Київські прохачі - Нечуй-Левицький

На май­дані сно­ви­га­ли про­ча­ни з уся­ких країв, не­на­че во­ру­ши­лась ко­маш­ка. Скрізь по май­дані то чорніли пол­тавські свит­ки та чорні кор­се­ти на мо­ло­ди­цях, то біліли білі свит­ки та ма­гер­ки на біло­ру­сах, чер­воніли хуст­ки на го­ло­вах та чер­во­нясті плах­ти на чернігівських та мо­гилівських мо­ло­ди­цях.

Молодиці та дівча­та тов­пи­лись ко­ло рун­дуків, де бли­ща­ли на сонці по­чеп­лені зе­лені й сині, й чер­воні раз­ки уся­ко­го скля­но­го на­мис­та, де лисніли на при­лав­ках срібні та по­зо­ло­чені хрес­ти­ки, ду­качі та об­раз­ки. Ця част­ка Софіївсько­го май­да­на, ко­ло Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря бу­ла схо­жа на чи­ма­лий тор­жок або яр­ма­рок десь в містеч­ку, ку­ди якимсь ви­пад­ком збіглись та ску­пи­лись ціли­ми ва­та­га­ми лю­ди з уся­ких країв Ук­раїни і звідусіль.

Літостанський, по­чу­тившн в душі по­тяг до яко­гось доб­ро­го вчин­ку, за­вер­нув до дзвіниці, де по обид­ва бо­ки бра­ми на схо­дах стриміли два ряд­ки старців. Він по­чув їх жалібне про­хан­ня і не міг вдер­жа­тись, щоб не по­дать ми­лос­тині кільком сліпцям та калікам.

Саме в той час Кміта йшов на Поділ. Він в той день не ви­хо­див з тор­ба­ми під мо­нас­тир, бо мав на думці ку­пи­ти де­що на По­долі. Кміта прос­ту­вав попід мо­нас­тирською стіною й вглядів Літос­тансько­го. Йо­му спа­ло на дум­ку прис­тать до мо­ло­до­го хлоп­ця, поз­най­оми­тись з ним та за­лу­чить до своєї гос­по­ди. Але пе­редніше йо­му хотілось роз­пи­тать в йо­го й довіда­тись, хто він, що він за лю­ди­на.

Літостанський прис­ту­пив до старців і по­дав ми­лос­ти­ню крайнім ба­бу­сям та сліпчи­хам. Га­лецька й Мокрієвська сто­яли по­руч вдвох. Мо­ло­дий хло­пець пок­лав і їм в до­лоні по копійці. Слідком за ним Кміта й собі ви­тяг з ки­шені га­ма­нець, мерщій розш­морг­нув і по­дав ми­лос­ти­ню Га­лецькій та Мокрієвській. Цей вчи­нок тро­хи зди­ву­вав їх обох. Кміта прис­ту­пив за­раз до Літос­тансько­го й за­го­во­рив до йо­го.

- Одже я, хо­дя­чи сю­дою, та­ки час­тенько ба­чу вас, як ви по­даєте ми­лос­тин­ку бо­жим стар­цям. Ви, пев­но, доб­ра лю­ди­на, - ска­зав Кміта.

- Може, й не та­ка доб­ра, як вам здається, але ко­ли я ба­чу якусь каліч, або яку нуж­ден­ну замлілу стар­чи­ху, то якось і сам нез­чу­юсь, як тик­ну їй в ру­ку яко­гось там ша­га, - обізвавсь Літос­танський.

«Не впізнав ме­не в сірту­ку. А скільки разів він сам мені по­да­вав в жме­ню ми­лос­ти­ню! Ко­ли не впізнав, то й доб­ре!» - по­ду­мав Кміта, йду­чи попліч з мо­ло­дим хлоп­цем.

Літостанський був ви­со­ченький на зріст, рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, та ру­ся­вий, аж біля­вий. Біле ли­це посвіжіша­ло на чис­то­му вог­ко­му повітрі. Довгі м'які ву­са ви­лись, на­че кінчи­ки хме­лю; ма­ли­нові ус­та бу­ли повні й свіжі. В яс­них бла­кит­них очах не­на­че лиснів од­лиск бла­кит­но­го чис­то­го не­ба. В яс­но-сіро­му уб­ранні, в біло­му со­лом'яно­му брилі йо­го пос­тать бу­ла вся яс­на та світла. В блис­ку­чих проміннях сон­ця, під синім чис­тим не­бом мо­ло­дий хло­пець сам зда­вавсь од­лис­ком то­го чис­то­го не­ба та про­ме­няс­то­го сяєва. В йо­го біля­во­му ви­ду, в йо­го бла­кит­них очах не­на­че десь за­таївсь і ви­зи­рав на світ клап­тик синього не­ба.

Кміта й справді був кмітли­вий і вмів доб­ре кмітить: він до­га­ду­вавсь, що в цього біля­во­го хлоп­ця бу­ла доб­ра ду­ша, бу­ло по­чут­ли­ве м'яке сер­це.

