Між нами Всесвіт - Полонський Радій
До машини зайшли високий блідий мужчина і дві дуже красиві дівчини — хлопці звернули увагу не тільки на вертоліт, але й на них, хоч перш за все їх зацікавив, звичайно, вертоліт. Машина піднялася вгору і просто-таки розтанула на тлі безхмарного неба.
Знову з’явився Барханов.
— В місті кілька тисяч вишневих машин з білими смужками вздовж кузова, — сказав він. — Знайти щось за цією ознакою неможливо. Розмови з мешканцями кварталів, що прилягають до виїзних доріг, були марні. Повітряна інспекція стежить лише за тим, щоб машини дотримували свого ешелона польоту. В повітрі голубого вертольота ніхто не помітив. Оце й усі новини. Коли хочете, поговоріть з Олексою Суховим та Пуебло Альмейдою.
Кардашов схилив голову на знак згоди. Обидва хлопці сиділи поруч Барханова.
— Нам нічого додати... — сказав Олекса, розводячи руками. — Товариш Дієгос висловив припущення, що тут... або ревнощі, або наукова заздрість. Хтозна...
— Між іншим, — втрутився Пуебло, — старий Освальдо Гомес вважає, що Макс — мерзотник! Та ще який! Я з ним згоден.
— Он як? — Таві присунувся ближче до екрана. — Нумо, юнаки, розкажіть про це докладніше.
Кардашов тим часом увімкнув маленький відеофон і тихо попрохав якнайшвидше підготувати досьє про Максима Свирида.
— Ви маєте якісь міркування з цього приводу? — спитав Таві.
Олекса, переборовши болючу паузу, промовив:
— Спотворити наші передачі до Академії міг тільки Макс. Мабуть, він замішаний і у всьому іншому...
Кардашов насупився:
— Але ж ви з ним товаришували?
Олекса опустив очі, помовчав, потім глянув просто в обличчя Івану Антоновичу і твердо відповів: — Ні, ми з ним ніколи не товаришували.
— Чому? Він вам здавався підозрілим?
— Ніколи!
— Ви разом працювали кілька місяців і навіть не товаришували... Це якось дивно...
— Так було.
— Наукове суперництво?
— Н-ні... Може, частково...
— А які у вас обох були стосунки з Артемом?
— Гм... — Олекса гірко всміхнувся. — Якщо Свирид справді винен у тому, що сталося, то в нас було різне ставлення до Артема.
Таві глянув на старого.
— Маєш, Рудий! Що за запитання!..
— Пробачте, Олексо, — сказав Іван Антонович. — Думайте, друзі дорогі, за нас ніхто не розгризе цей горіх. До речі, коли ви робили останню спробу зв’язатися з дівчатами?
— Весь час робимо.
Раптом Пуебло підхопився на ноги, і голова його зникла з екрана. Тільки чувся розпачливий крик:
— Коли хто хоче бачити найжахливішого дурня світу — дивіться на нього! На безголового ідіота, на первісну амебу в образі людини! Дивіться, це я!!!
— Друже, рамка, — сказав Таві. — Ми не бачимо тієї істоти, про яку ви так запально говорите.
Пуебло гепнувся на стілець. Його обличчя рясніло потом. Притис пальці до щік і у відчаї крутив головою. Всі терпляче чекали.
— Послухайте, у неї ж є намисто і сережки!
— Це цікава подробиця, — сказав Таві Лапсана. — Далі?
— Нейтрино!.. Я здійснив зв’язок через нейтрино. Для космічних перельотів. І я цілий день мовчав, я цілий день мучив цей мерзенний відеофон!..
— Спробуйте бути конкретнішим, — порадив Кардашов. Зайві слова в ділових розмовах він вибачав тільки президентові Академії.
— У неї на шиї і у вухах — нейтринний приймач і передавач. У мене — теж...
— На шиї й у вухах?
— Вдома. Я вчора завіз свій чемодан додому...
