Націоналізм - Донцов Дмитро

Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постуляти все були предметом "теоретичних дискусій", отже "ворожі" точки погляду (не афекти) все можна було погодити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.

Зв'язок між "раціоналізмом" і угодовістю бачив і Драгоманів, що казав: "Особливо переконані ми, що дo згоди межи народами може прийти тільки в такім разі, коли всі дадуть перевагу розумові (ratio), котрий один виводив і виведе людськість з біди та темряви, – та науці, котра яко одна на цілім світі, і може погодити людей, чого не в стані зробити релігії з тієї простої причини, що їх багато, і одна ліпша від другої"[111-1]. Тому драгоманівці й будували цілу свою політику не на національнім почутті, не на спонтаннім вияві безмотивної іраціональної волі: це ж було щось з релігії (з "теології"); воля ж могла утвердитися лише в боротьбі з іншими (бо їх було багато і кожна себе вважала за найліпшу); тут "згода" могла здійснитися тільки через експансію, взяття в посідання, агресію. А це не личило методіївській психіці провансальців, вона стреміла до згоди й гармонії і тому апелювала передусім до "розуму" і "науки". І навпаки, тому, що вони узнавали тільки розум, що стоїть над волею, стали вони засадничими угодовцями, сторонниками згоди за всяку ціну.

До цієї засадничої угодовости провансальства склоняло його, і його ворожість до "загального", надавання виключної ваги й цінности "партикулярному" (одиниці, їх групам, провінції, ґенерації), в противність до нації як колективу, до держави. Бо стан боротьби, війни занадто яскраво й наочно виправдував конечність вивищення "загального" над "поодиноким", а це руйнувало цілу філософію провансальства. Спенсер, що як типовий представник інтелектуалізму мав великий вплив у нас, ось що пише про це: "Підчинення особистого добробуту соціяльному є лише припадкове явище (?), бо воно наступає лише тоді, коли загрожене існування суспільности, це значить, що це підчинення залежить від існування суспільностей, які себе взаїмно поборюють. Воно мусить скінчитися, коли щезне ця боротьба; бо тоді не буде вже публічних претенсій, які могли б суперечити приватним. Тоді соціяльне життя прийшло б до того, що ставило б собі індивідуальний добробут як найближчу ціль. Отже стан принагідної або звичайної війни чи загального й тривалого миру мусить мати велику вагу"[112-1]. Я тримаюся іншої думки щодо управнення публічних претенсій над приватними (Спенсер розуміє ці управнення за вузько, зводячи все до випадку війни), але факт є, що під час війни і взагалі боротьби, коли більш як ніколи вимагається зосередження всіх сил сусгільности, – це підпорядкування "осібного" "загальному" потрібне більш ніж коли небудь. Ми ж бачили, як ненависна провансальцю, як усякому провінціялу, кожна "метафізична" ідея, що вимагає від нього посвяти особистих, клясових або економічних вимог в ім'я вищої цілі і тривалих інтересів нації: звідтіля й його ненависть до того стану, який є природний між націями, який диктується універсальним законом боротьби за існування і який збільшує тягар "загального" над "поодиноким". Ціла його туга – ослабити, коли не знищити цей закон, а звідси його засаднича компромісовість, стремління здобути свої цілі не шляхом боротьби, але – угоди.

Теорія Дарвіна, що з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабшим в невпинній борні за існування – не промовляла до їх втомленого й спокійного серця, як і взагалі заклик до сили замість до розуму. Вони ніколи не сказали б противникові – "роби це, бо я думаю, вірю, що це справедливе", лише – "роби це, коли я доведу, що це справедливе". Тому ніколи вони не представляли собі перемоги своєї ідеї на руїнах чужої; психіка "абоабо" була їм чужою навіть у моменти найвищого напняття обох ворожих "ідей". Слова Хмельницького – "най одна стіна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться" – були виразом цілковито чужої нашому провансальству ментальности (mentalite), афективної, волевої, не інтелектуалістичної.

І ця психіка була спільна всім течіям українства, як поміркованим, так і "революційним" чи "соціялістичним". Всі вони виходили з заложення, що засадничого противенства між їх національним ідеалом та ідеалом противника – нема, та що порозуміння, примирення обох – цілком можливе. Всі вони базувалися на трьох принципах: поперше, що питання національне не є питання сили; подруге, що рішається воно не нагромадженням цієї сили нації, лише мирною пропагандою і "еволюцією"; потретє, що воно рішається не розбиттям ворожої ідеї, лише модифікацією, не проти противної ідеї, лише з поміччю неї, не contra, лише cum. Тому про революційні способи вони думали лише тоді, коли ці способи виносила вгору революційна стихія, аби в ту ж мить звернутися до інших, коли стихія спадала, завжди готові "числитися з фактами" і перейти від ролі політичної партії до ролі філянтропічного товариства.