«Отакого же­ни­ха я ба­жав би для своєї Улясі», - по­ду­мав Кміта.

Але ста­рий Кміта по­чав підсту­па­ти з хит­ро­ща­ми, щоб довідаться, що за лю­ди­на був той мо­ло­дий хло­пець, яко­го він ро­ду, яке йо­го ста­но­ви­ще, який він на вда­чу.

- Ви самі та­ки ро­дом з Києва, чи, мо­же, ви пе­рей­шла звідкільсь сю­ди, в Київ? - спи­тав Кміта, тро­хи пе­ре­го­дя.

- Я не ту­тешній, бо я ро­дивсь в Ка­неві. Там мій та­то на службі; слу­же дав­но, ду­же дав­но, - ска­зав Літос­танський.

- І те­пер слу­же там? - спи­тав Кміта.

- Служить, за­ки­ну­тий в глу­ши­ну. В Ка­неві не те, що в Києві: труд­но там піти вго­ру, та й ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві, - ска­зав Літос­танський і засміявсь дзвінким ве­се­лим сміхом.

- Це прав­да, що там ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві. Чи жи­ва й ва­ша ма­ма, чи вже по­мер­ла?

- Ще жи­ва, але во­на вже літня лю­ди­на, хоч ще при здо­ров'ї. Якось ще во­ру­шиться, - од­повів хло­пець, тро­хи зди­во­ва­ний цікавістю нез­най­омої лю­ди­ни.

- То ви там і вчи­лись в Ка­неві? чи в Києві? - підсту­пав хит­ренький Кміта з пи­тан­ням.

- Я вчивсь в канівській міській школі, а потім батько дав ме­не в київську гімназію. Я дійшов до шос­то­го кла­су та й му­сив по­ки­ну­ти гімназію, бо в батька ма­лий засіб: не спромігся ме­не далі дер­жа­ти в гімназії. Я по­ки­нув гімназію й за­раз-та­ки пішов на свій хліб; пішов на служ­бу в «гу­бернське прав­лен­ня», в кан­це­лярію. Я му­сив не­доб­рохіть ки­ну­ти на­уку, аби якось жи­вотіти на світі.

- Чи вис­та­чає ж вам на про­жи­ток? - спи­тав Кміта, ско­са по­зи­ра­ючи на ясні хлоп­цеві очі.

- Мусить вис­та­ча­ти. Тре­ба якось пе­ре­би­ва­тись то сяк, то так, то інак. Ча­сом бе­ру до­до­му на ве­чо­ри будлі-яку пе­ре­пис­ку й маю ся­кий-та­кий до­да­ток до скар­бо­вої пла­ти. А кімнат­ку най­маю вдвох з то­ва­ри­шем, щоб об­хо­ди­лось тро­хи де­шев­ше.

- Це ви, ма­буть, йде­те на служ­бу? - спи­тав Кміта.

- Еге. Ко­ли б пак ча­сом не опізни­тись, бо бу­де ніяко­во пе­ред на­чальни­ком.

- І я ко­лись слу­жив там, де й ви оце слу­жи­те, і сидів, пев­но, в кан­це­лярії в тій самій кімнаті, а мо­же, й за тим-та­ки сто­лом, де те­пе­реч­ки ви си­ди­те.

- Невже? Хіба ж ви вже вий­шли на пенсію? Так за­рані? Ви ж ще не старі.

- Не вий­шов на пенсію, а та­ки простісінько по­ки­нув служ­бу, бо тро­хи з го­ло­ду не вмер, як оже­нивсь та пішли в ме­не діти. Ще до­ки був сам, то вис­та­ча­ло на про­жит­тя, а як пішли діти, то до­ве­лось хоч тор­би бра­ти на плечі, та… гм…

Кміта пик-мик та й спи­нив язи­ка, навіщось за­каш­ляв і за­мовк.

Він провів Літос­тансько­го до са­мих две­рей в кан­це­лярію. Хло­пець поп­ро­щав­ся й ніби шу­бовс­нув хап­ком в здо­рові двері. Кміта тро­хи підож­дав, пос­то­яв під две­ри­ма. В кан­це­лярію йшли стійчи­ки та веш­та­лись по сінях сто­рожі. Кміта за­ба­ла­кав з од­ним стійчи­ком і ви­пи­тав в йо­го про Літос­тансько­го все, що йо­му бу­ло потрібно: і де жи­ве Літос­танський, і до­пи­тавсь, як йо­го звуть, і як йо­го по батькові, і що він не жо­на­тий, що він має вже пер­ший чин і дістає щоміся­ця по трид­цять кар­бо­ванців жа­лу­ван­ня.

Кміта за­ду­мавсь, сто­ячи ко­ло две­рей в кан­це­лярію. Проз йо­го веш­та­лись уря­довці, пов­сяк­час ри­па­ючи та гур­ка­ючи две­ри­ма, вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли усякі лю­де, швен­дя­ли ку­дись мо­ло­денькі бе­зусі пи­сарі, не­на­че шко­лярі