Націоналізм - Донцов Дмитро
Львова, і Керенського[147-1]... Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, "законів" суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціялізму українського "не можуть тепер... з'єднати українського пролетаріяту", то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. "Бо коли російська революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів ми не сподіваємося стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни[148-1]. Розвиток капіталізму, російська революція – ось були ті сили, від яких робив наш соціялізм залежним не здійснення, а навіть поставлення лише, як свій постулят, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що "тепер" не вдалося для неї з'єднати мас... Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного пляну партії всі питання, яких не можна було полагодити "в 1, 2, 3 каденції": одна психіка, той самий посібілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціялістичний нічим не різнився (крім фразеології) від "буржуазного". Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам'ятній записці ґен.Денікіну)[149-1] головну вагу в тактиці клав на конечність "усунути недовір'я і неприязнь" та "антагонізм між двома рідними народами", то тієї самої тактики тримався й український соціялізм, лиш заміняючи слово "народи" словом "пролетаріят". Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є "сприяти" українському націоналізмові, уникаючи "непотрібної й небажаної боротьби", то на тій самій точці стояв і наш соціялізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціяльній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за "демократією", за чужоземним імперіялізмом, за совєтською системою і т. п.), за "настроями", як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.
Блискучу автохарактеристику нашого соціялізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось "небажане і непотрібне", бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціялістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? – Але ж їх правда в їх думці – це не є воля, що бореться з другою такою ж "правдою", правда є спільна! І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається "за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму"? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння... Соціялісти вірили в демократію як таку", вірили, "що нам зовсім не... фізичною силою доведеться здобувати своє право". Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, "так логічно", так "послідовно", так згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: "Українці, ми помилялись... Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи... одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі"[150-1]. Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише "царі і пани"), що все можна зговоритися на вимогах "справедливости" і "спільної правди", з якої "логічні" висновки обов'язують усіх. Що ж дивного, що соціялісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом дра Расселя – шляхом духового "переродження" противника? Що "революційні" соціялісти зовсім забули революційну засаду – "права не дають, права беруть", і навернулись до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього "права" очікували соціялісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщанськосоціялістичній доктрині, примату "розуму" і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації не робили "логічних" консеквенцій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації "давня емоція брала гору над розумовими виводами і заявами". Соціялістичні Манілови сподівалися і вимагали, – щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з "несправедливим чуттям члена пануючої нації"[151-1]. Що "принципи" всякої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки – цього прекраснодушні наші "революціонери" ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в "переродження" мозку своїх невблаганних противників.
Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за владу над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільности й переконання. І в цьому відношенні наше соціялістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства "буржуазного". В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили "одразу, без вагань". Інтереси їх "колишньої в'язниці" стали "їм близькими, своїми", бо вони почувалися "органічною частиною... єдиного цілого"[152-1], а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріюмф тих чи інших засад, а не панування яко таке, – вони радо міняли свої засади (демократію на "радянство"), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс "прагнути до захоплення влади"[153-1]. Що їх найбільш займало, – це якби таки уникнути революції, не нарушити "порядок". "3робити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?" Їх ціллю, цих соціялістів, було "провадити революцію в організованій, продуктивній формі"[154-1], "з музикою", як казав Тичина. Нашим соціялістам треба було такої революції, яка б "здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас" і "вела б до здійснення національних постулятів", але одночасно "не викликала братовбійчої (?) різні поміж російською і українською демократіями"; "революційне, але без вибухів"[155-1], одним словом кажучи, милою їм мовою російської демократії, – хотіли робити революцію "во всю прыть тихими шагами". Одиноке, на що вони "орієнтувалися", так це "на добре, широке серце російської демократії", навіть на чудо ("грім перемоги"), яке "зм'ягчить круте серце царату" і доведе "до парляментаризму і до волі націй"[156-1]. Такої віри трималися революційні соціялісти. В наївній зарозумілості уважали соціялістичні міщани "схоластиками" або "бандитами" тих, які вірили лише в закон боротьби, "реалістами" ж були ті "революціонери", які мріяли про "зм'ягчення" серця противника... Свої домагання "реаліст" мав висувати "не як протестуючі домагання, а як нагадування", бо "сумніву (в розм'якле серце противника) нема місця" в ніжній душі соціялістичного міщанина. Великі гасла революції, "свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено". Вони вірили в ласку противника "довірчиво, безхитросно, простодушно"[157-1]. Про яку революцію тут було думати?
"Сяючі очі обивателя", який з своєю обивательською "простодушною" психікою підходить до розв'язання світових проблем; який в момент великої історичної катастрофи – благає, аби його "не обіжено"; який під час жорстокого конфлікту двох ідей "без хитрости" мріє про ненарушення згоди з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, – все це варто зафіксувати. Такої чисто маніловської "пошлости", обивательського туподумства, сантиментальної провінціяльної обмежености і ентузіязму раба ледви чи можна найти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з подібною психікою, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, "буржуазні" чи "соціялістичні", автономічні чи самостійницькі? Вони споганять всякі від одного дотику своєї слизнякуватої, плебейської душі. Вони звали себе соціялістами, демократами? Але хіба це не пляґіят з Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, трусливе дрібноміщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче піднести до значіння реґулятора відносин, які усталюються тільки силою, фізичною й моральною?
Ту саму психіку, що в Драгоманова, в лібералів, і в соціялдемократів, мали й інші соціялісти; передусім ті, які виписали на своїм стягу "борітеся поборете", але які також вірили в "розм'якшення серця" і "переродження" мозку свого противника, що був для них як "трудящий люд" одночасно і приятель. На голосних фразах тут також не збувало але не було й тіні свідомости засадничої протилежности інтересів обох народів, ані шляхів, якими нації здобувають собі місце під сонцем. Для українського соціялістичного "народництва" ціллю політики було не визволити націю, лише об'єднати людськість в одну соціялістичну спілку. В такім разі справа "трудящого люду" кожної окремої нації спихалася до значіння "місцевої проблеми", яку розв'язувати треба було не інакше, як "шляхом міжнародньої революційнопролетарської взаїмности". Тому то ціллю "есерів", як і ціллю соціялдемократів, було "вживати всіх засобів, щоб досягти миру" між братніми народами, щоб "спільно захищати інтереси трудового народу". Свідомости, що муситься силою вибороти право нації на самовизначення, в "есерів" так само мало, як і в їх соціялдемократичних братів. Вони вірять, що це самовизначення можна осягнути порозумінням з "глибоко і щиро демократичним" московським урядом.
Для них самостійність не ціль, лише етап до "федерації". Вони твердо вірять, що коли "народ" прийде до влади в країнах, що ворогують між собою, – закон боротьби за існування в надорганічнім світі у млівіч стратить свою силу, а його місце заступить закон "солідарности".
