Націоналізм - Донцов Дмитро
І хоч, за їх же признанням, "Українці від часів КирилоМетодіївського братства, через Драгоманова аж до новітньої доби, марно доказували необхідність децентралізації та федералізації Росії", – то все ж і тепер цієї тактики не треба залишати: "доказувати" далі... Потім прийшли до самостійности, але не тому, що це був категоричний імператив усякої здорової нації, лише тому, що "іншого виходу не було". Але цей вихід є лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч і через сепаратизм, то українці все йдуть до своєї старої мети – до "майбутньої відбудови та відродження сходу Европи". Бо, "що на сході Европи мусить витворитися якась така наддержавна Унія та Союз, це є річ певна"[158-1].
Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунізм українського провансальства походив з засадничої байдужности до справ організації влади в цих людей, яких овид не сягав дальше полагодження "місцевих справ", культури, економічного добробуту, – політики рідної дзвіниці. На ґрунті такої "політики" (а такою вона була помимо велемовних фраз про соціялізм) вірили вони, що можливе було й порозуміння з кожночасною московською владою (з царатом, демократією, совєтами). Ця політика "малих діл" і уникання за всяку ціну розриву з існуючим ладом, нераз вироджувалась просто в звиклу філантропію. Драгоманів радив займатися лише такими справами, які можна полагодити в 1, 2, 3 каденції парляменту, соціялісти (політична партія!) за найважніше завдання, під час голоду на Україні, вважали займатися доброчинністю, себто – шукати "тих форм праці, якими вже тепер можна було б покласти ґрунт для припинення того руїнницького процесу", в який кинула край війна.
Практично ця "політика" зводилася до праці з (чужим) урядом, і то "не для політики або підкопу... влади, а для реальної культурної та господарської праці"[159-1], і цю практику "малих діл" (що так нагадує "мінімальнішу" програму Драгоманова), революційна партія радить не в момент загальної стабілізації відносин, лише (в 1922 p.), в хвилину найкритичнішого стану большевицької влади на Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціялдемократів, які устами свого найвизначнішого провідника, в розгарі війни (1915 p.), проголосила найважнішою і "цілком актуальною" ціллю української політики на Вел. Україні... агітацію за народну школу[160-1]. Та сама "революційна" партія "есерів" за найважнішу свою задачу в добу революції уважала "уживання всіх сил для здержання не лише молоді, але цілого працюючого люду від непотрібних жертв і виступів", повторяючи до знудження прекраснодушні арґументи російського лібералізму, що офірував свою співпрацю царатові. "Ми не були революційною партією (признається один з провідників есерів), що непохитно переводить в життя свої погляди, а... добрими сусідами, що намагаються зо всіма жити в згоді: і Бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були "соглашателями" (угодовцями) по суті, але своєю м'ягкотілостю допомагали створенню для "соглашательства об'єктивних умов"[161-1].
Ледви чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемности "революційних" філістрів! Співпраця з усякою владою, яка дала б їм змогу рішати свої "місцеві справи", здійснювати "мінімальніші" або просто філантропічні, чи шільні програми, того, що можна зробити й осягнути "тепер", працювати "на користь єдиного цілого", а не тільки рідного краю, без "братовбійчої війни" – в усім виявилася так характеристична для всіх українських партій байдужість на точці влади, властива ідеологам племени (не нації), які обмежували свої стремління справами чисто льокальної природи.
Як під тим взглядом різнилися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з точки погляду тих "вигод" економічних і культурних, які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму – дивилися на ці "вигоди" з точки погляду влади, чи вони ведуть до скріплення, чи до ослаблення чужої (взгл. своєї) влади. Большевики на всяке, навіть хатнє, питання на Україні, дивилися з точки погляду закріплення їх влади. Всі питання для них були передусім, питаннями воєнними й політичними. В наших "есерів" навпаки; всякі питання воєнні й політичні були передусім питання харчові: вони готові були визнати всяку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для трудящого люду", як Драгоманів готов був простити Александрові III багато за його "полекші" народові. По другій стороні, навпаки, в першій мірі ставляли питання влади, і ніякі поступові аграрні реформи для "трудящого люду", напр., не відвернули російських революціонерів від обрахунку з Александром II і П. Столипіним. В цім говорив інстинкт членів націїпана, для яких всякі економічні уступки для кляси чи для нації ілюзійні, поки в їх руках не опиниться політична влада. В цій свідомості – в одних, і в браку її в наших провансальців, і є різниця між політикою і філантропією.
