Київські прохачі - Нечуй-Левицький

сва­тає. На­пи­шу, що пе­ред шлю­бом дам йо­му або дочці бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, ще й дім в до­да­чу… са­мо по собі, дім після моєї смерті. Не тре­ба й га­ятись та для­тись з цією спра­вою, бо я вже ба­чу, яка в неї нап­ра­ва і якої заспіває мені до­ня потім далі…»

- Невелика шту­ка - по­че­пи­ти тор­би та жеб­рать попід мо­нас­ти­ря­ми. Луч­че підіть, та­ту, до Літос­тансько­го та йо­го то­ва­ри­ша, поп­росіть, щоб во­ни про­си­ли за вас в своїх сто­ло­на­чальників, щоб да­ли вам яке-не­будь місце в кан­це­лярії. Це бу­де кра­ще й ша­новніше, ніж ваші тор­би.

- Добре! Піду та­ки за­раз, бо за­то­го бу­дуть обіди; я ж ще й досі не одвідав Літос­тансько­го. Не­ма чо­го й для­тись з цією спра­вою! - ска­зав Кміта.

Кміта хап­ком на­пивсь чаю, при­че­пу­ривсь і по­чим­чи­ку­вав до Літос­тансько­го та Червінсько­го про­сить, щоб на­пи­та­ли йо­му будлі-яке місце в кан­це­лярії або поп­ро­си­ли на­чальни­ка, щоб дав йо­му при­най­мні хоч пе­ре­пис­ку.

«Оце на­пасть! До­ве­деться знов ста­ва­ти до нуд­ної праці. А я вже зовсім роз­ле­дащів і зам'яки­нивсь за ти­ми тор­ба­ми», - ду­мав Кміта, йду­чи до Літос­тансько­го та чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

Батько вий­шов з ха­ти, а Уля­ся все сиділа на ка­напі, зас­му­че­на та зап­ла­ка­на. Ні чай, ні їжа не йшли їй на дум­ку. Во­на й не на­ли­ва­ла собі чаю, навіть не ду­ма­ла за йо­го, не заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, за­бу­лась за обід. Са­ма най­мич­ка прис­та­ви­ла до печі горш­ки, нічо­го не до­пи­тав­шись в Улясі.

В світлиці ста­ло ти­хо. Са­мо­вар дов­го шипів та й за­мовк. Ніякісінький згук не три­во­жив мерт­вої тиші і в світлиці, і на по­рожній, ніби спус­то­шеній да­лекій ву­личці.

- Не ви­дер­жу дов­ше! Вже я й так пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась че­рез оте батьківське про­хацт­во. На­бе­русь я со­ро­му в цьому про­хацько­му кодлі на ввесь свій вік. А що бу­де, як ча­сом Літос­танський дізнається за батьківське про­мислівство? Де мені тоді очі подіти пе­ред ним та й пе­ред людьми? Я доч­ка яко­гось нікчем­но­го про­ха­ча-стар­ця! Це тільки трош­ки кра­ще, як­би я бу­ла доч­ка яко­гось злодія або ду­шо­гу­ба.

Вже аж в пізні обіди вер­нувсь батько й зас­тав доч­ку на то­му-та­ки са­мо­му місці на ка­напі, ко­ло са­мо­ва­ра.

- Чи це ти й досі су­муєш? - спи­тав батько. - Не плач, сер­це! не вда­вай­сь дурнісінько в ту­гу! Зас­тав я вдо­ма і Літос­тансько­го і Червінсько­го та ще кількох уря­довців, що бу­ли в їх в гос­тях. Усі да­ли мені обіцян­ку, що про­си­ти­муть на­чальни­ка да­вать мені ро­бо­ту на вечірні ча­си в кан­це­лярії. Ка­за­ли, щоб я на днях забіг в кан­це­лярію та ще й сам поп­ро­сив на­чальни­ка за це. Там же я бу­ду не но­вих. Не пер­вин­ка ж мені по­ра­тись ко­ло бо­маг. От і ма­ти­му по­чес­не місце! Не плач, сер­це, не жу­рись! Якось во­но та бу­де. Зад­ля те­бе му­шу по­ки­ну­ти та за­ли­шить тор­би. А які гарні та ве­селі оті людці Літос­танський та йо­го при­ятель Червінський! І ве­селі й жар­тов­ливі, і прості сер­цем та щирі. Я не­на­ро­ком, шу­ка­ючи їх квар­ти­ри, зас­ко­чив і в кімна­ту до їх гос­по­дині та та­ки роз­пи­тав і за Літос­тансько­го.

- Таки не втерпіли і роз­пи­та­ли? Навіщо ж то ви роз­пи­ту­ва­ли? - крик­ну­ла Уля­ся, - навіщо вам ми­ка­тись в їх спра­ви?