— Послухайте, — Іван Антонович насупився. — Нейтринний зв’язок — це для фантастів. Сучасна наука не знає засобів, які б примусили нейтрино нести якісь сигнали. Ви маєте справу з серйозними людьми.
— Але я його справді здійснив!..
— Коли це так, то йдеться про епохальне відкриття.
— Ах, яка різниця!.. Пробачте мені. Я побіжу.
— Я з тобою. — Олекса підвівся.
— Якщо пощастить здійснити зв’язок — негайно повідомте нас, — кинув Кардашов.
Хлопці побігли. Барханов востаннє зазирнув до кімнати і попрощався...
— Ти чував щось подібне, Таві? Забув про нейтринний зв’язок! Ні, ти уявляєш: він забув про нейтринний зв’язок!!!
— Так, так. Звичайний собі геній... Віють вітри... Невже цей хлопець і справді зумів засідлати нейтрино, га, Рудий? Він таки не уявляє, що він наробив.
Кардашов посміхався здивовано й тихо.
— Молодь, молодь... Як ти гадаєш, Таві, ми наблизились до розв’язання таємниці?
— Хтозна... Ти щось починав говорити про зникнення вчених. Я вже знаю, що ти хотів говорити. Але кажи.
— Ти завжди був меткий хлопчина, Таві. Так от, візьмемо останні роки. Зник Ван Цзінь-ю. Через два місяці останки його тіла знайшли в горах. Зник Віріату Нгойї. Через кілька тижнів його мертвого знайшли в старовинній шахті. Згадай братів Уїльямсонів. Ти пам’ятаєш цю історію?.. Спочатку зникнення, а потім отой дивний лист про самогубство. І ось зникає Артем Соболь і Максим Свирид.
— Ти пропустив Генріха Наумана.
— Ну, то була звичайна катастрофа.
— Не така вже й звичайна, Рудий. Поважний професор великий педант, який ніколи в житті не порушував режиму, раптом підхопився вночі і, нікому нічого не сказавши, залишив Гамбург і помчав чортзна-куди...
— Тоді ж писали, наче в нього захворіла дочка.
— Звичайна операція апендициту. Чи цього досить, щоб Науман так розхвилювався?
— Може, ти маєш рацію...
— Може... Остання автомобільна катастрофа із смертельним наслідком була зафіксована за двадцять два роки до загибелі Наумана. І от — знову!.. Я пам’ятаю галас, що зчинився в пресі, щодо ненадійності систем захисту і попередження. Можливо, той галас приніс користь, системи були поліпшені... Але чому раптом відмовила система новенької повітряної машини?
— Науман їхав у старому електромобілі.
— Але його вбила нова машина на повітряних подушках!
— Справді... Я вже забув подробиці.
— На шосе знайшли розчавлену машину Наумана з його трупом і розбиту повітряну машину, яка врізалася йому в борт. В ній теж був понівечений труп водія. Його особи не встановили.
— Зажди хвилинку. Я зараз знайду текст останнього листа Уїльямсонів.
Кардашов вийшов. Таві Лансана посидів у кріслі, потім підійшов до вікна. Внизу лився Ленінградський проспект. Голубі, червоні, зелені, кольору кави чи какао, бежеві, різноколірні автомобілі зливалися в строкатий потік.
За скляними стінами будинку напроти на всіх поверхах рухалися постаті людей. Внизу невеликим струмком вони вибігали на самохідний тротуар і роз’їжджалися в різні боки. А більшість, не виходячи на вулицю, спускалася до метро або в гаражі. Гігантське місто — тут мало хто добирається додому пішки.
Рівні торочки пожовклих дерев розкреслювали проспект на окремі потоки. Кожен з них жив своїм життям, своїм темпом, поспішав у своєму напрямку...
— Ти хочеш перечитати, Таві? — спитав Кардашов від дверей. — На ось.
В листі було написано таке:
"Люди! Хіба мало ми зробили для загальної користі? Хіба ми не прискорили розвиток науки? Хіба немає нашого внеску і в планетних експедиціях, і в розробці проектів зоряних? Хіба не записане наше ім’я в підручники фізики для вищої школи всіх країн світу?
