ждав, не то­го сподівавсь!

«Схоплюсь з місця та за шап­ку, та й дре­ме­ну з ха­ти. Про­ща­вай­те, мов­ляв, зос­та­вай­тесь собі здо­рові, і більше