- Бо я ціка­вий, та та­ки й доб­рий про­но­за вдав­ся зро­ду, то і вми­ку­юсь в усякі спра­ви. Не­дур­но ж наш рід прод­раж­не­но Кміта­ми. З ме­не та­ки й справді доб­рий кміта! І люб­лю, і вмію кмітить за людьми та й за всім. Я ніко­ли нічо­го не ро­бив так собі, наз­ря. А гос­по­ди­ня ду­же хва­ле Літос­тансько­го, ка­же, що кра­щої, мо­торнішої і добрішої лю­ди­ни, надісь, і в світі не­ма. Це мені ду­же й ду­же приємно зна­ти, як, пев­но, й тобі! Еге, так?.. А ти кинь ли­хом об зем­лю та не вда­вай­сь в пе­чаль дурнісінько. На­ли­вай чай та й пий на здо­ров'ячко. А то ще по­марнієш та спо­ганієш так, що Літос­танський й сва­тать не схо­че.

Уляся за­раз по­ве­селіша­ла і на­ли­ла собі ста­кан чаю та й ви­пи­ла всмак, ще й з'їла доб­рий шмат па­ля­ниці.

Другого дня Кміта пішов в кан­це­лярію до на­чальни­ка про­си­ти місця й по­ка­зав йо­му своє пи­сан­ня. Ру­ка в йо­го пи­санні бу­ла пре­чу­до­ва, і йо­му без ва­ган­ня да­ли місце на вечірніх ро­бо­тах в кан­це­лярії, щоб він пе­ре­пи­су­вав ті бо­ма­ги, котрі по­си­ла­ли до ви­що­го на­чальства.

Тим ча­сом бідна Га­лецька все хо­ди­ла під мо­нас­тирі та жеб­ра­ла на хліб та на про­жи­ток. Аж якось нап­рикінці літа од­но­го дня во­на вранці сиділа з Май­бо­ро­ди­хою на цвин­тарі на лавці та ба­ла­ка­ла, як нес­подіва­но в цвин­тар увійшов ста­рий отець Онуфрій і поп­рос­ту­вав до їх. В йо­го вид був та­кий ве­се­лий, що Га­лецька якось ду­хом по­чу­ти­ла, що ба­тюш­ка не­се якусь доб­ру звістку.

- Добридень вам, Ольго Се­менівно! Не­су доб­ру звістку зад­ля вас! - гук­нув зда­ле­ки отець Онуфрій до Га­лецької.

Галецька од ра­дощів аж нес­тя­ми­лась і ніби охо­ло­ла. Во­на вста­ла з лав­ки й по­чу­ва­ла, що в неї но­ги тру­сяться.

- Напитував я для вас місця в бо­гадільні вже дав­ненько. Там дав­но вже за­не­ду­жа­ла помічни­ця на­чальниці, дов­го сла­бу­ва­ла, та оце не­дав­неч­ко й по­мер­ла. Я та­ки впро­хав усіх, ко­го тре­ба бу­ло, щоб місце да­ли вам. Моє туп­цян­ня та­ки ма­ло поспіх. Я дав по­ру­ку за вас, і те­пер поз­до­ров­ляю вас з місцем. Беріть хутчій свої до­ку­мен­ти, сідай­те на зво­щи­ка та мерщій ка­тай­те в бо­гадільню. А до ме­не зайдіть на ча­си­ну, то я на­пи­шу вам про­шен­ня. Хоч ма­ти­ме­те не­ве­ли­ку пла­ту, але ж за­те ма­ти­ме­те свою опрічню кімнат­ку й харч, жи­ти­ме­те собі нарізко од усіх. Ви лю­ди­на стат­ко­ви­та й по­мир­ли­ва, а по­мир­ливість - це най­пер­ша умо­ва в та­ких зак­ла­дах, де сти­кається чи­ма­ло лю­дей уся­кої масті й уся­кої вдачі. Щас­ти ж вам, бо­же, на все доб­ре та на но­вий та­лан.

Взрушена лас­кою й при­хильністю о. Онуфрія, Га­лецька на­си­лу опам'ята­лась од ра­дощів.

- Їдьте ж за­раз та не дляй­тесь, щоб ча­сом місце не втікло од вас ку­дись за три­дев'ять зе­мель, бо во­но ко­тю­че й ле­тю­че. Ча­сом за­ко­титься ку­дись, - жар­ту­вав ба­тюш­ка на про­щанні.

Галецька й Май­бо­ро­ди­ха ки­ну­лись до кімна­ти, щоб склас­ти сякі-такі удо­вині ма­нат­ки. Склав­ши ма­нат­тя й зав'язав­ши в па­кун­ки, Май­бо­ро­ди­ха гук­ну­ла до До­си­фея, щоб він пок­ли­кав зво­щи­ка.

Досифей сидів на сінешньому по­розі, на­суп­ле­ний, мов чор­на хма­ра.

- Одчепіться од моєї душі! Ви обидві чо­гось ве­селі, не­на­че хильну­ли по де­сять ча­рок! А мені став світ не­ми­лий, - обізвавсь з по­ро­га До­си­фей, не ру­ша­ючи й з місця.

- Чом же оце став тобі світ не­ми­лий! Мо­же, тобі в ме­не в чо­му не­до­го­да? А мо­же, тобі