Люборацькі - Свидницький А. П.

- А що доброго? - поспитав панотець, як паніматка додому вернулась.

- Та ще нічого,- відказала вона.

- А хоч можна сподіватись чого доброго?

- Та обітреться, а більше - хто його знає.

- Коли б хоч від мужицтва відвикла!

- Тобі все панство в голові! - каже паніматка.- А он вони до костьолу ходять на набоженство, а не до своєї церкви.

- Та хоч і в хліві богу помолиться, аби щиро,- озвавсь панотець.- А приклад добрий матиме: там все пани, та й пани, та панїі; навчиться всього модяного. За віру ж нічого бояться: не зломе, бо не тямить по-латинськи. Та найлучче, що приїхала-сь, бо мені аж живіт запався. Пошукай-но чого смачненького з’їсти. Сама покріпишся, та й я коло тебе.

Тяжко було Масі між ляховками та недоляшками. Всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що зроду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались і зареготались - і Печержинська з ними, та все: «Ото,- кажуть,- а! як же можна?»

Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько ударили в дзвони, загомонів хрещений народ улицями, до церкви йдучи. А в Печержинської всі спали, як побиті, хоч повинось їх: діти, сказано - діти; а сама з панства покачувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились і тут. Пішла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як оселедці в бочці, спали панянки; а учителька особно спала і, прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись косами, то перснями, що на руці були. А сонечко аж проситься до хати - крізь заслонку в вікно поглядає, мовби каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятись; вийди полюбуйся, бо це вже останні дні так веселенько світ божий озираю. От-от! лиш не видно, як небо засупиться і піде грязюка, що ні ти, ні я надвір і носа не покажемо. Та вставай же, кажу! годі тобі вилежуватись!

Аж от Печержинська сіла, та ще далеко було встати! Нарешті і встала.

- Оляно! - гукнула вона,- давай черевики! - Там - давай се, давай те. З годину часу упливло, поки вмилась, і друга вже на сході була, як сяк-так прибралась. Тут і панянки висотались на добридень поклонитись.

- А що ж ви, панянки,- заговорила учителька,- готові? Підемо до костьолу.

- А не до церкви? - поспитала Мася.

- Так і видно, що хамка! - гримнула Печержинська,- що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно-попівно! Що мені з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Klęcz 65 зараз!

Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержинська пішла далі: - Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму.

Градом сльози котились Масі із очей і річками по грудях текли, аж ставочок став на помості, що і в дві ложки не забрати. Тут до костьолу задзвонили.

- Вставай! - гукнула учителька,- та піди вмийся; до костьолу, хамко, підеш.

Знялися всі і пішли. Печержинська дала Масі польську книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки і наказала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного благочинника.

- Що,- казала Печержинська,- вона робитиме, і ти роби.

З її прикладу Мася простягла руку до якоїсь посудини, що стояла в костьолі коло дверей, і мазнула собі по чолі. І як здивувалась, почувши мокре! Їй і в голову не приходило, що то свячена вода. З тієї ж прикладу Мася і вклякла, і до землі припадала, і все.

Це була перва наука для Масі. Від цього разу вона не споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товаришками, хіба сама з собою розмовляючи, та раз перед Оляною її спогадала.

Вийшовши з села з-між простих дівчат, Мася найхутче зійшлась з Оляною і не втерпіла, щоб не поспитати її:

- Чому нас не пускають до своєї церкви, а водять до костьолу?

- Бо ви панянки,- відказала Оляна,- то вам сором ходить між хлопи. От спогадайте: коли ви бачили в церкві хоч одного пана, або панію, або панянку? Все лиш мужиків бачили,- самих хлопів, а в костьолі самі пани та шляхта, а мужицького й духу там не видати: бо то віра панська, а то – хамська. Якби не сором, то пани ходили б в церкву.

- А ви, Оляно, якої віри? - поспитала Мася.

- Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви що другого, то вам сором до церкви ходити, а [мусите] до костьолу.

- А чому ж мені вдома цього не казали?

- Ге! - озвалась Оляна,- нащо б вас і до учительки везти, якби могли сказати вам все, що треба?

Печержинська підслухала цю розмову і покарала Масю за простої з мужичкою, за розмову «ро chłopsku», 66 а найгірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла допитуватись! То в тебе Оляна розумніша за учительку? А! хамко, ти одна ходиш!

Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз - та що й казать! Всього було! Було й те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, що це добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, по-католицьки молитись - і «Zdrowaś Marijo», і «Ojcze nasz» i «Wierzę w boga ojca», 67 з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову і хлопську церкву. Не багато й пройшло, три місяці з чимось, а Мася так відмінилась - вже й не пізнати її! Саме тоді різдвяні святки зближались; мати й приїхала взять доню додому, приголубить хотіла.

- Ktoś idzie! ktoś idzie! 68