У віршах Старицького – "Поклик до братів Словян", міститься суть, філософія політичної тактики нашого провансальства. Цю фабіянську філософію засвоїли, розуміється, вже наші методіївці. За ними – "шестидесятники". Вони, як "хлопомани", більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж якимнебудь державним порядкам", а що "мужики українські стояли за царя, від котрого сподівалися волі", то цілком "природно" цю філософію засвоїли й наші "демократи", "раді... що начальство сповнить хоч частину їх бажання". Це була програма доброзичливої критики існуючого ладу й його повільного реформування[113-1].

Дальше, очевидно перейняв її по них чоловік, що був maitre des ceremonies усяких "гуманних", "вселюдських", "поступових" та яких там ще виступів українства, М.Драгоманів. Його думка про автономію і (страшно сказати!) про федерацію могли звучати досить небезпечно й відважно для кожного, хто судить поверховно. Та в дійсності c'est le ton, qui fait la chancon. А тон, чи ліпше сказати Unterton тих страшних гасел був мирний і "благонадежный" з тієї хоч би причини, що найстрашніші, найскрайніші свої постуляти радив Драгоманів здійснювати поволі і шляхом засадничого компромісу. Не дурно Драгоманова шанували всі російські патріоти від кадетів до комуністів, які хвалили його за брак "вузького шовінізму" і за численняся з інтересами "спільної вітчизни", за те, що "відкинув він усякі самостійницькі тенденції, що помічалися в його часи"; "ставив високо російську культуру"; за його "культурність" і "науковість", – одним словом, за повну нешкідливість його ідей для тих, проти кого вони були нібито спрямовані[114-1].

До його програми "автономії і федералізму" (думав Драгоманів) "пристане завше багато людей і з других країв і народів", також з Росії. Ворожість між націями – щось ненормальне, а "системи подібні "обрусенію" суть ознакою не певної національности, а певного порядку громадського". Лишається лише апелювати до почуття справедливости пануючого народу, і національне питання розв'яжеться. Через зміни в існуючім status quo: його повалення не потрібне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбі за своє визволення українці все стрінуть "союзників, між якими будуть безперечно і самі великоруси". Програма Драгоманова вже хоч би для того не вимагатиме боротьби, що "така програма буде мати за собою всіх розумних людей, якої б нації хто не був"[115-1]. Пригадайте щойно наведений цитат з Зіммеля: Драгоманів дає ілюстрацію до його твердження, що "острість теоретично логічних контроверсій не вадить, щоб розумовість була все ж таки засадою погодження". Не менш страшним від федерації гаслом Драгоманова був і його своєрідний соціялізм, але й ця його наука була особливого, фабіянського характеру. Дорога до його соціялізму вела не через революцію, а через "еволюційну працю дальновидящих людей", через аполітичні реформи". "Будучи соціялістом по своїм ідеалам (писав він), я переконаний, що здійснення сього ідеала можливо тільки при певній постепенности... і розвитку мас, а тому й осягнеться більше з допомогою умової пропаганди, а ніж кривавих повстань"[116-1]. Ідеологія "останнього бою", властива всім революційним течіям, йому зовсім чужа; коли він і думає про цю "останню борню", то не як про щось, що випливає з природи спору двох суперечних собі ідей, а як про щось, без чого може й "обійтися". Природа суґестивної сили великих революційних рухів та ідей була за "абстрактна" для його вузького розуму провінціяла. Теперішній божок нашого радикалізму був засадничим ворогом "тиранії" і називав його канібальством"[117-1].

Він відкидав "фанатичну виключність" націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, "як наслідок часів релігійного фанатизму". Виставити якусь велику переворотову ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею. Програма максимальна для нього властиво не існувала. Треба все виступати з програмами "мінімальнішими", себто з такими, "коло яких можна зібрати на дану годину якнайбільше людей..., влекшуючи підпору для певної точки й тих людей, які мають інші максими"[118-1]. В цьому й була його політика, політика користей "на дану годину", угода з людьми "інших максим", хоч би це й осягалося шляхом затертя в душі мас яскравости власної ідеї і свідомости абсолютної непримиримости цієї ідеї з іншою, – як це було, напр., коли він благословляв нашу інтеліґенцію служити царатові. Цій своїй компромісовій політиці сам Драгоманів дав убійчу критику. В однім місці він дає дефініцію, менше більше вірну, вимаганого обставинами й допустимого компромісу, як напрямку, який "не міняє й не таїть якости своїх думок, а тільки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб ці думки сгали законом для громади, ставить в цю хвилину таку їх скількість, яка в той час може бути всвоєна громадою"[119-1]. Та компромісовість Драгоманова була ще нижчого сорту; сам же він радив "не дражнити москалів" висовуванням остаточних наших цілей, навіть радив автономію висувати під плащиком загально державної децентралізації, аби "не перелякати" кого не треба; себто як раз "таїв" суть своїх думок! Це власне й була найгірша компромісовість.