Про методи політичної боротьби правих партій можу тут не згадувати, вони принципіяльно виключали з цих метод елемент революційний, уважаючи його за чинник виключно анархістичний. Менше більше ту саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати – принципіяльного опортунізму, стрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знов таки всіх відтинків, від "клєрикалів" та "трудовиків" до соціялістів усякої марки.
Головними практиками опортунізму були там "народовці", теоретики (не занедбуючи й тактики) – радикали. Їх "перша і остаточна ціль" була "помочи двигнути матеріяльно та справді просвітити наш нарід" . Аж коли ця "остаточна" ціль осягнеться, буде час подумати й про "високополітичні справи", а поки що "двигати" свою мінімальну програму – потихо "правним способом", себто не робити "нич такого, що було б противно... конституції"[162-1].Так формульовано засади галицької політики ще в 1890 році, поручаючи їх "всім любителям правди і робітничого люду", – і від того часу ці засади ледви чи змінилися. Треба було спершу добиватися "особистої та краєвої волі" без "національної нетерпимости", що є "спадком варварства"[163-1], спільно з відповідними елементами інших народів, в рамках існуючої державности, а тоді вже "само собою настане воля і для української нації". На змаганні до "матеріяльного добра люду" та "на праці над просвітою" і кінчився тодішній галицький націоналізм, "позатим слідує шовінізм". При запровадженні демократичного ладу, розв'яжеться й українське питання "само собою", бож "мазурському людови зовсім не в голові Русинів польонізувати"[164-1]. Займатись: такими речами як самостійність національна або навіть поділ краю – уважалося досить довгий час за брак доброго демократичного тону. Крім того займатися такими справами значило б марно тратити енергію народу, занедбуючи "інші, на oко дрібніші справи" і працю коло "нещасливого положення бідного люду". "Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми" є лише "покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу". Нам українцям було "ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами" (як поділ Галичини, самостійність), "коли нарід наш бідує гірке і йому цілком інші річи дошкулюють". Ідея самостійности вже тому є фантастичною та нереальною, що "доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися". Крім того самостійницька програма "зовсім не числиться ані з силами нашого народу, ані з політичними межами, що ідуть по нашій країні". "Самостійність політична в наших часах це діло страшно коштовне". Для її виборення потрібно "затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна устроїти людові робітньому далеко корисніше життя". За устроєння цього "кориснішого життя" радикалізм не вагається хвалити й царя Александра ІІІго за визволення зпід ярма "німецької буржуазії" естонців і латишів, хоч це зроблено лиш на те, аби "потім віддати їх в опіку російським урядникам"...[165-1] В тім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціяльних радикалів супроти всякого політичного ладу, що забезпечить їм "кавалок чорного хліба" і "повільну працю" над своїм "двиганням"; за можливість цієї "повільної праці" радо зрікаються вони "шумних" програм і "далеких справ".
Так формулювалося завдання галицьких політиків у кінці минулого віку, але уважний читач, який уміє поставитися понад фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді – "стремління робити все правним способом", тепер – "автономія", тоді – "ми прикроїли свою програму спеціяльно до потреб Руси Галицької", тепер – галицьковолодимирська ідея й повне іґнорування самостійних змагань цілої України, тоді – відкинення самостійности як чогось занадто "коштовного", тепер – заклик – "рахуватися з цифрами і фактами"; розрахунки що війна не принесла нам нічого, крім "горя й занепаду культури моралі та економічної руїни". Тоді – "мінімальніша nporpaмa", тепер – здійснення "умовин, необхідних до і мінімального правильного розвитку суспільного життя", тоді – застереження проти "ідеалістичної" політики завтрішнього дня, проти політики "катастроф", тепер засада, – що "краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій"[166-1]. Психологія осталась та сама.
З тими менш більш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою ціль "без національного ворогування до народніх мас інших націй"107; це гасло стало догмою соціялістів аж до останніх часів, коли їх частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, яка лишилася (комуністична), отверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренеґатства.
Звичайно всякий політик мусить числитися з обставинами, але – не бути їх невільником. Самі галицькі опортуністи писали, що "коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд", в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу — крім "мінімальнішої" програми й "повільної праці" не було...