Ми стомилися, люди. Інтенсивність життя в кожного своя. Інший за двадцять років проживе і зробить більше, ніж його сусід за сто двадцять. А нам по сорок п’ять. Ми жили і працювали дуже інтенсивно. Ми себе вичерпали. А жити безплідно, їсти ваш хліб і за молодих років перетворитися на спустошених дідів — це не до лиця братам Уїльямсонам. Ось чому ми вирішили вас залишити.
Нам не пощастило і, — ми це відчули, — ніколи б уже не пощастило закінчити свою останню роботу. А проте інститут діє, він іде вірним шляхом, і коли не завтра, то через десять років дійде рішення. Не судіть нас суворо, ми робимо так, як підказує сумління, життєвий досвід і самоаналіз.
Даруйте, що позбавляємо вас можливості відвезти нас до крематорію і влаштувати гідні похорони. Ми завжди любили океан. Нехай він — Великий і Тихий — стане нашою гробницею.
Прощайте.
Брати Уїльямсони".
— Хіба авторство викликає сумнів? — спитав Таві.
— Аніякого. Я добре знав обох. Це писав Джон, і під листом стоїть тільки його підпис. Уїльям був дуже стриманий у виразах і не терпів ніякої пози. А тут цього через край...
— Ну, гаразд. Писав Джон... Хіба це дає якісь підстави підозрювати примусову смерть Уїльяма чи їх обох?
— Обох — навряд.
— Джон — убивця? Отой слабохарактерний, не дуже обдарований Джон Уїльямсон, якого брат усе життя, тягнув за собою!
— От, от, Таві. Слабохарактерний сірячок!.. Його могли примусити написати такого листа.
— Хто?
— Той, хто вбив Бан Цзінь-ю, Варіату, Наумана... Хто винен у зникненні Соболя і Свирида.
Таві погоджувався з Кардантовим. Він ставив контрпитання, щоб обом стала яснішою думка; якби розмову вів Лансана, Кардашов так само б йому заперечував.
— Драматичний перелік... — сказав негр. — Я зараз думаю про Соболя і Свирида. Але закінчимо... Отже, ми зустрілися із злочином, який триває вже кілька років.
— Схоже. Але чому це нікому досі не спадало на думку?
— А чому це могло спасти комусь на думку?
— Справді... Дуже безглуздої. Але чому ж це спало на думку нам з тобою?
— Бо злочинці почали діяти необережно Артема видурили з Харкова досить примітивно. Він не міг думати, що його обдурюють. А Свирида з дівчатами викрали просто-таки нахабно.
— Навіщо ж це потрібно злочинцям?
— "Думайте, думайте, кому це було потрібно!.." — знову згадав Лансана. — Ти завважив, що вві вчені, які зникли й загинули, — фізики? Що всі вони працювали в близьких галузях?
— Таві, всі вони працювали в галузі теорії і практики видобування антиречовини.
— Отже... загальмувати прогрес людства в цьому напрямку?
— Навіщо?
— Я не знаю, Рудий. Цього ніхто не знає. Мабуть, вони теж працюють у цьому напрямку.
— Але... це значить, що вони вчені?
— Або що серед них є вчені. Послухай, а що, коли брати Уїльямсони живі? Що, коли вони просте викрадені? Коли Джона примусили написати листа, щоб їх не шукали?
— Чому ж вони цих не вбили, а інших вбивали?
— Бо інші не схотіли з ними працювати! Згадай — після зникнення проходив певний час, аж поки люди знаходили тіло.
— Науман нікуди не зникав.
— Бувають винятки, які стверджують правило.
— У фізиці не буває.
— А в житті — на кожному кроці.
— Згоден. Тепер думаймо про таке. Працювати над проблемою антиречовини можна у великих добре обладнаних лабораторіях, треба мати чималі промислові цехи і споживати величезну кількість енергії.
— Чому б їм не мати все це?
— Де ж вони беруть устаткування?
— Замовляють на заводах.
— Це ризиковано.
— Анітрохи.
